Щастячко

 

Вже добре стемніло, як Олексій загнав свого старенького «Жигуля» у рідний двір. Підкотив аж до літньої кухні. Смикнув двері. Не замкнуті, як і раніше було. Відчинив багажник і, не вмикаючи світла, став заносити до кухні свої речі. Сірий не гавкав, хоч давно і не бачив його. Згадав. Лащився. Олексій відпустив його з цепу і той, ніби співчуваючи, сновигав за ним із кухні до машини, від машини до кухні. Справившись, Олексій сів на порозі і закрутив цигарку, запалив… Сірий примостився поряд, ледь не на коліна йому, здається, стежив за кожним його жестом і заглядав у очі. І що тій собачій голові розуміти…

Синочок

 

Маленьким ним милувалися, як картинкою. Крім того, що собою дуже гарний вродився, хлопчик був іще й таким улесливим!

Візьме хтось його на руки – а він, як рідний, горнеться. Цукерочку у руки сунули йому навіть незнайомі люди. Марія боялася, щоб не зурочили її дитину. А як до школи ходив, то бувало й таке, що дівчата одна одній дошкуляли – всі хотіли з ним дружити, а потім і зустрічатися. Миколка – і відмінник, і спортсмен. Тільки бідний дуже. Та місцеві модниці не зважали навіть на те, що їхній кумир носив одні джинси, доки йому аж по кісточки стали. З когось іншого може б і насміхалися, а з нього – ні! На випускному всі дівчата хотіли із ним сфотографуватися. Він вибрав Оксану…

ЧЕРЕШНІ

 

15 лютого – 36-та річниця виводу радянських військ з Афганістану

Черешні блимають з-під зеленого листя темними оченятами. Густо їх цього літа начіплялося до гілля. Люди і компоти закручують, і варення варять… Тільки Ліда, мати Степанова, не може до них доторкнутися – ні у банку не закрила компотом, ні варення не варить.

– Мо б ти, Лідо, нам з відро продала, чи поміняли б на щось? – допитується сусідка. – Осиплються ж!

– Ні, тітко, не продаю…

Із дня у день дивиться на ті черешні, а доторкнутися не може. Сльози котяться з очей і котяться… Не встигає витирати їх фартушиною. І де тільки у людини береться стільки сліз! Гіркі їй черешні перестиглі, гіркі! То раніше були солодкі… Степан, син її, завжди обриває, а вона вже з них варення таке смачне варить. Густе, хоч стань! Всю зиму для сім’ї і є ласощі.

4З роки віддала центральній районній лікарні, а заміж виходила -опівночі

Інтелігентну й порядну жінку-лікаря, високого фахівця своєї справи  Олімпіаду Йосипівну ГОЛЬДІНУ знає не одне покоління Сновщини. 43 роки свого життя вона віддала центральній районній лікарні, пропрацювавши у дитячому відділенні та поліклініці. Не зважаючи на свій поважний вік вона має міцний внутрішній стержень, це відчувається і у спілкуванні, і у відносинах з родиною. Розмовляти з нею цікаво і приємно. Завітавши до Олімпіади Йосипівни напередодні Дня медика, ми почули історію про її життя, роботу і чудову родину.

«Несу свій хрест і усміхаюсь людям»

Двір Наталії Попко в Деревинах ми шукали недовго – її знає чи не кожен. І не тому, що доля цієї жінки особлива – і болісна, й у чомусь трагічна, хоча це не заважає їй привітно й щиро усміхатись кожному, хто до неї йде з добром. А тому, що після кількох ударів долі, жінка відчула в собі особливі здібності – дар допомагати людям і лікувати їх. Таким людям живеться непросто – вони завжди на виду, завжди на язиках. І завжди знаходяться як ті, хто висловлює глибоку вдячність, так і ті, хто заздрить або не вірить і дозволяє собі  злословити та сумніватись. І хоча про свій візит ми не попереджали, прийняла нас вона радушно. Щоправда, спочатку категорично відмовлялась від того, щоб про неї розповідали в газеті – мовляв, ні до чого це. Але мене особисто її доля вразила до глибини душі. Ми розмовляли понад дві години, їли  надзвичайні картопляні пиріжки з квасолею (ох і смачнючі!), і Наталя повідала свою зворушливу історію.

Найкращий у світі тато мріє, щоб його діти відпочивали щороку на морі

Для Карини та Артема їхній тато – найкращий у світі. Вже 4 роки вони живуть з ним, без мами, яка їх покинула і навіть не цікавиться долею своїх дітей.

Побачила свою сестру через 25 років

У магазин, де працює нині Людмила Баглай, завітали знайомі й запитали: «А ти себе бачила вчора (19 лютого) по телевізору в «Жди меня»? Вітаємо!» Жінка дуже здивувалася уважності земляків, і відповіла, що не дивилася передачі, тому довелося переглянути її згодом  в повторі.

Людмила Баглай з донькою Альоною в студії на записі телепередачі.

Доля, поєднана небом

З церкви лунали весільні дзвони. На дзвіниці маленький хлопчик вибивав такт, і ставало так тепло і добре на душі.

Коли не знаєш, чим зарадити…

З Тетяною ми познайомились у пологовому будинку. Я народжувала любу донечку, Таня ось-ось мала народити двійню. Спершу вона мені здалася жінкою з села – на вигляд 45 років, із занедбаними руками, нефарбованим, сивим біля коренів волоссям, у неновому

21 рік поневірянь і надій

Худесенька, маленька, перелякана сидить навпроти мене 21-річна Аня, мама двох діток. Їй і самій ще ой як потрібна материнська поміч! Та звідки їй знати, що це таке… І тільки десь на підсвідомому рівні намагається дати її, ту незвідану заповітну материнську любов, своїм діткам – Тані і Ромчику. Може, тією любов’ю і тримається за життя її семимісячний синочок, бо ж лікарі кажуть, що такі діти довго на світі не живуть…

Мамина молитва

Іще й досі в багатьох сім’ях живуть перекази про війну. Цю оповідь довелося почути багато років тому. Загалом у нарисі йшлося про офіцера, на долю якого випало пройти чи не всі найзапекліші битви Другої світової. А от розповісти про сім’ю солдатів, їх багатостраждальну матір усе не траплялася нагода. Між тим, саме такі прості жінки своєю вірою, своєю працею підтримували тих, хто боровся на фронті.

З витримкою і силою духу

Зима багата на свята християнські і професійні, і це добре - літо люди працювали, можна і відпочити, повеселитись. Але є одне свято на початку зими, яке аж ніяк не назвеш веселим. Це Міжнародний День інвалідів. Добре ж, якщо хоч раз на рік в цей день районні соціальні служби приїдуть поцікавитися, як вони живуть, скажуть добре слово. Давайте не будемо лукавити ні перед Богом, ні перед людьми - так воно й є. А інвалідам, престарілим людям, як нікому, потрібна увага.

«МРІЮ ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ» До Міжнародного дня інвалідів

Він з дитинства мріяв працювати машиністом тепловоза – як його дідусь Слава по материній лінії. Після того, як той одного разу взяв його у поїздку. Ті дитячі враження іще й досі бентежать його душу. Хоча Костя напевне знає, що ніколи не зможе стати за реверс тепловоза: на заваді завжди буде вроджена вада – дуже поганий зір. Спадкова хвороба виявилася невиліковною, а це означає, що у своєму виборі, у своїх можливостях юнак дуже обмежений. Втім це зовсім заважає шукати своє місце в житті, пробувати свої можливості й уподобання.

СТЕПОВІ МЕШКАНЦІ, ЗАКОХАНІ В ЛІСИ

Матуся Марини виїхала з рідних Тихонович вісімнадцятилітньою дівчиною до свого дядька у Запорізьку область. Там зустріла свою долю, вийшла заміж, народила трьох дітей. Здавалося б, життя склалося, далека сторона стала рідною. Проте весь час тужила за Поліссям, особливо їй не вистачало лісів. І своїм донькам і синові передала любов до соснових борів і веселих дібров. Врешті, сталося так, що з чоловіком та сином переїхали з степових країв на Чернігівщину. Згодом і доньки Марина із сім’єю та Катерина з трьома дітьми також придбали собі житло в Тихоновичах, оселилися в чепурному селі. Усі вони сільські жителі, звичні до роботи на землі.

Золота книга пошани

Буквально днями, я побувала у Рогізках у родині Орди, 86-річної Єфросинії Сергіївни та 89-річного Василя Павловича. Старенькі разом вже 69 років. Познайомилися на сільських гулянках замолоду. Але спочатку була війна. Велика Вітчизняна.

Передчуття кохання

Минулого тижня ми писали про родину Кобців із Гірська та їхнє кохання з першого погляду. Сьогодні хочемо розповісти вам про кохання 60-річної щорсівчанки Валентини Надточій (також героїню наших попередніх публікацій).
Жінка народилася у Конотопі Городнянського району.
– Дитячого садочка у селі тоді не було, — розповідає вона. — Пригадую лишень як з 10-річного віку допомагала матері у колгоспі, як зараз пам’ятаю, колгосп ім. XVIII партз’їзду. Ходила до ланки: збирала огірки, помідори, обробляла буряки. Та й пізніше, навчаючись у школі, поралась по хазяйству та бігала у колгосп. І при цьому закінчила 8-річку з похвальним листом. Завдяки цьому мене і взяли до Чернігівського медичного училища без іспитів.

Життя як непраний міх

У 27 кілометрах від Щорса серед лісів знаходиться село Єліне. Це старе село, бо згадується у документах аж 1709 року. Під час Великої Вітчизняної війни 210 чоловік служили у армії, ще 560 пішли у партизани… Напевне, через це 23 березня 1942 року повністю спалили Єліне (516 дворів) і розстріляли 296 його жителів. А когось забрали на роботу до Німеччини…
Серед тих, кого забрали була і Марія Біба, якій минулого тижня виповнилося 90 років. Незважаючи на свій вік, жінка влітку в хаті майже не буває: то хазяйство, то у лісі на зиму ягоди та гриби збирає… Та й взимку їй важко всидіти на одному місці.
– І замолоду такою була, — каже музейний доглядач ММК «Лісоград» Валентина Спасік. — Жодного разу вона дров не купувала, піде у лісі назбирає і всю зиму топить.

ЗА ВСІХ БОЛИТЬ СЕРЦЕ матері-героїні Наталі СОРОКИ

Найяскравіше враження дитинства, це коли на її малій батьківщині, на Полтавщині, усю родину (батьків вважали куркулями) вигнали з хати. Дітей, мов щенят, викидали просто на сніг. Потім вивезли в поле, де стояла холодна самотня хатина. У діда було 10 гектарів землі, тож назвали куркулем і відібрали все майно. Працьовиту, а тому небідну сім’ю прирекли на голодну й холодну смерть. Батьки Наталі Миколаївни не пережили голодомору. Згодом четверо братів полягло на фронтах Великої Вітчизняної…

Мати жде додому сина

У дев’ятнадцять років кожна дівчина мріє вийти заміж за коханого юнака, мріє про міцну сім’ю та діточок. Втім, навряд чи загадувала Галина Миколаївна, що у неї з чоловіком буде шестеро дітей. Це вже зараз вони з Михайлом Миколайовичем навіть не уявляють себе без чотирьох доньок і двох синів, які порадували їх сімома онуками. Сподіваються, що попереду у них іще не одна велика радість від маленьких (ще не народжених поки що) хлопчиків і дівчаток. Адже з двох наймолодших одна донька недавно вийшла заміж, інша ще не створила сім’ю. Здавалася б, радіти життю. Але доля постійно підкидає якісь випробування…

Зігріта любов`ю старість

Вишита власноруч кофтина, спідничка під поясок, білі шкарпетки і парусинові черевички – мода повоєнного покоління дівчат. У юності, коли дуже хочеться красивого одягу, красивих почуттів і красивого життя, молодь була дуже обмежена у своїх можливостях. Втім, щасливими були всі, бо, переживши війну, знали ціну миру. А головними прикрасами був яскравий погляд, свіжий рум`янець, щире слово. Висока, ставна, роботяща, Марія Ляховець у Нових Боровичах змушувала частіше битися не одне парубоцьке серце. Але матуся тримала усіх трьох доньок у суворості, виховувала працьовитими і скромними.