Попіл минулого завжди буде пекти людські серця
Хто має очі – той побачить. Чимало негараздів сучасного суспільства є лише наслідком подій, які відбулися в минулому. Для Щорсівщини, як і для всієї України, неймовірно трагічним видався період з кінця 20-х до кінця 30-х років ХХ століття. Сам лише Голодомор, чітко спланований у Москві за часів правління Сталіна, позбавив життя безліч наших співвітчизників.
Окремо слід згадати і системні репресії. У місцевому архіві зберігаються матеріали роботи комісії райради з поновлення прав реабілітованих. Наприкінці радянської епохи чимало мешканців Щорського району, чиї рідні були репресовані, у пошуках правди почали стукати у різні двері. Поштовхом стало оприлюднення в газеті «Промінь Жовтня» перших списків реабілітованих громадян, які затвердила обласна комісія з відновлення справедливості. Саме тоді й надійшов момент згадати про минуле…
Отже, у списках тих, кого радянська влада визнала неправильно покараними з 1927 по 1940 рік, значилося 295 прізвищ. Щоправда, туди не включили членів сімей репресованих, яких теж депортовували і позбавляли прав та майна. Слід зауважити, що це не остаточне число, бо чимало підданих репресіям дійсно не належали до лав прихильників комуністичних ідей, тож і не потрапили під реабілітацію. Тобто кількість розстріляних, ув’язнених і депортованих наших земляків є значно більшою.
Що показово, першим «ворогом народу» в 1927 році виявився священик зі Сновська І.Булгаков, 1885 р.н. (Був він сином настоятеля храму в Старих Боровичах). Логіка комуністичної влади виглядала зрозумілою: в першу чергу треба «прибрати» людей думаючих, авторитетних, самодостатніх. У 1933 році подібна доля спіткала і священика з Рогізок П.Т. Тищенка, 1874 р.н., а за рік до того – активіста церковної громади в Носівці А.Ф. Вітенника, 1888 р.н. На окремому рахунку були вчителі. У 1930 році «забрали» викладача школи в Рогізках М.П. Танського, 1879 р.н., у 1937-му взагалі почалися «криваві жнива» - до лабет системи потрапили педагоги з Нових Борович – О.П. Виноградський, 1881 р.н. (родич тамтешнього священика), П.П. Федорченко, 1910 р.н. А у Щорсі репресували А.Г. Клименка. Дивно, але доволі небезпечною виявилася робота на місцевому вузлі зв’язку – з 1930 по 1937 рік четверо телеграфістів потрапили до категорії «ворогів народу». Системним репресіям було піддано залізничників. У 30-х роках їх «забрали» аж два десятки. Серед інших, у 1937-му «провинилися» робітник станції Камка С.М. Безручко, машиністи депо І.Б. Зайончковський, М.П. Муха. Можна навести узагальнену й жорстоку статистику тих часів: пік репресій припав на 1933-ій (68 людей) і 1937-ий (71 людина) роки. Головною ж групою, на якій зосередила увагу комуністична репресивна машина, стали «одноосібники». Їх нараховувалося 110. З огляду на проголошену колективізацію перед радянською владою постала низка питань: як змусити селян працювати практично задарма у колгоспі і звідки взяти гроші на розвиток цих колгоспів (як зараз кажуть – інвестиції)? За пунктом першим відповідь знайшлася швидко: викликати страх системним терором. Адже дійсно, як ще вплинути на міцного господаря? Він працює, самостійно забезпечує свою родину, від продажу вирощеного на власній землі має гроші. Натомість колгоспника можна змусити «вкалувати» скільки завгодно, й розраховуватися з ним абстрактними «трудоднями» і почесними грамотами. Більшість селян Щорсівщини йти до колгоспів відмовилася і тоді – почалося. Спочатку одноосібників обклали величезним податком – подекуди в чотири рази більшим, ніж раніше. Підняли й вимоги до «здачі державі» сільгосппродукції. Звісна річ, віддавати більшу частину свого доходу людям не сподобалося… Радянська влада вмить ухопилася за цей привід. Активісти-колективізатори вривалися до хат «одноосібників», інколи вночі, вибивали двері, стріляли собак. У рахунок «несплаченого податку» відбирали все – будинки, худобу, землю, реманент, одяг і навіть рушники зі скрині. І якщо грунти, молотарки та корови записувалися на колгосп, то відібрані кожухи потім можна було побачити на плечах комсомольців, а в хати «розкуркулених» подекуди вселялися нові «господарі життя».
Таким чином було розстріляно, ув’язнено або депортовано найбільш незгодних з колективізацією, а решта людей, залякана цим прикладом, мусила «поповнювати лави колгоспників». А найголовніше – саме конфісковані в одноосібних господарствах землі, худоба, знаряддя праці, стайні тощо і склали отой фундамент колгоспного ладу. Парадокс, але великих приватних (чи то б пак – панських) землеволодінь на Щорсівщині тоді не було. Значні масиви угідь зустрічалися рідко. Ось у Кучинівці родина П.К. Кривенка мала 33 га грунтів, 5 га сіножатей і 5 га лісу. (Їх і забрали). У Смячі ще до 1934 року (доки не отримав три роки тюрми) господарював на 35 гектарах Леонтій Селезень, 1895 р.н. (він мав 4 коней, 4 корови, 25 овець та свиней, 15 вуликів). У Тур’ї вирізнявся І.О. Шумський, 1885 р.н. зі своїми 35 гектарами. У 1932-му його «розкуркулили», відібравши хату (там розмістилася контора колгоспу «Червоний бір»), коней, худобу й давши 2 роки тюрми за те, що саме перед конфіскацією встиг продати 2 коней і пару корів. Після повернення з ув’язнення І.О. Шумський не мовчав, тож у 1937-му його за «антирадянську агітацію» заарештували, через день у Чернігові винесли смертний вирок і ще через п’ять - розстріляли. У решти ж «розкуркулених» були невеличкі господарства. За тодішньою логікою вже у наш час можна «розкуркулити» майже половину сільського населення Щорсівщини, бо ще є у людей земельні паї, худоба, трактори, машини тощо…
Завершити статистичну оповідь треба такою згадкою: з 295 репресованих (і потім реабілітованих) 56 були мешканцями Щорса і 35 – Кучинівки. Судячи з прізвищ понад 90% з них складали українці. І немає жодного населеного пункту в районі, де б не знайшлося репресованої в 30-ті роки сім’ї. Хоча – цифри за своєю суттю є сухими, знеособленими. А де ж долі, історії отих людей? Дійсно, найцікавішим є саме це…
Почати варто зі згадки про О.Г. Кручка з Жоведі, 1901 р.н. Майстровитим дядьком був, мав млина-вітряка, але на нього наклало оком колгоспне начальство. У 1933 році селянина «розкуркулили», хоча до числа багатіїв він не належав, на сім’ю з чотирма дітьми було 4 га землі, кінь, корова і шестеро овець. Забрали все, навіть кожуха й двоє напівпальта, вигнали з хати. З сім’єю поневірявся по чужих оселях. Влаштувався на роботу на Новоборовицький спиртозавод, однак у 1937-му заарештували, протримали рік у тюрмі в Городні, потім на 5 років – у Сибір…
О.І. Антонович зі Смячі, 1887 р.н., теж не хотів віддавати колгоспу роками нажите добро, тож у 1933 році дочекався гостей-активістів М.Шандара, К.Свириденка та Р.Масляного, які відібрали в нього трьох коней, пару корів, телицю, хату велику під металевою покрівлею розібрали й продали на Петрівський крохмальний завод. А наприкінці грудня 1937-го голова сільради покликав чоловіка до себе – мовляв, поговорити треба, а там на нього вже чекали… Скрутили, протримали ніч, а вранці «чорним вороном» повезли на Чернігів. Так звана трійка при облуправлінні НКВД засудила його до страти. Розстріл відбувся через 7 днів… З відповіді з органів держбезпеки, яка надійшла рідним О.І. Антоновича аж через 53 роки, вони дізналися: місце поховання – братська могила в урочищі неподалік Халявиного під Черніговом.
Ще один смячанин – О.Б. Селезень, 1905 р.н., теж «провинився», бо не бачив сенсу віддавати задарма все, що надбав тяжкою працею. Під час розкуркулення в нього забрали хату, кінну молотарку, віялку, трьох корів, стільки ж коней, десяток овець, кабана зі свиноматкою та поросятами, 10 гусей, 30 курей, 30 вуликів, навіть скрині з одягом – й ті винесли. І вже у 1937-му «пришили» антирадянську агітацію (тут вже дійсно правда – пограбований комуністами дядько не мовчав) й у грудні 1937 розстріляли – як написано в довідці – теж під Халявиним, біля 1051-го кілометра траси між Черніговом та Гомелем…
У Л.Г. Бодяка, 1905 р.н., з Низківки ситуація була інакшою. Господарство мав невеличке, але за ним ходила слава вправного бджоляра. Ось і конфіскували в нього у 1934 році будинок, клуню, комору, сарай, омшаник і 200 (!) вуликів (у колодках). Як, певно, цинічно зауважили колективізатори – щоб життя медом не здавалося…
Хвиля «розкуркулення (фактично - грабунку) накрила в 1931 році Хотуничі та Камку. Хотуничанин В.М. Адаменко опинився в списках «ворогів народу» через те, що володів 10 гектарами грунту, конем з лошам, коровою з телям, 3 свиньми, 20 вівцями і десятком вуликів. А ще в його господарстві була ручна молотарка і млин-вітряк.
У розпал колективізації в Хрінівці мешкав дід, якому минуло понад шістдесят років – М.Ю. Веселко. Жив не сам – з дружиною, двома синами й двома доньками, онуком. За відмову вступити до колгоспу велику родину позбавили всього майна – хати з хлівом і клунею, 2 коней з лошам, 2 корів, телиці, 8 овець. У колгоспі опинилися сани з возом і навіть одяг та взуття цієї сім’ї. Але це були ще не всі біди. Син репресованого Петро, 1905 р.н., що працював з молотом у руках на місцевій кузні, через свою відкриту вдачу не крився із думками стосовно панування радянської влади. Зрештою, сильним був чоловіком, побоювалися його «активісти». І ось у 1936 році Петра Веселка заарештовують і звинувачують у приналежності до контрреволюційної диверсійної організації, а в якості доказу пред’явили вилучену в нього одноствольну мисливську рушницю і 150 грамів пороху. Майже рік протримали нашого земляка у в’язниці й рішенням сумнозвісної «трійки» розстріляли 23 серпня 1937 року.
Окрема тема – масові депортації у Сибір незгодних з колективізацією. Конкретний приклад – події у Єліному 1931 року. У районі тоді діяла «оперативна трійка з виселення куркулів та членів їхніх сімей» у складі таких осіб: Сержант (дивне прізвище, більше схоже на псевдонім – авт.), Милиця і Латун. Що цікаво - збережений в архіві один документ про депортацію підписаний лише одним з них. Решта чомусь вирішила не залишати свого письмового «сліду в історії». Отже, радянська влада тоді застосовувала практику колективної відповідальності. Скажімо, 49-річний М.Є. Дударенко виявив принциповість й рішуче відкинув вимогу комуністів приєднатися до колгоспу. Тож йому швидко підшукали нову адресу – в місті Тавда Свердловської області. Про роботу навіть подбали – на хімічному виробництві. А щоб не було самотньо, то відправили з ним до Сибіру дружину, двох синів, двох доньок і сім’ю третього сина. Перед цим у селян конфіскували – для розвитку колгоспного ладу, звісна річ – хату з сараєм та коморою, двох корів і маслобійню. Приблизно тоді ж виселили в Свердловську область і мешканця Луки Н.Ю. Опанаська, 1872 р.н. Було в нього три доньки й двоє синів. Вже за Уралом, на засланні, у 1937 році, його розстріляли, бо старий був з характером і власною думкою. А з огляду на прожиті роки, певно, нічого не боявся…
На 1931-ий рік випала і депортація молодого господаря єлінця В.І. Роговенка. З ним відправили 47-річну матір, трьох братів, 14-річну сестру і дружину брата, якого трохи раніше вже спрямували у столипінському вагоні на північ СРСР за «антирадянську агітацію». Здобиччю колгоспних урядників стали 8 гектарів землі, млин-вітряк, вовнодерка, пасіка, кінь, корова і дві пари волів…
Особлива ситуація в часи колективізації склалася в Тур’ї. Чи то тур’янці все ж таки намагалися між собою знаходити спільну мову, чи ще щось, але райвиконком врешті-решт констатував, що в цьому селі «мали місце класові викривлення у вигляді недообкладання куркульства податками», тобто – з одноосібників здерли мало грошей. Після того прочухана «справи пішли інакше». Скажімо, І.М. Виловатий, 1903 р.н., власник двадцятигектарної земельної ділянки, 3 коней і 4 корів зголосився до колгоспу. Але це йому не допомогло. У 1932 році чоловіка заарештували й доправили в тюрму до Городні. Там тримали майже рік, повідбивали на допитах нутрощі. Потім сталося диво: отримав він лише 3 роки заслання умовно, тож міг повертатися додому. (Не виключено, що родичі, скинувшись грошима по десяте коліно, дали кому слід). Однак через кілька місяців селянин помер – не вистачило здоров’я. Тільки й щастя, що ліг у рідну, а не в чужу землю…
Гортаючи сторінки архівних матеріалів, інколи можна довідатися про приклади справжньої величі духу, сили волі, міцності характеру. І разом з тим – підступності, жорстокості, фарисейства. Наскільки гідно, по-людськи виглядає переважна більшість наших селян-господарів, настільки ж ганебно - ті, хто запопадливо служив політиці колективізації. (Правильним є народне прислів’я: «Не дай Бог свині роги, а хлопу – панство»). З цього приводу виокремити хочеться історію в Гвоздиківці, яка почалася 1931 року. «Органи» забрали без будь-яких пояснень й вивезли одного тутешнього господаря – С.С. Самусенка, 1904 р.н. Належав він до числа звичайних селян – у садибі хата, клуня, сарай, по троє коней і корів, свині, вівці. Відтоді рідні не знали, де він і що з ним сталося. З огляду на те, що сім’ю вже було нікому захистити, через пару років до неї навідалися «колективізатори». Під вилучення описали геть усе майно. А людей - на заслання. На Урал відправили 66-річного С.В. Самусенка, його 63-річну дружину, доньку Варвару й невістку Анастасію з трирічною дитиною. «Активісти» виштовхали з хати на вулицю 90-річну сліпу прабабцю С.С. Самусенка, яку згодом добрі люди (залишилися такі в селі) відвели до родичів у Носівку. Ось так. Про сльози, пролиті від наруги, в даному випадку навіть не йдеться. Це щось інше. За подібних обставин в народі кажуть, що плачуть кров’ю…
На засланні сім’я пробула близько року, й тоді Варвара та Анастасія з донькою наважилися втекти. Проте як об’явилися в Гвоздиківці – хтось «стуканув куди треба» й жінок заарештували. Анастасія рік відбула в тюрмі, у Гомелі, в подальшому отримавши нове заслання – тепер уже до Сибіру. Ось лише не врахували ті, хто судив-рядив нашу землячку, наскільки сильною і непереборною в неї любов до батьківщини й прагнення побачити рідню. У 1936 році вона знову втекла. Спочатку переховувалася, згодом знайшла роботу в Щорсі. Але жила, як-то кажуть, мовчки й не підводячи очей від землі….
Однак Бог усе бачить. Показовою є доля більшості тих, хто в нашому краї активно «розкуркулював, колективізовував, репресовував». Протягом життя з ними траплялося щось погане, неприємне, зле й нині немає на землі й сліду від їхніх нащадків. Що посіяли, те й пожали…
Двадцять років тому деякі діти репресованих (люди вже у літах) намагалися, окрім реабілітації своїх дідів-батьків, добитися й компенсації за відібране майно. Така можливість була передбачена законодавством. Вдалося це далеко не всім. Спеціальна районна комісія могла відмовити. Підстави вишукувалися ретельно. Один з варіантів – мовляв, у документах було написано, що майно сім’ї не вилучили чи конфіскували, а «усуспільнили». І хоча й дурню зрозуміло – як ти не назви, але ж відібрали – це відібрали, однак дехто очікуваної компенсації так і не отримав. Та й взагалі, тоді діяла норма, що сума виплати реабілітованому чи його нащадкам (у разі, коли забраного майна вже нема) не повинна перевищувати 70 тисяч карбованців. Станом же на 1993 рік інфляція стрибнула дуже високо й оті «тисячі» дорівнювали приблизно двом середньомісячним зарплатням. Чи співмірними були такі гроші вилученим будинкам, коням, коровам, вуликам, кожухам? Глум, інакше й не скажеш… Непоодинокими виявлялися випадки, коли люди, незадоволені рішенням комісії, починали судитися, відстоюючи свої права. Проте результати цих процесів давали мало зиску. Ось так поступово була перегорнута ще одна сторінка історії нашого суспільства. Про давні події й поламані долі можуть нагадати тепер хіба що теки документів в архіві.
Інколи виникає запитання: що думали люди, яких заарештовували й розстрілювали лише за бажання жити згідно зі споконвічною традицією, господарювати окремо, на своїй землі? Які останні слова казали рідним, коли їх садовили до «чорного ворона»? Як прощалися з улюбленою яблунею в посадженому власноруч саду перед відправкою на заслання в Сибір? Точно тепер не скаже ніхто. Але в одному можна бути певним: вони шкодували, що колись відсиділися вдома, й не зупинили більшовиків, які брали владу. Дійсно, краще було б загинути з гвинтівкою в руках на полі бою, ніж згодом – похлюпленим у розстрільному підвалі. Історія таки повинна вчити. Хоча б заради того, аби люди не повторювали помилок своїх попередників.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Хто має очі – той побачить. Чимало негараздів сучасного суспільства є лише наслідком подій, які відбулися в минулому. Для Щорсівщини, як і для всієї України, неймовірно трагічним видався період з кінця 20-х до кінця 30-х років ХХ століття. Сам лише Голодомор, чітко спланований у Москві за часів правління Сталіна, позбавив життя безліч наших співвітчизників.
Окремо слід згадати і системні репресії. У місцевому архіві зберігаються матеріали роботи комісії райради з поновлення прав реабілітованих. Наприкінці радянської епохи чимало мешканців Щорського району, чиї рідні були репресовані, у пошуках правди почали стукати у різні двері. Поштовхом стало оприлюднення в газеті «Промінь Жовтня» перших списків реабілітованих громадян, які затвердила обласна комісія з відновлення справедливості. Саме тоді й надійшов момент згадати про минуле…
Отже, у списках тих, кого радянська влада визнала неправильно покараними з 1927 по 1940 рік, значилося 295 прізвищ. Щоправда, туди не включили членів сімей репресованих, яких теж депортовували і позбавляли прав та майна. Слід зауважити, що це не остаточне число, бо чимало підданих репресіям дійсно не належали до лав прихильників комуністичних ідей, тож і не потрапили під реабілітацію. Тобто кількість розстріляних, ув’язнених і депортованих наших земляків є значно більшою.
Що показово, першим «ворогом народу» в 1927 році виявився священик зі Сновська І.Булгаков, 1885 р.н. (Був він сином настоятеля храму в Старих Боровичах). Логіка комуністичної влади виглядала зрозумілою: в першу чергу треба «прибрати» людей думаючих, авторитетних, самодостатніх. У 1933 році подібна доля спіткала і священика з Рогізок П.Т. Тищенка, 1874 р.н., а за рік до того – активіста церковної громади в Носівці А.Ф. Вітенника, 1888 р.н. На окремому рахунку були вчителі. У 1930 році «забрали» викладача школи в Рогізках М.П. Танського, 1879 р.н., у 1937-му взагалі почалися «криваві жнива» - до лабет системи потрапили педагоги з Нових Борович – О.П. Виноградський, 1881 р.н. (родич тамтешнього священика), П.П. Федорченко, 1910 р.н. А у Щорсі репресували А.Г. Клименка. Дивно, але доволі небезпечною виявилася робота на місцевому вузлі зв’язку – з 1930 по 1937 рік четверо телеграфістів потрапили до категорії «ворогів народу». Системним репресіям було піддано залізничників. У 30-х роках їх «забрали» аж два десятки. Серед інших, у 1937-му «провинилися» робітник станції Камка С.М. Безручко, машиністи депо І.Б. Зайончковський, М.П. Муха. Можна навести узагальнену й жорстоку статистику тих часів: пік репресій припав на 1933-ій (68 людей) і 1937-ий (71 людина) роки. Головною ж групою, на якій зосередила увагу комуністична репресивна машина, стали «одноосібники». Їх нараховувалося 110. З огляду на проголошену колективізацію перед радянською владою постала низка питань: як змусити селян працювати практично задарма у колгоспі і звідки взяти гроші на розвиток цих колгоспів (як зараз кажуть – інвестиції)? За пунктом першим відповідь знайшлася швидко: викликати страх системним терором. Адже дійсно, як ще вплинути на міцного господаря? Він працює, самостійно забезпечує свою родину, від продажу вирощеного на власній землі має гроші. Натомість колгоспника можна змусити «вкалувати» скільки завгодно, й розраховуватися з ним абстрактними «трудоднями» і почесними грамотами. Більшість селян Щорсівщини йти до колгоспів відмовилася і тоді – почалося. Спочатку одноосібників обклали величезним податком – подекуди в чотири рази більшим, ніж раніше. Підняли й вимоги до «здачі державі» сільгосппродукції. Звісна річ, віддавати більшу частину свого доходу людям не сподобалося… Радянська влада вмить ухопилася за цей привід. Активісти-колективізатори вривалися до хат «одноосібників», інколи вночі, вибивали двері, стріляли собак. У рахунок «несплаченого податку» відбирали все – будинки, худобу, землю, реманент, одяг і навіть рушники зі скрині. І якщо грунти, молотарки та корови записувалися на колгосп, то відібрані кожухи потім можна було побачити на плечах комсомольців, а в хати «розкуркулених» подекуди вселялися нові «господарі життя».
Таким чином було розстріляно, ув’язнено або депортовано найбільш незгодних з колективізацією, а решта людей, залякана цим прикладом, мусила «поповнювати лави колгоспників». А найголовніше – саме конфісковані в одноосібних господарствах землі, худоба, знаряддя праці, стайні тощо і склали отой фундамент колгоспного ладу. Парадокс, але великих приватних (чи то б пак – панських) землеволодінь на Щорсівщині тоді не було. Значні масиви угідь зустрічалися рідко. Ось у Кучинівці родина П.К. Кривенка мала 33 га грунтів, 5 га сіножатей і 5 га лісу. (Їх і забрали). У Смячі ще до 1934 року (доки не отримав три роки тюрми) господарював на 35 гектарах Леонтій Селезень, 1895 р.н. (він мав 4 коней, 4 корови, 25 овець та свиней, 15 вуликів). У Тур’ї вирізнявся І.О. Шумський, 1885 р.н. зі своїми 35 гектарами. У 1932-му його «розкуркулили», відібравши хату (там розмістилася контора колгоспу «Червоний бір»), коней, худобу й давши 2 роки тюрми за те, що саме перед конфіскацією встиг продати 2 коней і пару корів. Після повернення з ув’язнення І.О. Шумський не мовчав, тож у 1937-му його за «антирадянську агітацію» заарештували, через день у Чернігові винесли смертний вирок і ще через п’ять - розстріляли. У решти ж «розкуркулених» були невеличкі господарства. За тодішньою логікою вже у наш час можна «розкуркулити» майже половину сільського населення Щорсівщини, бо ще є у людей земельні паї, худоба, трактори, машини тощо…
Завершити статистичну оповідь треба такою згадкою: з 295 репресованих (і потім реабілітованих) 56 були мешканцями Щорса і 35 – Кучинівки. Судячи з прізвищ понад 90% з них складали українці. І немає жодного населеного пункту в районі, де б не знайшлося репресованої в 30-ті роки сім’ї. Хоча – цифри за своєю суттю є сухими, знеособленими. А де ж долі, історії отих людей? Дійсно, найцікавішим є саме це…
Почати варто зі згадки про О.Г. Кручка з Жоведі, 1901 р.н. Майстровитим дядьком був, мав млина-вітряка, але на нього наклало оком колгоспне начальство. У 1933 році селянина «розкуркулили», хоча до числа багатіїв він не належав, на сім’ю з чотирма дітьми було 4 га землі, кінь, корова і шестеро овець. Забрали все, навіть кожуха й двоє напівпальта, вигнали з хати. З сім’єю поневірявся по чужих оселях. Влаштувався на роботу на Новоборовицький спиртозавод, однак у 1937-му заарештували, протримали рік у тюрмі в Городні, потім на 5 років – у Сибір…
О.І. Антонович зі Смячі, 1887 р.н., теж не хотів віддавати колгоспу роками нажите добро, тож у 1933 році дочекався гостей-активістів М.Шандара, К.Свириденка та Р.Масляного, які відібрали в нього трьох коней, пару корів, телицю, хату велику під металевою покрівлею розібрали й продали на Петрівський крохмальний завод. А наприкінці грудня 1937-го голова сільради покликав чоловіка до себе – мовляв, поговорити треба, а там на нього вже чекали… Скрутили, протримали ніч, а вранці «чорним вороном» повезли на Чернігів. Так звана трійка при облуправлінні НКВД засудила його до страти. Розстріл відбувся через 7 днів… З відповіді з органів держбезпеки, яка надійшла рідним О.І. Антоновича аж через 53 роки, вони дізналися: місце поховання – братська могила в урочищі неподалік Халявиного під Черніговом.
Ще один смячанин – О.Б. Селезень, 1905 р.н., теж «провинився», бо не бачив сенсу віддавати задарма все, що надбав тяжкою працею. Під час розкуркулення в нього забрали хату, кінну молотарку, віялку, трьох корів, стільки ж коней, десяток овець, кабана зі свиноматкою та поросятами, 10 гусей, 30 курей, 30 вуликів, навіть скрині з одягом – й ті винесли. І вже у 1937-му «пришили» антирадянську агітацію (тут вже дійсно правда – пограбований комуністами дядько не мовчав) й у грудні 1937 розстріляли – як написано в довідці – теж під Халявиним, біля 1051-го кілометра траси між Черніговом та Гомелем…
У Л.Г. Бодяка, 1905 р.н., з Низківки ситуація була інакшою. Господарство мав невеличке, але за ним ходила слава вправного бджоляра. Ось і конфіскували в нього у 1934 році будинок, клуню, комору, сарай, омшаник і 200 (!) вуликів (у колодках). Як, певно, цинічно зауважили колективізатори – щоб життя медом не здавалося…
Хвиля «розкуркулення (фактично - грабунку) накрила в 1931 році Хотуничі та Камку. Хотуничанин В.М. Адаменко опинився в списках «ворогів народу» через те, що володів 10 гектарами грунту, конем з лошам, коровою з телям, 3 свиньми, 20 вівцями і десятком вуликів. А ще в його господарстві була ручна молотарка і млин-вітряк.
У розпал колективізації в Хрінівці мешкав дід, якому минуло понад шістдесят років – М.Ю. Веселко. Жив не сам – з дружиною, двома синами й двома доньками, онуком. За відмову вступити до колгоспу велику родину позбавили всього майна – хати з хлівом і клунею, 2 коней з лошам, 2 корів, телиці, 8 овець. У колгоспі опинилися сани з возом і навіть одяг та взуття цієї сім’ї. Але це були ще не всі біди. Син репресованого Петро, 1905 р.н., що працював з молотом у руках на місцевій кузні, через свою відкриту вдачу не крився із думками стосовно панування радянської влади. Зрештою, сильним був чоловіком, побоювалися його «активісти». І ось у 1936 році Петра Веселка заарештовують і звинувачують у приналежності до контрреволюційної диверсійної організації, а в якості доказу пред’явили вилучену в нього одноствольну мисливську рушницю і 150 грамів пороху. Майже рік протримали нашого земляка у в’язниці й рішенням сумнозвісної «трійки» розстріляли 23 серпня 1937 року.
Окрема тема – масові депортації у Сибір незгодних з колективізацією. Конкретний приклад – події у Єліному 1931 року. У районі тоді діяла «оперативна трійка з виселення куркулів та членів їхніх сімей» у складі таких осіб: Сержант (дивне прізвище, більше схоже на псевдонім – авт.), Милиця і Латун. Що цікаво - збережений в архіві один документ про депортацію підписаний лише одним з них. Решта чомусь вирішила не залишати свого письмового «сліду в історії». Отже, радянська влада тоді застосовувала практику колективної відповідальності. Скажімо, 49-річний М.Є. Дударенко виявив принциповість й рішуче відкинув вимогу комуністів приєднатися до колгоспу. Тож йому швидко підшукали нову адресу – в місті Тавда Свердловської області. Про роботу навіть подбали – на хімічному виробництві. А щоб не було самотньо, то відправили з ним до Сибіру дружину, двох синів, двох доньок і сім’ю третього сина. Перед цим у селян конфіскували – для розвитку колгоспного ладу, звісна річ – хату з сараєм та коморою, двох корів і маслобійню. Приблизно тоді ж виселили в Свердловську область і мешканця Луки Н.Ю. Опанаська, 1872 р.н. Було в нього три доньки й двоє синів. Вже за Уралом, на засланні, у 1937 році, його розстріляли, бо старий був з характером і власною думкою. А з огляду на прожиті роки, певно, нічого не боявся…
На 1931-ий рік випала і депортація молодого господаря єлінця В.І. Роговенка. З ним відправили 47-річну матір, трьох братів, 14-річну сестру і дружину брата, якого трохи раніше вже спрямували у столипінському вагоні на північ СРСР за «антирадянську агітацію». Здобиччю колгоспних урядників стали 8 гектарів землі, млин-вітряк, вовнодерка, пасіка, кінь, корова і дві пари волів…
Особлива ситуація в часи колективізації склалася в Тур’ї. Чи то тур’янці все ж таки намагалися між собою знаходити спільну мову, чи ще щось, але райвиконком врешті-решт констатував, що в цьому селі «мали місце класові викривлення у вигляді недообкладання куркульства податками», тобто – з одноосібників здерли мало грошей. Після того прочухана «справи пішли інакше». Скажімо, І.М. Виловатий, 1903 р.н., власник двадцятигектарної земельної ділянки, 3 коней і 4 корів зголосився до колгоспу. Але це йому не допомогло. У 1932 році чоловіка заарештували й доправили в тюрму до Городні. Там тримали майже рік, повідбивали на допитах нутрощі. Потім сталося диво: отримав він лише 3 роки заслання умовно, тож міг повертатися додому. (Не виключено, що родичі, скинувшись грошима по десяте коліно, дали кому слід). Однак через кілька місяців селянин помер – не вистачило здоров’я. Тільки й щастя, що ліг у рідну, а не в чужу землю…
Гортаючи сторінки архівних матеріалів, інколи можна довідатися про приклади справжньої величі духу, сили волі, міцності характеру. І разом з тим – підступності, жорстокості, фарисейства. Наскільки гідно, по-людськи виглядає переважна більшість наших селян-господарів, настільки ж ганебно - ті, хто запопадливо служив політиці колективізації. (Правильним є народне прислів’я: «Не дай Бог свині роги, а хлопу – панство»). З цього приводу виокремити хочеться історію в Гвоздиківці, яка почалася 1931 року. «Органи» забрали без будь-яких пояснень й вивезли одного тутешнього господаря – С.С. Самусенка, 1904 р.н. Належав він до числа звичайних селян – у садибі хата, клуня, сарай, по троє коней і корів, свині, вівці. Відтоді рідні не знали, де він і що з ним сталося. З огляду на те, що сім’ю вже було нікому захистити, через пару років до неї навідалися «колективізатори». Під вилучення описали геть усе майно. А людей - на заслання. На Урал відправили 66-річного С.В. Самусенка, його 63-річну дружину, доньку Варвару й невістку Анастасію з трирічною дитиною. «Активісти» виштовхали з хати на вулицю 90-річну сліпу прабабцю С.С. Самусенка, яку згодом добрі люди (залишилися такі в селі) відвели до родичів у Носівку. Ось так. Про сльози, пролиті від наруги, в даному випадку навіть не йдеться. Це щось інше. За подібних обставин в народі кажуть, що плачуть кров’ю…
На засланні сім’я пробула близько року, й тоді Варвара та Анастасія з донькою наважилися втекти. Проте як об’явилися в Гвоздиківці – хтось «стуканув куди треба» й жінок заарештували. Анастасія рік відбула в тюрмі, у Гомелі, в подальшому отримавши нове заслання – тепер уже до Сибіру. Ось лише не врахували ті, хто судив-рядив нашу землячку, наскільки сильною і непереборною в неї любов до батьківщини й прагнення побачити рідню. У 1936 році вона знову втекла. Спочатку переховувалася, згодом знайшла роботу в Щорсі. Але жила, як-то кажуть, мовчки й не підводячи очей від землі….
Однак Бог усе бачить. Показовою є доля більшості тих, хто в нашому краї активно «розкуркулював, колективізовував, репресовував». Протягом життя з ними траплялося щось погане, неприємне, зле й нині немає на землі й сліду від їхніх нащадків. Що посіяли, те й пожали…
Двадцять років тому деякі діти репресованих (люди вже у літах) намагалися, окрім реабілітації своїх дідів-батьків, добитися й компенсації за відібране майно. Така можливість була передбачена законодавством. Вдалося це далеко не всім. Спеціальна районна комісія могла відмовити. Підстави вишукувалися ретельно. Один з варіантів – мовляв, у документах було написано, що майно сім’ї не вилучили чи конфіскували, а «усуспільнили». І хоча й дурню зрозуміло – як ти не назви, але ж відібрали – це відібрали, однак дехто очікуваної компенсації так і не отримав. Та й взагалі, тоді діяла норма, що сума виплати реабілітованому чи його нащадкам (у разі, коли забраного майна вже нема) не повинна перевищувати 70 тисяч карбованців. Станом же на 1993 рік інфляція стрибнула дуже високо й оті «тисячі» дорівнювали приблизно двом середньомісячним зарплатням. Чи співмірними були такі гроші вилученим будинкам, коням, коровам, вуликам, кожухам? Глум, інакше й не скажеш… Непоодинокими виявлялися випадки, коли люди, незадоволені рішенням комісії, починали судитися, відстоюючи свої права. Проте результати цих процесів давали мало зиску. Ось так поступово була перегорнута ще одна сторінка історії нашого суспільства. Про давні події й поламані долі можуть нагадати тепер хіба що теки документів в архіві.
Інколи виникає запитання: що думали люди, яких заарештовували й розстрілювали лише за бажання жити згідно зі споконвічною традицією, господарювати окремо, на своїй землі? Які останні слова казали рідним, коли їх садовили до «чорного ворона»? Як прощалися з улюбленою яблунею в посадженому власноруч саду перед відправкою на заслання в Сибір? Точно тепер не скаже ніхто. Але в одному можна бути певним: вони шкодували, що колись відсиділися вдома, й не зупинили більшовиків, які брали владу. Дійсно, краще було б загинути з гвинтівкою в руках на полі бою, ніж згодом – похлюпленим у розстрільному підвалі. Історія таки повинна вчити. Хоча б заради того, аби люди не повторювали помилок своїх попередників.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий