Щороку на початку листопада в Україні відзначають День соціального працівника. Це свято людей, які щодня поспішають на допомогу іншим, свято тих, хто виявляє милосердя, робить добро не тільки за службовим обов’язком, а й за велінням совісті та покликом душі.
Всім, хто стикався з доглядом за особами похилого віку, відомо, як іноді це важко. Тому далеко не кожен зміг би працювати у цій сфері, адже тут необхідні міцні нерви і в той же час – добре серце. Саме тому соціальні працівники працюють з особливими категоріями осіб, для яких іноді самі стають найріднішими.
На Сновщині за такими людьми доглядають 95 працівників територіального центру соціального обслуговування, який очолює Світлана Хоменко. Всі разом вони обслуговують за близько двох тисяч осіб.
– Коли наш регіон знаходився в окупації, всі наші працівники протягом двох місяців працювали без вихідних, - розповідає директорка закладу. – А як можна було інакше. Адже старенькі люди не в змозі ні в хаті самі протопити, ні приготувати поїсти, ні сходити до магазину за тими ж продуктами. Тож наші соціальні працівники виконували абсолютно всю ту роботу, яка лягла на їх плечі ще й до війни. Та, окрім цього, вони надавали стареньким ще й неабияку моральну підтримку та допомогу, заспокоювали їх, вселяли надію й не давали повністю впасти духом у той складний час. Окрім своїх безпосередніх обов’язків, працівники почали розвозити нашим підопічним безкоштовні яйця, молоко, сир, які надавали місцеві об’єднання. Загалом ми не могли та не хотіли лишати стареньких людей наодинці зі своїми проблемами та горем. Тож, поки всі сиділи у будинках, наші працівники поспішали до людей і під гул літаків, і під час обстрілів громади. Адже розуміли, інакше вони не можуть.
Виїзди по селах громади відтепер відбуваються за заявками старост. Найчастіше люди хочуть бачити у себе у селі перукаря. Вистачає роботи і у нашого взуттєвика та швачки, які приймають замовлення та виконують роботу у місті. Потім відремонтовану річ передають людині через соціального працівника.
Наразі багато розмов точиться довкола теми функціонування стаціонарного відділення для тимчасового або постійного проживання для літніх людей. Воно розраховане на 33 людини, наразі їх там 19. За словами Світлани Хоменко, умови для цих людей там хороші. У відділенні тепло, завжди прибрано та охайно. Одним словом, підопічні тут, як то кажуть, у теплі й добрі. Проте – у небезпеці.
– Через близьку відстань до кордону я особисто наполягала на тимчасовій евакуації стареньких до чернігівського пансіонату. Повторю – саме тимчасово, доки війна не скінчиться. Про закриття закладу мова ніколи не йшла і в найближчий час точно не йтиметься. Проте на великий подив і сам колектив закладу, і його пацієнти евакуюватися не хочуть, тим самим наражаючи себе на небезпеку. І якщо працівники закладу зможуть самотужки у разі надзвичайної ситуації покинути село, то куди потім діватися немічним та стареньким – питання риторичне. Станом на чотирнадцяте листопада остаточне питання щодо евакуації літніх людей і досі не вирішене. У мерії чіткої відповіді також не дають. Єдине – всі підопічні стаціонарного відділення написали мені офіційну відмову від евакуації. Як буде далі – не знаю. Хочеться, щоб люди свідоміше ставилися до своєї безпеки, адже, як показало 24 лютого, миттєво виїхати та евакуюватися інколи стає неможливо вже через кілька годин.
Цьогорічний день соціального працівника на Сновщині не відзначали. Не було ні урочистої частини, ні традиційного нагородження кращих працівників. Бо це не на часі. Натомість, навіть у своє професійне свято ці люди трудилися, не покладаючи рук. Бо розуміли – від них залежить спокій, здоров’я та й загалом все життя стареньких людей, які прикипіли до них всім серцем.
Тетяна ЛИТВИН
Фото з архіву Світлани Хоменко
Комментариев нет:
Отправить комментарий