Інша – «важка робота боком виходить». Та якби ж тільки боком. Ноги сильно болять. Бо добру частину життя не скидала гумових чобіт, працюючи на фермі. А як хату свою з чоловіком будували, хіба такі колоди доводилось тягати. Наймати людей не було за що, хоч обоє працювали. Володі уже 18 років нема. Залишився в пам’яті та на фотографіях. - Дивись, який красивий, - вказує на портрет, що на стіні. – А чуб який… Ганна Гец аналітичних досліджень про кохання не читала, але може сказати з власного досвіду: воно таки буває. - Я – з 31-го, а він – з 27-го, - розказує жінка. – Уже парубкував, коли я з ровесницями тільки мріяла про побачення. За щастя було вирватися з дому ввечері, примочити водою куряву біля двору – і вибивати голими п’ятами польку чи краков’як. Але й такі розваги тривали не довго. Захворіла і померла (в 1948-му) мати. Ганна звалила на свої плечі усю жіночу роботу в домі. Стала за матір двом молодшим братам. Зустрічалася з хлопцем. А приїхав Володя (у відпустку з армії) – і все пішло шкереберть. - Не встояла перед ним, - розводить руками. – Такі вже ми баби-дурепи. Він навіть не женихався, не проводжав увечері з клубу. Сказав: виходь за мене – і я погодилась. З хлопцем своїм їй довелось розлучитися. Повернула йому подарунки. Найцінніший – балалайка. Грати на ній була велика любителька. - От що любов робить, - зітхає згадуючи. Сімейне життя було небезхмарним. Статки – невеликі. - Але ми були молоді і дужі, - продовжує жінка. – Я думала, що моя сила нікуди мене не покине. Коли ланковою в колгоспі була, бригадир каже: «Анюто, треба, щоб картоплі було не менше 240 центнерів з гектара. Візьмешся?» «Візьмусь», - кажу. Накопували ще більше. Премії мені вручали. На Дошці пошани була. Володя працював шофером. Син у нас народився. Анатолій. Він був десь, може, в шостому класі, як Володя почав хворіти. Лікували його довго. І до бабки возили. Вона сказала: пороблено. Хтозна, за що. Бог їм суддя – тим, що лихо на нашу сім’ю накликали. А в основному життя в радість було. Бо любила я чоловіка. Довго сердитись на нього не могла. Та й нащо? Недарма кажуть, що Бог пари парує. А коли так, який толк чубитись, не розмовляти тижнями? Радіти треба, що Бог дав новий день. І жити – з добром у душі. Щоранку вона звертається до Всевишнього з молитвою. Молиться за рідних, особливо за малечу: двох онуків і чотирьох правнучок. Коли вони приїздять у Займище, Гана Григорівна щаслива. Одягнеться по-святковому, приголубить гостей, і наче відступили роки і хвороби. - А як поїдуть – сумую. Коли вже зовсім погано стає, починаю співати. Якби вчилася, артисткою б стала. Як брат Микола. (Микола Шубін - заслужений артист Росії. Нині на пенсії. Живе у Львові). Та що тепер зміниш? У кожного своя доля. Головне – не розминутися з любов’ю. Марія ІСАЧЕНКО Фото з архіву Ганни ГЕЦ
Комментариев нет:
Отправить комментарий