Ще зі школи пам’ятаю вислів: куркулів знищено як клас. Розкажу про одного з них – мого діда Пилипа з Кучинівки.
У прадіда Атаманенка Максима народилися два хлопчики: старший – Пилип, молодший – Іван. Але якась хвороба колінних суглобів зробила їх обох каліками. Хвора нога в одного та іншого не росла і стала коротшою. Коли Пилип став юнаком,
батько віддав його у науку до шевця у с.Рогізки. Там він за це доглядав худобу. І вчився ремеслу. Коли став дорослим, одружився на моїй бабусі Софії Петрівні. Народили п’ятеро дітей: двох дочок – мою маму Федору, 1904 р., Параску, 1906 р., і трьох синів: Дмитра, 1910 р., Левона, 1912 р. і Григорія, 1913 р. Дід умів виробляти шкіри, шив чоботи. Так заробляв гроші. Тримав господарство: двох коней, стільки ж корів, а ще – овець, свиней, птицю, обробляв землю. Хата, пам’ятаю, була невеликою: без сіней і комори, може, 5 х 6 м, дах солом’яний, але під коробочку. Діти поодружувались і відійшли. Діда примушували йти в колгосп, а він не хотів. Тоді, мабуть, наклали такий податок, що дід не міг виплатити, і влада постановила його розкуркулити. Через деякий час діда виселили з хати, і він по черзі жив у синів. Це було у 1932 році. Найменший син Григорій одружився у 17 років і на той час працював у Щорському лісгоспі їздовим і доглядав коней. На фото (1935 р.) бачимо діда Пилипа і бабусю Софію. Вони тоді жили у сина Григорія в Щорсі у відомчій чи найманій квартирі. Поруч - дружина Григорія Федора з дітьми Євдокією (на руках) і Олею (стоїть). Мабуть, провідати батьків прийшов син Левон (він – позаду). По-різному склалися їхні долі. Олю ще до війни збила машина. П’яний водій наїхав на дівчинку, яка гралася на дорозі. Левона в 1941 р. забрали на фронт. Чому не забрали Григорія, невідомо. Під час окупації він пішов у поліцію. Добровільно чи примусово, не знаю. Дід Пилип з бабусею повернулися у свою хату. Після німців їх знову виселили, і вони жили у нас. Хату їхню потім забрали в колгосп і зробили там майстерню. Дружина Григорія – Федора померла в 1952 р. ще молодою. Школярка Євдокія стала жити у діда по матері Григорія. Бабуся Софія важко пережила розкуркулення, смерть внучки, загибель на війні сина Левона – померла взимку 1948 р. Учасник бойових дій, колишній голова колгоспу «Шлях Леніна» Головач Микола Порфирович допоміг діду Пилипу отримати пенсію за загиблого сина Левона. Помер дід у 1964 році. Його менший брат Іван помер ще раніше. Після розвалу Союзу рішенням районної комісії моїй матері (як спадкоємниці) після надання доказових документів, свідчень очевидців призначили компенсацію за дідове майно - 700 купонів. Але вона не встигла отримати, бо померла в кінці 1992 р. Отримував уже я. Виплатив колгосп «Шлях Леніна». Але ця компенсація була мізерною, за неї не можна було купити навіть велосипед. Г.КОВАЛЕВСЬКИЙ, м.Щорс
батько віддав його у науку до шевця у с.Рогізки. Там він за це доглядав худобу. І вчився ремеслу. Коли став дорослим, одружився на моїй бабусі Софії Петрівні. Народили п’ятеро дітей: двох дочок – мою маму Федору, 1904 р., Параску, 1906 р., і трьох синів: Дмитра, 1910 р., Левона, 1912 р. і Григорія, 1913 р. Дід умів виробляти шкіри, шив чоботи. Так заробляв гроші. Тримав господарство: двох коней, стільки ж корів, а ще – овець, свиней, птицю, обробляв землю. Хата, пам’ятаю, була невеликою: без сіней і комори, може, 5 х 6 м, дах солом’яний, але під коробочку. Діти поодружувались і відійшли. Діда примушували йти в колгосп, а він не хотів. Тоді, мабуть, наклали такий податок, що дід не міг виплатити, і влада постановила його розкуркулити. Через деякий час діда виселили з хати, і він по черзі жив у синів. Це було у 1932 році. Найменший син Григорій одружився у 17 років і на той час працював у Щорському лісгоспі їздовим і доглядав коней. На фото (1935 р.) бачимо діда Пилипа і бабусю Софію. Вони тоді жили у сина Григорія в Щорсі у відомчій чи найманій квартирі. Поруч - дружина Григорія Федора з дітьми Євдокією (на руках) і Олею (стоїть). Мабуть, провідати батьків прийшов син Левон (він – позаду). По-різному склалися їхні долі. Олю ще до війни збила машина. П’яний водій наїхав на дівчинку, яка гралася на дорозі. Левона в 1941 р. забрали на фронт. Чому не забрали Григорія, невідомо. Під час окупації він пішов у поліцію. Добровільно чи примусово, не знаю. Дід Пилип з бабусею повернулися у свою хату. Після німців їх знову виселили, і вони жили у нас. Хату їхню потім забрали в колгосп і зробили там майстерню. Дружина Григорія – Федора померла в 1952 р. ще молодою. Школярка Євдокія стала жити у діда по матері Григорія. Бабуся Софія важко пережила розкуркулення, смерть внучки, загибель на війні сина Левона – померла взимку 1948 р. Учасник бойових дій, колишній голова колгоспу «Шлях Леніна» Головач Микола Порфирович допоміг діду Пилипу отримати пенсію за загиблого сина Левона. Помер дід у 1964 році. Його менший брат Іван помер ще раніше. Після розвалу Союзу рішенням районної комісії моїй матері (як спадкоємниці) після надання доказових документів, свідчень очевидців призначили компенсацію за дідове майно - 700 купонів. Але вона не встигла отримати, бо померла в кінці 1992 р. Отримував уже я. Виплатив колгосп «Шлях Леніна». Але ця компенсація була мізерною, за неї не можна було купити навіть велосипед. Г.КОВАЛЕВСЬКИЙ, м.Щорс
Комментариев нет:
Отправить комментарий