- Люблю карти, - не приховує Василь Воробей з Рогізок. Йому 71. Скільки разів за своє життя брав їх у руки, уже й не пригадає. Пам’ятає тільки потрясіння після програшу, коли залишився в самих трусах.
Трапилося це в кінці 50-х. Не зіпсований цивілізацією 18-річний сільський парубок поїхав підкоряти столицю.
- Паспортів тоді не давали, - згадує, - щоб молодь не тікала з колгоспів. Але дехто намагався. Я теж спробував. У Києві пішов шукати роботу на будівництво.
І мене взяли! Згодом навіть паспорт видали. Спочатку на півроку, потім – на рік. У мене ніби крила виросли. Стільки всього нового! Телевізор вперше побачив. Зарплата – не рівня колгоспній. Отож на роботі старався. Спиртного в рот не брав. Начальство мене поважало. Тому й потрапив у розпорядження будівельного управління ЦК Компартії України. Облаштовували дачі урядовців. Дисципліна залізна. Вхід за перепустками. І на цьому благопристойному фоні трапилась оказія. Кашу заварив наш вантажник Олег. Саме він якось запропонував після зарплати відпочити «по-чоловічому»: зіграти в карти на інтерес. Тобто на гроші. Умів він розбурхати кров. Я та ще двоє з нашого гуртожитку погодились. В зазначений час прийшли в кімнату до Олега. Кожен приніс по сім колод карт – Олег наказав їх купити в кіоску. Я був, як нова копійка: в усьому святковому – відпочивати ж зібрався. Умови були такі: граємо до ранку, мінімальна ставка – 5 карбованців. Перший успіх вдарив мені в голову, як міцне вино. Тому до всіх наступних програшів ставився спокійно. Думав: новачкам щастить, до ранку відіграюсь. …Час минав, знову і знову з’являлася чергова колода карт. Їх міняли кожного разу, коли сума в банку потроювалась. (Пізніше ми дізналися, що усі карти були мічені. Ми купували їх у кіоску, продавець якого був Олеговим подільником. Словом, він нас «вів», як сліпих кошенят. Спочатку дасть виграти, потім - серія програшів). Коли вся зарплата вилетіла, я отямився. Але нічого вдіяти не можу: гра за умовою має тривати до ранку, двері на замку. Довелось заставляти годинника, потім – одяг та взуття. Оцінювалися речі «на око»: вдвічі – втричі дешевше. Коли нарешті Олег відімкнув двері, двоє з нас трьох (один з них – я) залишилися тільки в трусах. З часом він таки повернув кілька речей. Може, хотів «розвести» по другому колу. Та ми були вже учені… На цьому можна було б поставити крапку, якби Василь Мусійович попередньо не обмовився, що нині увесь вільний час проводить… за картами. - Навчилися махлювати чи пенсії не шкода? – запитую. - Не те й не інше, - каже чоловік. – Граємо не на гроші, а на «погони». Вішаємо тому, хто програв, спочатку шістки, потім - сімки… Якось грали 16 годин поспіль, поки не повісили тузів. А ми й не помітили: пристрасті киплять, адреналін зашкалює: відпочинок - той, що треба. І для мозку гімнастика. Та й згуртовує гра неслабо. За десять з лишнім років, відколи так проводимо дозвілля, я, Коля та Петро Голуби, Василь Чигринець, Сергій Чу-лінда, Сергій Костюченко стали ого якими друзями. - Хто програє, ставить могорича? - Ви що! Жоден з нас не п’є. І не курить ніхто – крім мене. Через це завжди мушу сідати збоку. - І як часто ви збираєтесь? - У свята, коли не можна працювати. По неділях. Бо всі - при роботах, пенсіонери тільки ми з Чигринцем. Але без діла теж не сидимо. Він у свої 82 – перший за ягодами, грибами. Любить рибалити. - Дружини не сварять? - А нема за що. З дому грошей не виносимо, на «точки» по горілку не бігаємо, до чужих молодиць не вчащаємо... У самого Василя Мусійовича дружина померла. Торік. Сумує без неї: любив. Коли приходять картярі, для нього – віддушина. Чоловік спеціально навіс у дворі зробив зі столиком… - Отут і спілкуємось, - показує. – А карти - то так, зачіпка. Скоріш за все, для цього вони і були придумані. А почали грати на гроші – все зіпсували. Скільки людей долі свої занапастили. Біда яка рідним… І досі одні програють – інші наживаються. Якби моя воля – заборонив би цей бізнес. Хай би грали, як ми – для відпочинку… Марія ІСАЧЕНКО, фото автор
І мене взяли! Згодом навіть паспорт видали. Спочатку на півроку, потім – на рік. У мене ніби крила виросли. Стільки всього нового! Телевізор вперше побачив. Зарплата – не рівня колгоспній. Отож на роботі старався. Спиртного в рот не брав. Начальство мене поважало. Тому й потрапив у розпорядження будівельного управління ЦК Компартії України. Облаштовували дачі урядовців. Дисципліна залізна. Вхід за перепустками. І на цьому благопристойному фоні трапилась оказія. Кашу заварив наш вантажник Олег. Саме він якось запропонував після зарплати відпочити «по-чоловічому»: зіграти в карти на інтерес. Тобто на гроші. Умів він розбурхати кров. Я та ще двоє з нашого гуртожитку погодились. В зазначений час прийшли в кімнату до Олега. Кожен приніс по сім колод карт – Олег наказав їх купити в кіоску. Я був, як нова копійка: в усьому святковому – відпочивати ж зібрався. Умови були такі: граємо до ранку, мінімальна ставка – 5 карбованців. Перший успіх вдарив мені в голову, як міцне вино. Тому до всіх наступних програшів ставився спокійно. Думав: новачкам щастить, до ранку відіграюсь. …Час минав, знову і знову з’являлася чергова колода карт. Їх міняли кожного разу, коли сума в банку потроювалась. (Пізніше ми дізналися, що усі карти були мічені. Ми купували їх у кіоску, продавець якого був Олеговим подільником. Словом, він нас «вів», як сліпих кошенят. Спочатку дасть виграти, потім - серія програшів). Коли вся зарплата вилетіла, я отямився. Але нічого вдіяти не можу: гра за умовою має тривати до ранку, двері на замку. Довелось заставляти годинника, потім – одяг та взуття. Оцінювалися речі «на око»: вдвічі – втричі дешевше. Коли нарешті Олег відімкнув двері, двоє з нас трьох (один з них – я) залишилися тільки в трусах. З часом він таки повернув кілька речей. Може, хотів «розвести» по другому колу. Та ми були вже учені… На цьому можна було б поставити крапку, якби Василь Мусійович попередньо не обмовився, що нині увесь вільний час проводить… за картами. - Навчилися махлювати чи пенсії не шкода? – запитую. - Не те й не інше, - каже чоловік. – Граємо не на гроші, а на «погони». Вішаємо тому, хто програв, спочатку шістки, потім - сімки… Якось грали 16 годин поспіль, поки не повісили тузів. А ми й не помітили: пристрасті киплять, адреналін зашкалює: відпочинок - той, що треба. І для мозку гімнастика. Та й згуртовує гра неслабо. За десять з лишнім років, відколи так проводимо дозвілля, я, Коля та Петро Голуби, Василь Чигринець, Сергій Чу-лінда, Сергій Костюченко стали ого якими друзями. - Хто програє, ставить могорича? - Ви що! Жоден з нас не п’є. І не курить ніхто – крім мене. Через це завжди мушу сідати збоку. - І як часто ви збираєтесь? - У свята, коли не можна працювати. По неділях. Бо всі - при роботах, пенсіонери тільки ми з Чигринцем. Але без діла теж не сидимо. Він у свої 82 – перший за ягодами, грибами. Любить рибалити. - Дружини не сварять? - А нема за що. З дому грошей не виносимо, на «точки» по горілку не бігаємо, до чужих молодиць не вчащаємо... У самого Василя Мусійовича дружина померла. Торік. Сумує без неї: любив. Коли приходять картярі, для нього – віддушина. Чоловік спеціально навіс у дворі зробив зі столиком… - Отут і спілкуємось, - показує. – А карти - то так, зачіпка. Скоріш за все, для цього вони і були придумані. А почали грати на гроші – все зіпсували. Скільки людей долі свої занапастили. Біда яка рідним… І досі одні програють – інші наживаються. Якби моя воля – заборонив би цей бізнес. Хай би грали, як ми – для відпочинку… Марія ІСАЧЕНКО, фото автор
Комментариев нет:
Отправить комментарий