(Ностальгічний екскурс)
З першими барвами осені приходить професійне свято машинобудівника, і, без перебільшення, в кожен сновський дім, адже на ЩЕМЗ працювали, якщо не самі, то хтось із родини. Започаткований на початку 70 років минулого століття, цей завод став ковтком свіжого повітря для маленького містечка, надією на працевлаштування тисяч людей – не лише містян, а й із навколишніх сіл. А левову долю бюджетних надходжень давало в загальну казну наше потужне підприємство. Сюди приходили зі шкільної парти або з лав армії, хтось, аби рік протриматись, а хтось, щоб пов’язати свою долю на довгі десятиліття. Тут заснувалися цілі династії, поєднувалися долі, народжувалися діти, а потім онуки. Завод дав дорогу в життя багатьом фахівцям. Недарма ж їх після закриття заводу, як то кажуть, з розпростертими руками забрали інші підприємства, бо такого професіоналізму і дисципліни не могли надати жодні виробничі структури. У той час мені, 18-річній дівчинці, довіряли верстати не тільки прості, а й з програмним управлінням, складні схеми для електроніки.
Я пам’ятаю «суботники» у підшефних колгоспах. Ми збирали і яблука, і полуниці, і підіймали льон. І що в цьому поганого, адже праця зближує людей. Тут не було начальства і підлеглих, всі працювали на рівних. Навіть майбутній директор заводу Сергій Миколайович Макаров, світла йому пам`ять, трудився з нами пліч-о-пліч під час таких виїздів. А ще ми всюди були перші: на виставці квітів і плодів призові місця займали, на змаганнях сандружин (як на районних, так і обласних) найкращі результати показували.
А хто пам’ятає тогочасні святкові демонстрації, той знає, з яким завмиранням серця чекали колону ЩЕМЗ. Під власний духовий оркестр вишикується нескінченна колона працівників заводу, а попереду Микола Федорович Червинський котить візитівку підприємства «Щорський електромеханічний завод». По-різному нас називали в народі, але прикріпилося і залишилося «артьомівці».
І як тут не згадати нашого «профспілкового бога» Валентину Олексіївну Приходько. Це вона возила наших дітей на відпочинок, підтримувала незахищених в лихі 90-ті, відстоювала збанкрутілий завод. Вона і зараз підтримує зв`язок із заводчанами. Це завдяки їй ми зібралися на черговий ювілей декілька років тому. І це було дійсно свято зі сльозами і обіймами, бо декого не бачили багато років. Наче всі помолодшали, стали тими хлопцями і дівчатами, якими прийшли на завод у ті далекі роки. Був на заводі і ВІА під керуванням Любові Данилової за участі сестер Клімових – Надії та Олени, були свої читці та гумористи. Гості наших свят вражалися атмосферою спілкування, дружбою, взаємопідтримкою. Наразі ми стрічаємось десь на вулиці чи на базарі, і наші ряди все рідшають. Згадуємо, як руками наших будівельників зводилися нові корпуси заводу, багатоповерхівки для працівників. А скільки новобудов міста споруджено за участі наших трударів. Одна знаменита «Казка» чого варта. Рівних їй не було серед всіх садочків міста. Тепер у нас ностальгія і сум, що ніколи не зайдемо в рідний цех, не пройдемо через прохідну, не стріне суворим поглядом залізний Артем. Скільки облич побачив він на своєму віку. І веселих, і сумних, і чимось заклопотаних. Але з вірою і впевненістю в завтрашньому дні.
Немає всього цього. Бо приглянувся комусь ласий шматок, покористувалися та й розікрали. Хіба жалко чужого. Хіба розуміють вони, що в когось болітиме душа за тим, де пройшло майже все життя.
Хлопці та дівчата! Звертаюся до вас, когось трішечки старшого, в кого ми переймали досвід, когось молодшого, кого потім навчали, і вітаю з прийдешнім професійним святом. Надіюся, що ні війна, ні коронавірус, ні інші біди не зітруть світлі спогади про рідне, дороге кожному серцю, підприємство. Наш любимий завод!
Любов МІЩЕНКО,
токар-револьверник, м.Сновськ
Комментариев нет:
Отправить комментарий