Ошатний старовинний будинок по вулиці 1 Травня – ніби й у центрі міста й водночас у тихій і затишній місцині – щоліта оживає, приймаючи на кілька місяців своїх господарів. Приблизно півроку у ньому відпочиває і трудиться жителька Санкт-Петербурга Антоніна Василівна Лаас, до неї приїжджають донька, онуки, правнук.
Щира росіянка, Антоніна Василівна не думала, що так палко полюбить Україну, знайде тут багато друзів. Народилася і закінчила школу у Вологді, потім у Калінінграді (там мешкала сестра) закінчила педучилище. За чоловіком вирушила до Мурманська, де починала вихователькою, згодом стала завідуючою дитсадком. Уже в зрілі роки вирішила змінити клімат. Санкт-Петербург любила змолоду: там жила тітонька, у якої часто гостювала. Тож, овдовівши, переїхала саме до міста над Невою.
Як людина активна, одразу обросла приятелями й подругами. І не лише на новому місці роботи. Ще раз Антоніні Василівні посміхнулася доля, зустріла доброго, інтелігентного чоловіка. Тим часом у доньки подружнє життя не склалося. Навіть коли з двома дітьми переїхала за чоловіком на його малу батьківщину в Щорс, стосунки не налагодилися. Намагаючись зберегти сім’ю, А.В. Лаас купила тут для доньки будинок, але Ельвіра з дітьми незабаром приїхала до Санкт-Петербурга. А дім у Щорсі залишився – під дачу.
Щороку після 9 Травня Антоніна Василівна з чоловіком переїжджали на літо до Щорса. Їм тут дуже подобалося, тут вони відпочивали від темпу мегаполіса, тут приймали сім’ю дочки.
2005-ий був дуже важким роком для сім’ї Лаас. Тяжко хворіла Антоніна Василівна, смертельна недуга забрала чоловіка. Оговтавшись, жінка знову вирушила до Щорса, щоби втішитися краєвидами природи, спілкуванням із простими й щирими людьми. Попри свій вік, щороку їздить до лісу по ягоди й гриби. У дворі завжди ідеальний порядок. З легкої руки ростуть помідори й огірочки, інші овочі, на клумбах буяють квіти. А в них заховалися веселі жабенята, маленькі грибочки, сонячні ліхтарики, яскраві метелики. Усе це вночі звеселяє різнобарвними вогнями. Цей казковий куточок постійно вдосконалюється, розширюється. До приїзду Святославчика – улюбленого правнучка – цьогоріч Антоніна Василівна спорудила ще й шведську стінку. Неподалік від таткового турніка, щоб вони разом спортом займалися.
Онуки радують свою бабусю. Андрій по закінченні інституту працює тренером з боксу, разом із молодою дружиною ростять синочка. Аня – студентка Санкт-Петербурзького національного університету фізичної культури, спорту і здоров’я ім.П.Ф. Лесгафта. Дівчина навчається і працює. Дружно живуть у Пітері, при кожній нагоді поспішають до Щорса, щоб насолодитися річкою, лісом, прекрасними краєвидами. А трирічний Славко захоплюється усім: гідропарком, паровозом-пам’ятником, усім локомотивним депо. А найбільше – залізничним мостом через Снов. І мріє, коли підросте, працювати на ньому охоронцем. Бабуся називає його говорунчиком, захоплюється словарним запасом і ерудицією дитини. Хоча сама докладає до цього багато зусиль. До того ж хлопчик дуже рухливий або суперактивний.
І тут проглядаються гени прабабусі. Свого часу основну роботу поєднувала з обов’язками депутата, секретаря парторганізації тощо. При цьому, виконуючи значний об’єм громадської роботи, встигала ходити на лижах, мати багато друзів, допомагала виховувати онуків.
- Труднощів я не боялася, - чарівно посміхається А.В. Лаас, - навпаки – вони мене боялися.
Щоразу до Щорса рушає після святкування Дня Перемоги, бо очолює в Санкт-Петербурзі організацію ветеранів війни, яка об’єднує півтисячі людей, чия доля обпалена війною. І в літні місяці не втрачає зв’язок із Пітером. Так само як у зимові місяці – зі Щорсом. Сама телефонує на Україну, звідси друзі поспішають сповістити новини. Л.І. Лисич, О.О. Донець, В.П. Балахонова й багато-багато інших щорсівців підтримують із Антоніною Василівною дружні стосунки, приходять їй на допомогу, а вона – їм.
– Мені дуже подобаються мешканці Щорса, - ділиться А.В. Лаас. - Щирі, відкриті, добрі. Я не бачу серед них ворогів. Більше того. Уже багато років приїжджаю на Україну з відчуттям, що я тут удома – таке все рідне й близьке. Із кимось у місяці розлуки спілкуюся по скайпу, з іншими – по телефону. Онуки прожили в Щорсі кілька років, ходили до школи. І досі дружать з однокласниками, допомагають їм при нагоді в Пітері.
…Зимовими вечорами, коли Славко лягає спати, у них з прабабусею починається ритуал:
– Розкажи мені про Щорс, про річку, про паровоз. – Хлопчик пригадує улюблені місця, а прабабуся розповідає про них замість традиційної казки…
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного
архіву А.В. Лаас.
Щира росіянка, Антоніна Василівна не думала, що так палко полюбить Україну, знайде тут багато друзів. Народилася і закінчила школу у Вологді, потім у Калінінграді (там мешкала сестра) закінчила педучилище. За чоловіком вирушила до Мурманська, де починала вихователькою, згодом стала завідуючою дитсадком. Уже в зрілі роки вирішила змінити клімат. Санкт-Петербург любила змолоду: там жила тітонька, у якої часто гостювала. Тож, овдовівши, переїхала саме до міста над Невою.
Як людина активна, одразу обросла приятелями й подругами. І не лише на новому місці роботи. Ще раз Антоніні Василівні посміхнулася доля, зустріла доброго, інтелігентного чоловіка. Тим часом у доньки подружнє життя не склалося. Навіть коли з двома дітьми переїхала за чоловіком на його малу батьківщину в Щорс, стосунки не налагодилися. Намагаючись зберегти сім’ю, А.В. Лаас купила тут для доньки будинок, але Ельвіра з дітьми незабаром приїхала до Санкт-Петербурга. А дім у Щорсі залишився – під дачу.
Щороку після 9 Травня Антоніна Василівна з чоловіком переїжджали на літо до Щорса. Їм тут дуже подобалося, тут вони відпочивали від темпу мегаполіса, тут приймали сім’ю дочки.
2005-ий був дуже важким роком для сім’ї Лаас. Тяжко хворіла Антоніна Василівна, смертельна недуга забрала чоловіка. Оговтавшись, жінка знову вирушила до Щорса, щоби втішитися краєвидами природи, спілкуванням із простими й щирими людьми. Попри свій вік, щороку їздить до лісу по ягоди й гриби. У дворі завжди ідеальний порядок. З легкої руки ростуть помідори й огірочки, інші овочі, на клумбах буяють квіти. А в них заховалися веселі жабенята, маленькі грибочки, сонячні ліхтарики, яскраві метелики. Усе це вночі звеселяє різнобарвними вогнями. Цей казковий куточок постійно вдосконалюється, розширюється. До приїзду Святославчика – улюбленого правнучка – цьогоріч Антоніна Василівна спорудила ще й шведську стінку. Неподалік від таткового турніка, щоб вони разом спортом займалися.
Онуки радують свою бабусю. Андрій по закінченні інституту працює тренером з боксу, разом із молодою дружиною ростять синочка. Аня – студентка Санкт-Петербурзького національного університету фізичної культури, спорту і здоров’я ім.П.Ф. Лесгафта. Дівчина навчається і працює. Дружно живуть у Пітері, при кожній нагоді поспішають до Щорса, щоб насолодитися річкою, лісом, прекрасними краєвидами. А трирічний Славко захоплюється усім: гідропарком, паровозом-пам’ятником, усім локомотивним депо. А найбільше – залізничним мостом через Снов. І мріє, коли підросте, працювати на ньому охоронцем. Бабуся називає його говорунчиком, захоплюється словарним запасом і ерудицією дитини. Хоча сама докладає до цього багато зусиль. До того ж хлопчик дуже рухливий або суперактивний.
І тут проглядаються гени прабабусі. Свого часу основну роботу поєднувала з обов’язками депутата, секретаря парторганізації тощо. При цьому, виконуючи значний об’єм громадської роботи, встигала ходити на лижах, мати багато друзів, допомагала виховувати онуків.
- Труднощів я не боялася, - чарівно посміхається А.В. Лаас, - навпаки – вони мене боялися.
Щоразу до Щорса рушає після святкування Дня Перемоги, бо очолює в Санкт-Петербурзі організацію ветеранів війни, яка об’єднує півтисячі людей, чия доля обпалена війною. І в літні місяці не втрачає зв’язок із Пітером. Так само як у зимові місяці – зі Щорсом. Сама телефонує на Україну, звідси друзі поспішають сповістити новини. Л.І. Лисич, О.О. Донець, В.П. Балахонова й багато-багато інших щорсівців підтримують із Антоніною Василівною дружні стосунки, приходять їй на допомогу, а вона – їм.
– Мені дуже подобаються мешканці Щорса, - ділиться А.В. Лаас. - Щирі, відкриті, добрі. Я не бачу серед них ворогів. Більше того. Уже багато років приїжджаю на Україну з відчуттям, що я тут удома – таке все рідне й близьке. Із кимось у місяці розлуки спілкуюся по скайпу, з іншими – по телефону. Онуки прожили в Щорсі кілька років, ходили до школи. І досі дружать з однокласниками, допомагають їм при нагоді в Пітері.
…Зимовими вечорами, коли Славко лягає спати, у них з прабабусею починається ритуал:
– Розкажи мені про Щорс, про річку, про паровоз. – Хлопчик пригадує улюблені місця, а прабабуся розповідає про них замість традиційної казки…
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного
архіву А.В. Лаас.
Комментариев нет:
Отправить комментарий