На життєвій дорозі з червоно-чорною канвою…

 І. На початку дорослого життя 

Ольга Петренко народилася в мальовничій  Петрівці, навчалася там у школі, а вже потім доля розпорядилася так, що довелося поїздити різними місцями, скуштувати і медових пряників, і болючого  батога.

Здобувши будівельну професію маляра, спочатку працювала в Ірпені, а потім вирішила  спробувати свої сили і вміння у місті-казці Прип’яті. Житлово-комунальне підприємство, яке оформило її на роботу, нахвалитися молодою дівчиною не могло: метка, проворна, до всякого діла тямуща,  безвідмовна у виконанні  доручень, вона стала улюбленицею колективу, тим вогником, що осявав все довкола.

Не міг не помітити поліську карооку красуню, не закохатися в неї по самі вуха і працівник  четвертого енергоблоку атомної станції Микола Петренко, котрий згодом запропонував нашій землячці руку і серце, пообіцявши любити й жаліти все життя.

Весілля справили молодіжне, без особливої патетики, багатства, але було воно, наче скупаним в сонці й ніжності, таке щире й світле! І, як грибочки після дощу, почали  в сім’ї з’являтися діточки: Саша, Коля, Настуня.

ІІ. Під гнітом Чорнобиля

Всього 9 місяців було крихіточці-донечці в момент чорнобильської катастрофи. Ольга Олександрівна  пам’ятає цей день у дрібницях: як зателефонували подруги і сповістили про біду, як похапцем збиралася у негайну евакуацію, пакуючи найнеобхідніші речі, документи, як не знаходила місця і виглядала свого Миколу. А він якраз рибалив і чудом дізнався про те, що сталося поблизу. Зумів, знаючи всі тамтешні стежини-доріжки, знайти шлях додому, аби якнайскоріше вивезти рідних в безпечне місце, до своїх батьків, за річку. 

Проте і там було небезпечно. Одного разу військові, котрі контролювали прилеглу до вибуху територію, відвели Олю в сторону (побачили, як вішала в саду пелюшки,  підгузники) і порадили виїжджати. Як з’ясувалося, мали рацію, бо на той час малеча вже почала слабшати, хворіти, недобре почувалися й дорослі.

Довгих  роздумів і вагань на черговий переїзд Петренки не мали, як, власне, не мали сумнівів у тому, що їхати треба на малу батьківщину Олі в Петрівку.

ІІІ. У рідному краю

А вдома їм навіть повітря допомагало й всі люди. В колгоспі, куди Микола пішов трудитися  трактористом, їм дали будиночок, батьки подарували корову й іншу живність, сім’я порала великий город, дбала про порядок і затишок, майбутнє своїх синів і доні. Всі вони вже вивчилися, здобули професії, міцно ставши на ноги. Мають сім’ї, дружать між собою, регулярно провідуючи матусю з татом. 

Яке то щастя згадувати ці зустрічі, думати і наближати нові, пестити чарівних внучат, бачити  їхні успіхи, молитися за добро в долях, за очікуваний мир. 

ІV.  Під час вторгнення і тепер

Прошитим червоно-чорною канвою вважає своє буття моя героїня. Червоний колір – то любов від чоловіка і дітей, рідних та друзів, а чорний – журба, принесена російським вторгненням, всі поневіряння, що наразі людям принесла незрозуміла, несподівана, неприйнятна війна.

– Тисячі танків минулого лютого пройшли вулицями нашого села, цілі колони. Ми їх тримали більше двох годин і розвернули. Що казали тоді,  які аргументи висловлювали – дослівно не згадаю, але однозначно – не мовчали, не боялися. Навіть в період, коли за Петрівкою довгенько стояв блокпост, коли  туди-сюди курсували «бетеери», гуло вгорі й вибухало неподалік.

– Знали, - продовжує Ольга Олександрівна, що викуряться звідси, підуть  геть. Варіанти допомоги ЗСУ, теробороні підказала вже доросла Настя, авторитетна психологиня (облаштувала собі після закінчення вишу гніздечко в Ніжині), котра у своєму місті в такій роботі брала безпосередню участь.

Вона достеменно «просвітила» і про риштовку, і про тканину, і про цвяхи, про весь процес виготовлення маскувальних сіток, про  все інше, що може бути в нагоді захисникам. 

Відтоді 11 місяців минуло, протягом яких Ольга Олександрівна разом зі своїми петрівськими  подругами-помічницями з головою поглинулися в допомогу армії. Налагодили тісний зв’язок з волонтером Д.Даниловим, представником міськради А.Миргородським, котрим передають зібрані кошти, консервацію, випічку, свіжі овочі  й фрукти, все, що тільки виходить зробити, зібрати. Не вважають ношу, покладену на свої жіночі плечі, обтяжливою, непосильною – навпаки, стають активнішими й активнішими, залучають в свої лави молодь. Бо на фронт потрібні ліки, теплі речі, свічки, додаткові кілометри сіток. 

Я не помиляюсь: саме кілометри! І вже стільки їх виготовили лише петрівські майстрині, попереду яких вона – красива, мудра, неспокійна, залюблена в життя і свою державу,  Ольга Олександрівна Петренко.

Віват Вам, героїне!

Олена КОМПАНЕЦЬ