Юність Василя Ступича була обпалена війною...

На фронт Ступича Василя забрали в 1943 році, у 18 років. Розпочав свою службу жовідчанин у Білорусії зв’язківцем, форсував Дніпро, визволяв Польщу, а Перемогу 45-го зустрів у Німеччині.

За свою мужність і патріотизм нагороджений орденами «Червоної Зірки», «Великої Вітчизняної війни” І ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За визволення Варшави» та «За перемогу над Німеччиною». Нині має ясний розум, розповідає про бої, які пережив, про те, як довелося рятувати життя полковнику, якому відірвало ноги, про друзів, які не повернулися з того страшного пекла... Згадує і різні курйозні ситуації, що траплялися з ним на фронті. Бо життя тривало, а він був молодим. Це тепер у Василя Павловича посивіле волосся, болять натруджені руки… Проте в очах світиться той же веселий вогник, як і раніше.

Після війни ще служив і демобілізувався з Віремнії, з Ленінакану у званні єфрейтора.  Все своє життя жив у рідній Жоведі,  працював у колгоспі.  У 1952 році одружився,  до золотого весілля дружина Паша не дожила 2 роки. Своїх дітей Бог не дав. Та подружжя взяло опікунство над Лисицькою Наталією, дівчинкою, яка залишилась без батьків. З того часу, як Наталя вийшла заміж, Василь Павлович живе сам. Та про нього вона ніколи не забуває, провідує дідуся й онук Ярослав,  зять Сергій Бас, свати.

-         Все ще було б добре у мої 86 і жити ще можна, та у голові паморочиться. Без палиці вже боюся й ходити… - жаліється каже сивочолий чоловік.

На мітинг до пам`ятника загиблим односельцям В.П. Ступич останні роки вже не приходить. Сільський голова Тамара Миколаївна Бондар вітала його вдома. Як і А.І.Чугаєвського, М.В.Кулика, Д.Ф.Вороб`я, В.М. Марухленка – ветеранів, що залишилися в селі.

Здоров’я Вам, дорогі, поваги і тепла!  Спасибі за ваші подвиги  заради нашого мирного життя.

Лариса МАРТИНЕНКО

На знімку: Василь Ступич у післявоєнні роки.

 Фото з архіву В.П.Ступича.