Період окупації 1941 – 1943 рр. на Щорсівщині - Сновщині
У місто Щорс німецькі війська увійшли 3 вересня 1941 р. Оборону тримали бійці 21 армії 266 стрілецької дивізії, якою командував генерал-майор Василь Іванович Неретін.
Перед відходом частин Радянської Армії місто почало евакуйовуватись.
Зі спогадів колишнього начальника евакуації м.Щорс Б.І.Борисова: «Евакуація пройшла незадовільно через несвоєчасну подачу вагонів і пізно було отримано дозвіл на евакуацію. Лише 24 серпня були подані 40 вагонів (товарних) і отримано дозвіл на завантаження громадян у вагони, а вже 25 серпня німці піддали м.Щорс інтенсивному бомбардуванню. Були зруйновані залізничні колії, станційні приміщення, а від ешелонів із снарядами, що стояли на коліях, сталися сильні вибухи, від яких постраждало місто. Люди порозбігалися по ближніх селах і евакуація та всяка діяльність в місті припинилась. 3 вересня о 5 годині ранку м.Щорс було окуповане німцями.
Зі спогадів жителя міста Василя Макаровича Сидоренка, 1923 р.н.: «Містом хвилями йшли колони солдат, легкі танки, везли гармати. Наші відступали у серпні, йшли групами стомлені, брудні, завшивлені. Всі вони прямували до пішохідного мосту через Снов. Залізничний міст був підірваний. Скоро з’явились і німці - наглі, хамуваті, велика кількість техніки. Дорогою хватали курей та іншу їжу».
Зі спогадів Віктора Васильовича Плюща, 1930 р. н.: «Німці з’явились несподівано, і, напевно, з боку, де їх ніхто не чекав - Чепелів, Рудня, Слобода, Бреч. В районі Слободи була оточена і взята в полон група радянських солдат, чоловік 100. Містом потягнулись колони німців-піхотинців, мотоциклістів, на тягачах везли далекобійні гармати, їхали машини».
З приходом німців у місті були встановлені жорстокі порядки і введений новий режим. Як і по всій Чернігівщині, було створено нові органи адміністрації: управлінський апарат, комендатура, поліцейський відділ, гестапо, польова жандармерія, каральні загони, частини СС і СД. Для утримання населення в покорі і страху в місті знаходились націоналістичні («козачки») німецькі і мадярські військові підрозділи.
Ті, хто пережив окупацію, згадували, що новий порядок в місті запанував дуже швидко. Окремої згадки заслуговує місцева поліція. Майже всі старожили згадують, що спочатку її очолив Коваленко, який був залишений в місті для зв’язку з партизанами, але він був викритий і розстріляний. Потім поліцією керував колишній залізничник Яковлєв, який відзначався особистою активною участю у розстрілах євреїв. Були в нього і особливо наполегливі помічники, серед них Морковський (або Маковський). Житель міста О.М.Дорошенко у своїх спогадах зазначає: «Окупаційній владі до певної міри було не дуже складно налагодити своє адміністрування на нашій території: радянське і партійне керівництво, тікаючи, не подбало про знищення всіх архівів та іншої документації, тож до рук німців потрапили, наприклад, усі дані про колектив локомотивного депо, й вони доволі оперативно відновили роботу цього підприємства; серед щорсівчан знайшлося чимало тих, які мали бажання «віддячити» комуністам за колишні репресії».
Доволі швидко була сформована комендатура, з’явилась біржа праці і міська управа, тобто створені управлінські органи для забезпечення окупаційного порядку, відновлення роботи підприємств, установ соціальної сфери, забезпечення ідеологічно-пропагандистської роботи. Відновлення роботи депо і залізничного руху німці вважали першочерговим завданням.
Зі спогадів Василя Михайловича Сидоренка: «Хазяйнувати німці почали з наведення порядку. Зганяли людей на залізницю рівняти воронки, ліквідовувати пошкодження. Зимою відновили міст. Жандарми виганяли людей на прибирання снігу. Почали набирати людей для роботи в депо, давали пайок, але паровозні бригади завжди були змішаними, тобто німець і місцевий машиніст».
Приділялась увага і зовнішньому вигляду міста. Зі спогадів Віктора Васильовича Плюща: «Німці розпочали з прибирання міста. Розбирали зруйновані приміщення, цеглу з фундаментів складали і вивозили. Ці роботи виконували місцеві жителі, яким платили хлібом». За спогадами О.М.Дорошенка дізнаємось, що «Діяла організація з розбирання руїн будинків, де працюючим за день роботи давали 10 радянських карбованців, або1окупаційну марку. Цього вистачало, щоб придбати 2 льодяники чи 5 кременів для запальнички».
За часів окупації працювали меблева фабрика, пекарня, ліспромгосп, дрібні обслуговуючі заклади. На меблевій фабриці займались виготовленням дерев’яних літаків, з яких потім збирали фіктивні аеродроми для дезінформації наших бомбардувальників. Люди під загрозою розстрілу і голоду змушені були працювати по12 годин на добу. Хліб випікали у місцевій хлібопекарні, яка забезпечувала роботою 10 – 15 людей. Крім пекарів, там працювали прибиральниця і дроворуб. Для німців випікали пшеничний хліб, а для населення хліб з борошна грубого помолу з гречаними висівками. Видавався хліб за карточками. Також діяли в місті маслобійня і ковбасний цех, але вся їх продукція йшла на потреби німецької армії (за спогадами О.М.Дорошенка).
Торгівлею в місті займались Шура Китаєць і колишній залізничник Пустовий. Як стверджує старожил О.М.Дорошенко: «Вони знайшли підхід до солдатів, розташованих у Сновську німецьких та угорських частин, вимінювали у них цигарки, харчі, речі побутового вжитку й потім перепродували. Основною «валютою» були сіль і гас. За фунт солі давали фунт сала або масла». Обміном та перепродажем займалось і міське населення. Так, свідок окупації В.В.Плющ згадує, що «… ходив я до ешелонів. Продавав ягоди. Мати купляла на базарі, фасувала, а я перепродував. Дехто давав гроші, дехто забирав так».
Для пропагандистської роботи серед населення друкувались газети, листівки та різні оголошення. Окупаційна газета, що виходила в місті, мала назву «Нові дні», видавалась українською мовою. Друкувалось видання у Сновській типографії (німці повернули стару назву міста). Газета була міжрайонною. Розповсюджувалась в нашому та Городнянському районі. У старожила Дудка Івана Петровича зберігся вірш з цієї газети:
Устань Ленін подивись
До чого ми дожились
Ні корови, ні свинні
Тільки Сталін на стіні.
Працювали за часів окупації і освітні заклади. У приватному будинку німці відкрили чотирикласну школу, де вчителювала Анастасія Радченко (за спогадами В.М.Сидоренка та О.М.Дорошенка). У місті продовжувала функціонувати школа медсестер, відкрита у 1936 р., при меблевій фабриці працювала технічна школа, у 1941 р. німці відкрили агрономічну школу.
У місті працював фельдшерський пункт, лікарем якого був Старожишин, який врятував багато молоді від відправки до Німеччини. Працював клуб. Крім того, за часів окупації в місті відновила служби православна церква Св.Миколая, яка припинила функціонувати в 30-х роках. Місцевий священик навіть набрав собі учнів для іконопису, серед них був В.М.Сидоренко.
З початку окупації особливих репресій щодо місцевого населення не було, проте вже через декілька місяців мирне населення відчуло, що таке новий режим.
До війни велику частину населення міста становили євреї. З приходом окупантів у людей цієї національності на рукавах одягу з’явились пов’язки. Якщо до слов’ян фашисти ставились як до рабів, то євреї за своєю національною ознакою ними просто знищувались. Ось що писала газета «Деснянська правда» в 1944 р.: «Гітлерівські кати в період окупації міста Щорс з 3 вересня 1941 р. по 21 вересня 1943 р. проводили систематичні масові знищення людей. Так, в листопаді 1941 р. були розстріляні всі чоловіки-євреї. В січні 1942 р. було повністю знищене все єврейське населення».
Зі спогадів Зеніної Зої Климентіївни,1927 р.н.: «В евакуацію особливо намагалися виїхати євреї, але багато з них залишилось. Німці оголосили їм збір з цінними речами і сказали, що кудись повезуть. Я пам’ятаю, як ці люди йшли в колоні. Серед них був єврей Георгіївський, який одружився на українці і навіть прийняв християнську віру, але німці все одно його забрали. А вночі всіх їх розстріляли в лісі». Коли на суді, який відбувся після звільнення міста, колишнього начальника місцевої поліції Яковлєва запитали, скільки співвітчизників він убив, то почули у відповідь – близько 40, «а жидів я навіть і не рахував» (за спогадами О.М.Дорошенка).
Крім євреїв, там же розстрілювали партизанів та членів їх сімей, учасників руху опору. Всього за роки окупації в м.Щорс було розстріляно 5500 мирних жителів.
Ще одним із завдань окупаційного режиму була мобілізація робочої сили з окупованих територій для Німеччини. Навесні 1942 р. німці почали набирати добровольців, молодих людей на роботи до Німеччини, як дешеву робочу силу.
Зі спогадів В.М.Сидоренка: «Перший ешелон з добровольцями був відправлений урочисто і під музику, навіть у пасажирських вагонах. Але скоро стали надходити листи, в яких розповідали про важку роботу і умови праці. Бажаючих їхати до Німеччини не стало». І тоді німці починають відправляти молодь силою, влаштовуючи на них облави.
Зі спогадів Бобровник (Бондар) Марії Михайлівни, 1923 р. н., примусово вивезеної на роботу до Німеччини: «У травні1942 р. німці об’явили мобілізацію на роботу. Моїх батьків попередили, щоб я готувалась їхати. Вони переховували мене у сусідів, та інша сусідка видала, що мене ховають. Одного ранку прийшли два поліцаї і відвели мене до лікаря на медогляд. Після цього мене занесли до списків і відправили до Німеччини. Везли в товарних вагонах».
Марія Михайлівна і ще 78 українців, багато з яких були уродженцями нашого району, потрапили в с.Гольвіце біля німецького міста Бранденбурга.
Зі спогадів М.М.Бобровник: «Працювали на сільгоспроботах. Робота була важкою. Робочий день продовжувався від 6-ї ранку до 10-ї вечора. Обід –1 година. Годували бруквою та картоплею. На добу видавали 250 г хліба. Дуже часто били. Взимку ганяли копати болото. Одежа легка, взуття - дерев’яні колодки. І так всі два роки. Додому повернулась 6 вересня 1945 року».
Проте були випадки, коли остарбайтерам жилось не так і погано.
Зі спогадів А.І.Третяка, жителя села Нові Боровичі, дізнаємось: «Мене направили на роботу в Німеччину 9 травня 1942 р. і пробув я там до 14 травня 1945 р. Спершу я працював у селі у німця – господаря, який проявляв знущання наді мною, і я змушений був піти в місто Єну на біржу праці скаржитись. Німецьку мову я знав: розумів і говорив. Це мені дало змогу поскаржитись начальнику біржі. Потім мене перевели до другого німця. У нього була кобилиця і трактор на 9 кінських сил. На цьому тракторі я працював 2 роки і 3 місяці. Тут мені було дуже добре».
Всього за роки окупації на примусові роботи до Німеччини було вивезено з міста 1687 юнаків і дівчат, із сіл району – 2274.
Комментариев нет:
Отправить комментарий