Важко повірити, що голова ради Інституту автоматизованих систем, віце-президент Української академії наук, лауреат Державної премії України
в області науки і техніки, доктор технічних наук, професор Василь Пилипович Ващенко народився
в маленькому провінційному Щорсі.
- Хочете - вірте, хочете - ні, але це таки сталося, - посміхається. – 17 лютого 1940 року. В будинку моєї бабусі по матері – в тодішньому Коржівському провулку. Її звали Анастасія Василівна Радченко. Свого часу вона вчителювала в Сновську. Жила на квартирі в будинку письменника Анатолія Рибакова. У мої шкільні роки там був десятий магазин. Бабусю Налю розстріляли фашисти 23 лютого 1943-го – на день 25-річчя Радянської Армії.
Щорс звільнили від гітлерівців 19 вересня. Наступного дня моя мама Іра пішла шукати бабусю по лісах та болотах. Ходила щодня. Протягом двох місяців.
У листопаді, коли вже почало сніжити, мама вирішила: ще один день – завтра – шукатиму. І все. Немає сенсу. Вночі їй наснилася бабуся. Наказала іти за нею. Повела маму містом, перетнула залізничне полотно, кілька вулиць, завела в ліс і щезла. Вранці мама побігла по маршруту, який побачила уві сні. У тому місці, де бабуся щезла, була викопана канава. Мама повернулася в місто. Підняла людей. Чоловіки почали відкопувати в цьому місці трупи. За вказівкою парті-йних діячів, їх перенесли на узлісся, де нині стоїть пам’ятник замученим у Великій Вітчизняній війні. Мама впізнала бабусю Налю по шубі, в якій її забирали з дому, і не дозволила переносити тіло в інше місце. Так і лежить моя бабуся там, де її розстріляли, в одній могилі з сусідом Іваном Широким, котрий до війни був секретарем Харківського обкому партії. Нині я приїхав з метою викарбувати їхні імена на надмогильному камені. Займаюся оформленням різних дозволів. Зупинився в колишнього однокласника – Віктора Шмаровоза. Згадуємо нашу школу №4 (нині - гімназія). І молодіємо. - Звісно, Ви були відмінником?.. - За останні чотири шкільні роки з усіх предметів мав тільки п’ятірки. Не дивлячись на жахливі лінощі – навчатися і слухати тих, хто белькоче біля дошки. Не мало значення – учні це чи вчителі. Жити хотілося швидше. Військкомат обіцяв дати направлення в Дзержинку (Ленінград), якщо закінчу школу із золотою медаллю. А до випуску на уроках української мови граємо на гребінцях приємні нам мелодії, на уроках історії спимо після нічних пригод. (Якось затягли колоду на дах двоповерхової школи і встромили її в димар). Перед уроком російської літератури (її викладала Нінушка – Ніна Володимирівна Кунцевич) насипаємо на парти в заглиблення, де повинні стояти чорнильниці, димний порох і підпалюємо. Хмари диму злітають вгору. Коли заходить Нінушка, в класі стоїть мертва тиша. Стає темно. Відчинені вікна і двері не допомагають. В цей момент усі хлопці стають на підвіконня і стрибають вниз з другого поверху. Зірвали урок, щоб помститися за несправедливо поставлену двійку комусь із приятелів. На уроки креслення взагалі не ходив. Батькові паровози (він працював інженером-технологом у Щорському паровозному депо) креслив ще з п’ятого класу. Вчителька (її прізвище було Бандура) ставила мені п’ятірки на півроку вперед. А от математику я обожнював. Увесь дев’ятий і три чверті десятого класу її викладав директор школи Степан Іванович Гузій. Знання він давав такі міцні, що я, скажімо, порозв’язував усі задачі з конкурсного збірника Моденова - найважчого на той час. Причому – усно. В перший день канікул після закінчення третьої чверті Степан Іванович помер. В школі почалися репресії, як у нас говорили, «підкручування гайок». Напередодні випускних екзаменів мене вигнали зі школи. - За що? - Відмовився написати прізвища хлопців, що курили на великій перерві. І з комсомолу теж виключили. Потім, правда, мені все-таки дозволили закінчити школу. Паралельно я влаштувався працювати в залізничний клуб кіномеханіком. Там і залишився працювати після школи. Зі вступом мені не пощастило. Ще до шкільних екзаменів, після проходження медичної комісії від військкомату, у моїй особовій справі виявилось направлення не в Дзержинку, а в училище зв’язку імені Попова в Пушкіно. Я тоді вирішив: нікуди вступати не буду, до військкомату більше не піду – всюди суцільна брехня. Батьки, з якими, на жаль, я не звик радитися, з мовчазним докором дивилися на мою самостійність. Мовляв, всі вступають в інститути. А ти? Адже хотів бути моряком. Згодом вступив до Київського політехнічного інституту. Закінчив його двічі – з різних спеціальностей: з обчислювальної техніки і автоматики та телемеханіки. - Багато з Ваших численних «ноу-хау» відносяться до оборонної сфери. Скажімо, створення програм управління балістичними ракетами, розробка нових принципів конструювання стрілецької зброї… Любите зброю і постріляти? - А хто з чоловіків не любить? Втім, я стріляю тільки по мішенях. Ніколи не був мисливцем. Не можу вбивати тварин. Люблю вдосконалювати зброю. Скажімо, в інституті, яким я керую (він входить до складу УАН), розробили пістолет-кулемет, який високо оцінив президент відомої збройової фірми «Шмайссер Інтернассіональ» доктор-інженер Вернер Реш. Цей пістолет-кулемет практично не має відбою, тож влучити з нього в ціль набагато легше, його ствол витримує 60 тисяч пострілів, в той час як сучасні автомати – не більше 5 тисяч. Мені особисто більше подобається міні-пістолет-кулемет вагою всього 1,4 кг. А в моєму кабінеті стоїть кулемет ще 1910 року випуску. - Відтоді, як почали свій трудовий шлях кіномеханіком Щорського залізничного клубу, Ви змінили багато посад, мали різні високі звання, освоїли немало професій. З минулого року до них можна з повним правом додати ще одну – письменник. Маю на увазі вихід Вашої книги «Радянське виховання». - Вийшла тільки перша її частина. Вона охоплює період від мого народження до 1985 року. В ній йдеться про те, що відбувалося зі мною, моїми друзями, оточуючими людьми на теренах Радянського Союзу. Він для мене – це батьківщина, де я сформувався як особистість. Завжди шкодував, що Союз розпався. Хоч комсомольцем я був усього три роки (з 14-ти до 17-ти), а комуністом не був ніколи. А щодо книги, то вона б ніколи не відбулася без допомоги відомої журналістки Наталії Шапличенко. Вона – лауреат премії Союзу журналістів «Золоте перо», кавалер Золотого ордена Платона з діамантами – за творчі досягнення, Дійсний член Української академії наук і… моя дружина. Четверта. - ??? - Усі мої дружини були розумними, освіченими, симпатичними. З першою дружиною я прожив 10 років (у нас син і дочка), з другою 15 (виховував її сина), з третьою – 20 (виховував її доньку). Жалів їх усіх. Ішов, коли стосунки закінчувалися. З голими руками. Третій дружині залишив дві квартири, машину, дачу, заощадження. Не віддав лише пенсії. Прийшов до Наташі жебраком. А жити нам з нею (якщо врахувати статистику моїх попередніх одружень-розлучень) не менше 25 років. Скажу більше: гроші для мене в рейтингу цінностей десь може на 40-му місці. Вони у мене довго не тримаються. Роздаю тим, кому вони більше потрібні. - Є щось таке, про що Ви жалкуєте? - Про упущені можливості. Все життя – практично без вихідних і відпусток. Не поплив на каравані річкових льодоколів по Північному морському шляху, не полетів у Північну Америку через Північний полюс, не подорожував Штатами, хоч команда Клінтона надавала таку можливість… Тепер намагаюся надолужити упущене. Тому й приїхав у Щорс. За кілька днів, проведених тут, відійшов від своєї звичайної діяльності. Зустрівся з працівниками музею. Вони цілих півроку запрошували мене. Поспілкувалися. Подарував їм свої книги. Сходив на Снов, пройшовся знайомими вулицями. Стільки всього згадалося… Розмовляла Марія ІСАЧЕНКО Фото автора
У листопаді, коли вже почало сніжити, мама вирішила: ще один день – завтра – шукатиму. І все. Немає сенсу. Вночі їй наснилася бабуся. Наказала іти за нею. Повела маму містом, перетнула залізничне полотно, кілька вулиць, завела в ліс і щезла. Вранці мама побігла по маршруту, який побачила уві сні. У тому місці, де бабуся щезла, була викопана канава. Мама повернулася в місто. Підняла людей. Чоловіки почали відкопувати в цьому місці трупи. За вказівкою парті-йних діячів, їх перенесли на узлісся, де нині стоїть пам’ятник замученим у Великій Вітчизняній війні. Мама впізнала бабусю Налю по шубі, в якій її забирали з дому, і не дозволила переносити тіло в інше місце. Так і лежить моя бабуся там, де її розстріляли, в одній могилі з сусідом Іваном Широким, котрий до війни був секретарем Харківського обкому партії. Нині я приїхав з метою викарбувати їхні імена на надмогильному камені. Займаюся оформленням різних дозволів. Зупинився в колишнього однокласника – Віктора Шмаровоза. Згадуємо нашу школу №4 (нині - гімназія). І молодіємо. - Звісно, Ви були відмінником?.. - За останні чотири шкільні роки з усіх предметів мав тільки п’ятірки. Не дивлячись на жахливі лінощі – навчатися і слухати тих, хто белькоче біля дошки. Не мало значення – учні це чи вчителі. Жити хотілося швидше. Військкомат обіцяв дати направлення в Дзержинку (Ленінград), якщо закінчу школу із золотою медаллю. А до випуску на уроках української мови граємо на гребінцях приємні нам мелодії, на уроках історії спимо після нічних пригод. (Якось затягли колоду на дах двоповерхової школи і встромили її в димар). Перед уроком російської літератури (її викладала Нінушка – Ніна Володимирівна Кунцевич) насипаємо на парти в заглиблення, де повинні стояти чорнильниці, димний порох і підпалюємо. Хмари диму злітають вгору. Коли заходить Нінушка, в класі стоїть мертва тиша. Стає темно. Відчинені вікна і двері не допомагають. В цей момент усі хлопці стають на підвіконня і стрибають вниз з другого поверху. Зірвали урок, щоб помститися за несправедливо поставлену двійку комусь із приятелів. На уроки креслення взагалі не ходив. Батькові паровози (він працював інженером-технологом у Щорському паровозному депо) креслив ще з п’ятого класу. Вчителька (її прізвище було Бандура) ставила мені п’ятірки на півроку вперед. А от математику я обожнював. Увесь дев’ятий і три чверті десятого класу її викладав директор школи Степан Іванович Гузій. Знання він давав такі міцні, що я, скажімо, порозв’язував усі задачі з конкурсного збірника Моденова - найважчого на той час. Причому – усно. В перший день канікул після закінчення третьої чверті Степан Іванович помер. В школі почалися репресії, як у нас говорили, «підкручування гайок». Напередодні випускних екзаменів мене вигнали зі школи. - За що? - Відмовився написати прізвища хлопців, що курили на великій перерві. І з комсомолу теж виключили. Потім, правда, мені все-таки дозволили закінчити школу. Паралельно я влаштувався працювати в залізничний клуб кіномеханіком. Там і залишився працювати після школи. Зі вступом мені не пощастило. Ще до шкільних екзаменів, після проходження медичної комісії від військкомату, у моїй особовій справі виявилось направлення не в Дзержинку, а в училище зв’язку імені Попова в Пушкіно. Я тоді вирішив: нікуди вступати не буду, до військкомату більше не піду – всюди суцільна брехня. Батьки, з якими, на жаль, я не звик радитися, з мовчазним докором дивилися на мою самостійність. Мовляв, всі вступають в інститути. А ти? Адже хотів бути моряком. Згодом вступив до Київського політехнічного інституту. Закінчив його двічі – з різних спеціальностей: з обчислювальної техніки і автоматики та телемеханіки. - Багато з Ваших численних «ноу-хау» відносяться до оборонної сфери. Скажімо, створення програм управління балістичними ракетами, розробка нових принципів конструювання стрілецької зброї… Любите зброю і постріляти? - А хто з чоловіків не любить? Втім, я стріляю тільки по мішенях. Ніколи не був мисливцем. Не можу вбивати тварин. Люблю вдосконалювати зброю. Скажімо, в інституті, яким я керую (він входить до складу УАН), розробили пістолет-кулемет, який високо оцінив президент відомої збройової фірми «Шмайссер Інтернассіональ» доктор-інженер Вернер Реш. Цей пістолет-кулемет практично не має відбою, тож влучити з нього в ціль набагато легше, його ствол витримує 60 тисяч пострілів, в той час як сучасні автомати – не більше 5 тисяч. Мені особисто більше подобається міні-пістолет-кулемет вагою всього 1,4 кг. А в моєму кабінеті стоїть кулемет ще 1910 року випуску. - Відтоді, як почали свій трудовий шлях кіномеханіком Щорського залізничного клубу, Ви змінили багато посад, мали різні високі звання, освоїли немало професій. З минулого року до них можна з повним правом додати ще одну – письменник. Маю на увазі вихід Вашої книги «Радянське виховання». - Вийшла тільки перша її частина. Вона охоплює період від мого народження до 1985 року. В ній йдеться про те, що відбувалося зі мною, моїми друзями, оточуючими людьми на теренах Радянського Союзу. Він для мене – це батьківщина, де я сформувався як особистість. Завжди шкодував, що Союз розпався. Хоч комсомольцем я був усього три роки (з 14-ти до 17-ти), а комуністом не був ніколи. А щодо книги, то вона б ніколи не відбулася без допомоги відомої журналістки Наталії Шапличенко. Вона – лауреат премії Союзу журналістів «Золоте перо», кавалер Золотого ордена Платона з діамантами – за творчі досягнення, Дійсний член Української академії наук і… моя дружина. Четверта. - ??? - Усі мої дружини були розумними, освіченими, симпатичними. З першою дружиною я прожив 10 років (у нас син і дочка), з другою 15 (виховував її сина), з третьою – 20 (виховував її доньку). Жалів їх усіх. Ішов, коли стосунки закінчувалися. З голими руками. Третій дружині залишив дві квартири, машину, дачу, заощадження. Не віддав лише пенсії. Прийшов до Наташі жебраком. А жити нам з нею (якщо врахувати статистику моїх попередніх одружень-розлучень) не менше 25 років. Скажу більше: гроші для мене в рейтингу цінностей десь може на 40-му місці. Вони у мене довго не тримаються. Роздаю тим, кому вони більше потрібні. - Є щось таке, про що Ви жалкуєте? - Про упущені можливості. Все життя – практично без вихідних і відпусток. Не поплив на каравані річкових льодоколів по Північному морському шляху, не полетів у Північну Америку через Північний полюс, не подорожував Штатами, хоч команда Клінтона надавала таку можливість… Тепер намагаюся надолужити упущене. Тому й приїхав у Щорс. За кілька днів, проведених тут, відійшов від своєї звичайної діяльності. Зустрівся з працівниками музею. Вони цілих півроку запрошували мене. Поспілкувалися. Подарував їм свої книги. Сходив на Снов, пройшовся знайомими вулицями. Стільки всього згадалося… Розмовляла Марія ІСАЧЕНКО Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий