Останній блиск моєї долі

 

Саме такою ностальгічною фразою наш земляк Володимир Мохнєв, член Національної спілки письменників України, передбачив закінчення свого роману «Любовью дорожить умейте», написавши третю його книгу  «Горные тюльпаны»­ частина друга, котру читачі очікували п’ять років, хоча до цього видавав свої твори через 2­3 роки.

Дізнавшись про написання автором третьої книги, я попросила його дати інтерв’ю для читачів «Променя», особливо поціновувачів його творчості, котрі зверталися до редакції з докарами: «Чому це автор роману «Любовью дорожить умейте» не пише продовження сюжету, хоча наприкінці другої книги стверджував, що третя книга вже є у «чорному варіанті».

– Коли я сказала йому про це, здивування не було­лише підтвердження, що люди дійсно чекають продовження твору і хвилюються, чи встигну я його завершити, оскільки, як то кажуть, літа мої повертають з ярмарку.

Володимир Никифорович навів приклад діалогу з однією панянкою, котра зачепила його на базарі, наполягаючи (привселюдно) не тягти час, а допрацювати твір, який читачі втомилися чекати. Щоправда, ніхто не знає, як нині важко видавати книги. Видавництва ­ приватні, друк, переклад, редагування, дизайн, анотації – забирають море часу, енергії й сили і ­ це правда ­ коштів.

Я поставила автору запитання з думкою, що воно складне: «Скільки ж літературних персонажів у романі?» Але він відповів відразу: «Сто п’ятнадцять!» І всі вони пронеслися сюжетами протягом трьох книжок, плюс до цього ще 10 образів, котрі зустрічаються у якомусь із другорядних сюжетів.

– Здивувалася подумки: як це можна запам’ятати силу­силенну прізвищ, імен, пам’ятати їхню зовнішність, мову, нахили, рід занять і ще багато чого іншого, індивідуального. А він, немовби вгадуючи мої думки, відповів: «Імена можна занотувати, як, власне, й характеристики. Найтяжчим є  визначення місця перебування персонажу  в сюжеті, показ його життя протягом 29 років, та так, щоб читач повірив у його об’єктивність. Але спочатку треба написати сюжет, який я, приміром, створюю в формі оповіді: без імен і складаю основу, як фундамент, на якому буде височіть духовна розбудова. Потім вписую імена, а коли вписав ­  і вийшов роман на 2600 сторінках рукопису. Досі переосмислюю його. Все це, мов у відомого класика літератури ХХ століття, який порівнював свій творчий процес з «перелопачуванням тонн словесної руди заради слова єдиного». Тому хай читачі не ображаються на мене, що працював над третьою книгою п’ять років, спав по 4 години на добу тривожним сном, навіть, дрімаючи, тобто в підсвідомості все одно працюючи.

– Володимире Никифоровичу, хочу спитати: «У вас є в романі улюблений персонаж і той, якого недолюблююте?  Спитала і думала: «Невже назве недолюблюваного? Адже прототипи багатьох персонажів й тепер живі, десь серед нас й можуть впізнати себе в романі.

Улюбленого персонажа він назвав відразу, але якось таємниче – ніжно: Рашиду Аджибеківну, метиску, українку, казашку, дуже екзотичний образ з круглими, як у лані очима, витонченою фігурою, гарною вродою, доброю й чесною у поведінці.

Бачила при цьому, як автор милувався своєю Рашидою, а він додав, що його чарівна героїня заслуговує більшого щастя, ніж він показав в романі і що шкодує за тим, що досі не знає подробиць справжнього її життя.

Володимир Никифорович наголосив про свої очікування почути від читачів  їхні варіанти розв’язки сюжету, тим самим його порадувавши. Адже багатьом той варіант, що у книзі, може не сподобатися.

 До речі, всіх своїх персонажів автор вважає його дітьми. Вони – в житті, реальні й придумані, виплекані, вирощені змалечку. Того, якого не сприймає серце, не вважає негативним. Він просто завуальований, залакований хибною віртуальною порядністю і також, як і Рашида, мешкає в Казахстані.

Щодо доль решти головних і другорядних героїв, то їхні долі також залишені на суд читачів.

Є в романі дві сюжетні лінії: одна про життя звичайних людей протягом 29 років, друга ­ про життя представників «сніжної людини», про походження якої йшлося наприкінці першої книги «Любовь безгрешной не бывает».Друга лінія, розпочата у другій книзі, носить більш фантастичний характер, базований на наукових фактах про існування «сніжної людини». І ви про це пишете, наче самі десь з ниею жили?

– Не жив, але вивчав еволюцію докам’яного періоду й уявляю «сніжну людину», як перехідну істоту від реліктового гомоноїда до людини розумної. Тому й працював показати, що «сніжна людина» ­ найближча до нас істота, котра мріє потоваришувати зі звичайною людиною. Наприкінці сюжету я їх майже зблизив, але створити сім’ю із представників людей – розумного та «сніжного» не наважився. Нереально, хоча передумови були і, на мій погляд, років через 10­15 поява таких сімей цілком реальна. Бо керівництво ліспромгоспу має намір побудувати село для племен Модлени   й Гоші, переселивши туди усіх «сніжних людей», що виливається в мільйони гектарів землі з водними, лісовим, гірськими ресурсами. (Авт.)

Далі питаю у Володимира Никифоровича про авторську римовану прозу, яка в кожній його книзі є, але без імені автора. Відповідь захопила.

– Всі вірші в романі, римовану прозу створив я, мій розум і душа. Без плагіату, стилем «вірші в прозі», «римованою прозою», що, як на мене, читачу зрозуміло й подобається. І хоч жанр «римована проза літератури» ще не придумали він вже є. Я створив.

Думку мого поважного інтерв’юера підтримала, перебуваючи в полоні глибоких філософських думок, роздумів про головні життєві постулати. Бо як не зрозуміти замість епіграфа оці глибокі рядки: «Не благай, не проси. Не прощу тобі зраду кохання першого. Навіть Бог коли каже: «Прости» ­ все одно не прощу!...» Уривок цієї прози яскраво відображає зародок першого кохання.

Я бачила, що у автора є бажання цитувати й цитувати свою прозу – «римовану», яку він охарактеризував, як проміжок між поезією та прозою, непідвладною законам віршування.

На прохання прочитати із пам’яті найулюбленіше він назвав «Моє життєве кредо» (друга книга роману). «Не хочу й не буду – жити незораним полем, де колючий осот та бур’ян до колін, де крізь товщу землі не приб’ється поранене слово­ про великий розгін, доленосні розлогі шляхи».

Я зазначила, що така проза особлива й вимагає звіряння з неземними чеснотами, Богом, на що почула: «А я вже з Господом в серці і навіть присвятив Всевишньому  (у книзі «Гірські тюльпани») римовану прозу епічного характеру, вважаючи її вдалою у розумінні сенсу життя на землі і на тім світі.

«Не женіть перевтомлену трійку. Не спішіть обігнати роки, ви не зможете бачити раю, вирок долі, небесні думки. А побачте прірву холодну і мільярди скалічених душ, уклінно благаючих Бога їх повторно на землю пустить. Щоб вторгнутись у тліннеє тіло, закінчити всі справи старі, перед божою милістю сміло ще життям трішки якось пожить. Подивитись на цвинтарі місце, до якого по різному йдуть: із плачами, слізьми, у молитвах, а хто ­ мовчки, в обхід. Є й такий, як виходить, ще й люд.

А коли темінь чорна настане,лик цілуючи,душа: «Я прощаюся з вами, і до Бога лечу назавжди. Моє тіло хай буде пам’яттю, згадкою світлою через світи».

Цю прозу я переклала, оскільки вимоги, які нині діють в Україні в умовах ООС, не дозволяють друкованим ЗМІ (офіційно зареєстрована) порушувати мовний закон. У перекладі залишилися неповторно талановиті думки й почерк прекрасного й великого письменника­земляка В.Н. Мохнєва.

Мої роздуми й сумніви про таїну і вічність людського буття він скоригував приголомшливо мудрим аргументом: «Якби Бог дав мені друге життя, обрав би не його долю, а свою, але не письменницьку, хоча Він і обдарував мене зерном таланту. Але щоб із цього зерна виростити хліб, потрібно докласти купа фізичної й розумової праці. Друге моє життя не винесло й подібного навантаження, адже талант­ це всього 5­7 % від кінцевого результату. Я навіть став боятися повної залежності від літературної роботи, якій підвладне все моє життя. І навряд мені вдасться побавитися від свого бажання писати. 

Ось закінчив роман і опинився в якійсь порожнечі, плавою в ній, не знаючи, за що зачепитися, вхопитися, хоча повно різних занять. Вірші почали снитися. Прокидаюся й встигаю записати лише кілька слів чи одне речення.

 Наприклад, створилося таке:

«Не обіймай мене вві сні.

 Ім’ям моїм не називай ту жінку.

 У кожнім дні цілуй мене.

Хоч цілував її. Так гінко».

На додачу скажу, що наша розмова вплинула на мене разюче і вже залишає вічні сліди. Упевнена, що  Володимиру Никифоровичу вже ніколи не вдається позбавитися від літературної залежності, його Величності Слова. І насамперед від письменницької праці, хисту майстерного творця.

Щирому, одержимому, наснаженому любов’ю до життя йому ще довго бажаю радувати нас своїми неперевершеними доробками. А щодо віку ­ то який це вік, коли 24 серпня, у День Незалежності, виповниться лише 88. До 120 ж, як до неба.          

Олена КОМПАНЕЦЬ

Володимир Никифорович Мохнєв народився 24 серпня 1937 року в селі Хотуничі у селянській родині. Із трьох рочків залишився сиротою­без мами і батька.

Далі були школа, Гомельський будівельний технікум, столичний інститут інженерів землеустрою, служба в армії, різні посади в різних структурах країн зарубіжжя. На Чернігівщині працював архітектором району, старшим майстром ПТУ №7. Має звання – відмінник народної освіти України, член Національної спілки письменників України. Автор роману в двох книжках « Стремнина тихого Дону», котрий став своєрідним продовженням роману М. Шололхова «Тихий Дон», інших відомих популярних прозових творів.