Дім на розвилині вулиць

Цей ніби нічим не примітний на перший погляд дім на розвилині вулиць Щорса та Першого травня має якусь притягальну силу: проходячи повз нього, помічаєш типову для нашої місцевості архітектуру. Дерев’яний, добротний, з численними вікнами та щільними віконницями, із фруктовими деревами та нехитрими квітами в садку, він випромінює патріархальне тепло. Про такі будинки ще кажуть: родове гніздо.

Родина Волошиних.

Одна з костюмованих вистав: у центрі на передньому плані - Л.Д.Волошина. Зараз у ньому мешкає одна людина – Лариса Дмитрівна Волошина. Але дім пам’ятає інші часи, коли тут жила велика й дружна родина, а влітку на відпочинок приїжджало до півтора десятка гостей. Спали на підлозі, було весело й до певної міри романтично. Усі разом співали, організовували костюмовані вистави, писали оди й частівки. Люди високоосвічені, закохані в літературну класику. У такі дні дім оживав і молодшав. Втім, і сьогодні не скажеш, що збудований він позаминулого століття, пережив революцію і дві війни, бачив юного Миколу Щорса й три роки окупації… Залюблена в пісню Лариса Дмитрівна – людина в нашому місті шанована. Кілька поколінь її учнів розлетілося по всьому світові. Але й досі поспішають до рідної школи, аби вклонитися своїм педагогам. Вона й сама свого часу закінчувала залізничну школу. І досі її однокласники зберігають яскраві спомини й тісну дружбу. А, зустрічаючись, попри статечний вік і сивину в волоссі, перетворюються на задиристих і вихрастих випускників, поринають у спогади. Сама Лариса Дмитрівна пригадує, як на класних зборах їй доручили запропонувати саму себе солісткою хору. І дійсно, її вокальні дані не могли не помітити. У 15 років уперше співала на сцені залізничного клубу, а востаннє вийшла на неї у 65 років на День залізничника, щоб зірвати бурхливі оплески спочатку за коротенький екскурс в історію власної сім’ї (дід, батько, дядьки були інженерами-будівельниками, архітекторами, залишивши по собі споруди в Щорсі і не лише), а потім за неперевершене виконання романсів. … Того липневого дня тихий дощ за кватиркою легко шелестів яблуневим листям, а в затишній кімнаті старого будинку звучало попурі з романсів на вірші Єсеніна й Лермонтова, Тютчева й Некрасова, Фетта й Баратинського, Олексія Толстого й інших поетів-класиків XIX і XX століть. Сильне, хвилююче меццо-сопрано наповнювало помешкання, зазирало в найпотаємніші куточки душі. Саме романси Лариса Дмитрівна співала з дитинства. Тоді мала ліричне сопрано. Пригадує: - Голос мені подарувала мама. Вона мала ідеальний музичний слух, акомпанувала собі на гітарі. Ще мої прадід Пантелеймон Онисимович Терещенко з дружиною Анною чудово співали. Яскравий епізод із дитинства: мама з дядьком Сергієм ніжно виводять «Не искушай…» Сама в школі також більше тяжіла до класики: виконувала арію Антоніди з опери «Іван Сусанін», «Санта Лючію», серенади Шуберта. Л.Д. Волошина мала дві пристрасті: співи й читання. Над книжками проводила увесь вільний час. Тож коли постало питання, яку професію обрати, вирішила вступати на бібліотечний факультет Київського культпросвіттехнікуму. Але з огляду на великий досвід участі в художній самодіяльності її перевели на режисерський. Там опановувала сольфеджіо. Усе це дуже згодилося, коли почала працювати завідуючою Гвоздиківським сільським клубом. Рік піднімала самодіяльність, а потім відгукнулася на запрошення рідної школи, куди потрібен був учитель співів. За два роки роботи тут з’явилися два великі хори, діти й дорослі із задоволенням ходили на репетиції, виступали на сцені. Саме працюючи в школі, утвердилася в своєму бажанні стати вчителькою. У Смоленському педінституті була єдиною студенткою з України. І мало не з перших днів навчання поринула в аматорське мистецтво. Концертмейстер вузу не лише проводила з Ларисою Дмитрівною заняття, а й полягалася на неї у своїх починаннях. А коли студентів послали в глухе село копати картоплю, Ларисі Волошиній доручили організувати самодіяльність. Селяни довго не могли збагнути, чому обличчям до хору, а спиною до них стоїть дівчина, яка активно розмахує руками. Довелося пояснювати, хто такий диригент і в чому полягає його робота. Саме в інституті в дні святкування 150-річчя М.Ю. Лермонтова остаточно прийшла до висновку, що її амплуа – романси. На огляді художньої самодіяльності посіла друге місце, поступившись викладачці англійської мови. «Нет, не тебя так пылко я люблю», «Горные вершины» та інші солоспіви поступово підвели до ідеї організації вечора романсів. Втім, виконувала дуетом з однокурсниками не лише «Не искушай меня без нужды», а й знамениту Одарку в дуеті з Карасем із опери «Запорожець за Дунаєм». Усі чотири роки навчання в інституті натхненно співала. А ще згадувала рідних у далекому Щорсі, співочі родинні вечори, коли мама чудово співала, а тато грав на усіх музичних інструментах, що були в їхньому домі: балалайці, мандоліні, гітарі, баяні. А мамин дядько Микола Терещенко свого часу керував у залізничному клубі струнним оркестром і хором. Учителька При отриманні диплома про закінчення педінституту Л.Д. Волошина твердо заявила про своє бажання працювати в Тувинській автономії. Суворий край захопив її споконвічною красою. І тут Лариса Дмитрівна активно включилася в шкільну та клубну самодіяльність. Її зусилля не були марними: - Наше село посіло друге місце на районному огляді самодіяльної творчості, - пригадує вчителька. – Мене взяли в агітбригаду для виступу в столиці Тувинської автономії Кизилі, де я отримала диплом І ступеня. Рік життя і праці в школі у центрі Азії назавжди залишили в душі світлий спогад. І її учні, безумовно, пам’ятають свою вчительку російської мови й літератури, її неповторні уроки, що виходили за межі шкільної програми. А ще – неповторний голос Лариси Дмитрівни, романси і пісні у її виконанні. … І знову Л.Д. Волошина повертається до рідної Щорської школи №3. Не менше, ніж основна професійна діяльність, забирає часу участь у художній самодіяльності. На роботу до музею М.О. Щорса по закінченні Московського держуніверситету ім.Ломоносова приїжджає науковим співробітником Григорій Кушнарьов. Саме він був серед організаторів молодіжної агітбригади, до якої однією із перших увійшла місцева вчителька. разом із українцями до складу агітбригади увійшли студенти біофаку МДУ. Усі разом вони співали навіть хор із опери Лятошинського «Щорс». Їздили з лекціями та виступами по селах, мали шалений успіх. Тож не випадково ЦК комсомолу запросив їх на звіт до Московського держуніверситету. - Жили ми у відомій висотній споруді МДУ, виступали перед студентами, - розповідає Л.Д. Волошина. – Разом із нині покійною Ларисою Приходько дуетом виконували український романс «Місяць на небі», який сприймався особливо тепло. Нас у бригаді було близько 10 чоловік - щорсівчани й приїжджі студенти та випускники вузів. Довго дружили після того, як роз’їхалися, у кожного склалася своя доля. Але ще не раз усі разом збиралися в Щорсі. Найяскравіші спогади Лариси Дмитрівни пов’язані зі шкільною дошкою та сценою. А ще – широке спілкування, дружба, випробувана роками та відстанню. Однокласники, численні друзі, а згодом – ціла армія учнів. Причому останніх не ділила на хороших і не дуже. Роки служби Віктора Єрмоленка в армії позначені щирим спілкуванням (і досі вчителька зберігає його армійські листи). Потім була почесним гостем на його весіллі. І досі вони не просто учитель і колишній учень, а добрі друзі. І таких є багато. Важливо бути затребуваною У житті Лариси Дмитрівни була велика перерва, коли їй було не до співів. Тяжко хворіли батьки, а після маминої смерті вона довго приходила до тями. Допомогли колеги, просто змусили підготувати до 100-річчя школи попурі з ліричних пісень минулих років. Це був 1994 рік, коли вимикали світло. При свічках спів набув особливого звучання, зачаровував… Після того вечора сама собою виникла ідея (знову ж у колег) до ювілею Л.Д. Волошиної підготувати бенефіс. - І я виклала власну біографію в піснях, - посміхається своїм спогадам Лариса Дмитрівна. – Скільки їх є про лихолітні воєнні роки, щасливі шкільні, роки вчителювання… Мої двоюрідні сестри, які спеціально приїжджали з Одеси, казали, що нічного подібного їм ще не доводилося бачити. Широке коло спілкування не дає Ларисі Дмитрівні почуватися самотньою. Зараз вона на прохання пише музичні привітання. На мелодії відомих пісень кладе власні віршовані рядки. Ювіляри з вдячністю сприймають творчість. Так, зміг оцінити талант і, головне, щире ставлення Л.І. Корінь, В.П. Кошовець, Н.І. Мазур і багато інших, з ким разом виходила на сцену, вчила дітей, просто дружить. … Старий дім на розвилині двох вулиць зберігає пам’ять про кілька поколінь родини Терещенко-Волошиних. Іноді, здається, відлунює звуки гітарних струн, численних голосів. І свято береже разом зі своєю господинею силу-силенну альбомів із фотографіями. Є світлини позаминулого століття – чіткі, ясні, наклеєні в фотоательє на цупкий картон, є чорно-білі, професійні й любительські. Сучасні – яскраво-кольорові. Усі вони зберігають рідні обличчя, пам’ять про велике й цікаве життя. Ларисо Дмитрівно! Хай у Вашому житті буде ще багато цікавих зустрічей, які знайдуть своє відображення на нових світлинах. Валентина ВОЛОКУШИНА Фото автора та з сімейного архіву Л.Д. Волошиної