среда, 12 октября 2022 г.

– Про таких людей я читав тільки в книжках, – говорить про свого батька, старосту Нових Борович Анатолія Сірого його старший син Женя...

 І має усі на те підстави, повне право. І не лише Женя, так вважає все село, всі, хто з Анатолієм Олександровичем був поруч, наразі залишається  з ним поруч - у думках, вчинках, прагненнях, котрі без ніяких домовленостей в усіх без винятку його односельців однаковісінькі, наче скопійовані: щоб дорогий голова (звично кличуть саме так) скоріше повертався додому живим!


У  школі  зі  спортивними  трофеями.


 Звідки - а ніхто достеменно не знає, починаючи зі слідчої групи, закінчуючи простими сільчанами, невтомними в очікуванні швидких добрих вістей, позитивної розв`язки  резонансної історії, що зачепила буквально всю Сновщину, Чернігівщину, волонтерів, купу різних силових і несилових структур України. І хоч досі результатів нема, але в те, що неодмінно будуть, передусім вірить дружина Анатолія Олександровича, вчителька від Бога Олена Анатоліївна Сіра, їхні  соколи-сини Євген і Антон, дві чудові сімейні пари Логвиненків і Вовк, які, як зазначила  пані Олена, з нею поруч повсякчас – душею, серцем, підмогою, починаючи з того злощасного дня 29 березня... Парадокс, але видався він дуже сонячним і теплим, без віщувань біди. А вона, справжня біда, була поруч, в селі. Рашисти в`їжджали туди колоною, прямуючи до сільради, до головного сільського посадовця, до старости. Чи міг він сховатися, виїхати в безпечне місце? Міг! Варіанти були, транспорт був, однак Анатолій Олександрович розумів, що  кудись подівшись, створить небезпеку  для діловода Олени Аніщенко, інших активістів, що це не по-чоловічому, не по совісті. Тому і не тікав, тому і взяв на себе весь удар зустрічі росіян. Вони ж не церемонилися, не зважали на статус, авторитет, почавши допити, обшуки, побиття, армагедон вдома, проводячи інші дії, про які  говорити й думати несила. Гордий, патріотично налаштований Анатолій Сірий нікого не  видав, не підставив, ні на кого не перевів стрілки - сам відповідав за усі  форс-мажори, що разом з хлопцями влаштовував непроханим гостям. Маю на увазі захаращену деревами прохідну частину дороги, історію з бензовозом, через які ворог затримувався, блудив і програвав. До речі, епізод з кинутою під колеса того бензовоза залізною бороною став вже «притчею во язицах»…


На відпочинку в Буковелі за кілька тижнів до війни.

Куди його вивезли, де  і  як потім продовжували допити - можна лише здогадуватися, адже офіційних даних нема, поки нема навіть свідків, котрі могли б пролити  хоч промінчик світла на  цю ситуацію. Хоча перед цим росіяни обіцяли його повернути через два дні за умови, як будуть розчищені дороги на під’їздах до села з обох боків. Хлопці впоралися за дві години, але повернення так і не відбулося. Ходять чутки, що Анатолій Олександрович і  двоє викрадених земляків (Олександр Кольцин та Євген Петлиць) скоріш за все в полоні або десь використовуються, як рабська сила, а що насправді - знає хіба  що Господь Бог...

Знає, але не каже, через що наразі, як на голках, живе згорьована дружина Анатолія  Сірого Олена, його найближчі, найдорожчі люди, усі, кому небайдужа  його доля, його випробування і все, що в одну мить  звалилося. Куди не піти в Нових Боровичах - всюди про Анатолія Олександровича  лише хороше: і як про колишнього педагога, сільського голову, а нині як старосту. Одна жіночка, витираючи сльози, згадувала, як відразу після 24 лютого взявся він за допомогу малозабезпеченим громадянам, як шукав для них борошно і крупи, хліб, як ділив все це тютілька в тютільку, іноді по грамах, аби не обійти кожного, не залишити напризволяще. Бо ж тоді Нові Боровичі, як і інші  села, через зірвані мости, поламану логістику у діяльності підприємців  відчували  серйозний брак необхідного краму. Краму, зате не неуваги з боку свого лідера. Енергійний, пробивний, мужній він, здавалося з-під землі, діставав  найнеобхідніше, знаходив виходи навіть з безвиході. А себе не зміг захистити, не став навіть  пробувати. Пані Олена каже, що сниться їй живим, бадьорим, в поривах повернутися додому, до сім`ї, на роботу, якою просто горів. Вона чекає, продовжуючи стукати чи не в усі можливі двері, задіюючи не одну владну інстанцію найвищих рівнів,телебачення, друковані ЗМІ.

«Дорогу долає той, хто нею йде», - каже відоме прислів`я, немов проектуючи те, про що сьогодні ця моя оповідь. У неї ж, переконана,точно є рівна дорога, але попросимо єдиного: щоби приєднався і Всевишній.

Олена КОМПАНЕЦЬ


Комментариев нет:

Отправить комментарий