Ця історія у перед великодні свята потрапляє до друку невипадково. Бо у ній дзеркалиться гуманність і доброта, світло, яким наповнене єство нашої гендиректорки Ірини Якубовської, її постійне прагнення полегшувати людські проблеми і біди.
Людмила Круглова.
Однією з тих, кого Ірина Володимирівна разом зі своїм трудовим колективом прихистила, є ця особлива жіночка – Людмила Євгеніївна Круглова. Ця«особливість» почалася з першого дня народження, коли вона була знайдена сторонніми людьми на залізничному вокзалі далеко від нашого міста. Маленький згорсточок, який пищав на пероні, міліція і швидка відправили у будинок-інтернат. Несолодко виживалося там їй, але дівчинка вижила і навіть потрапила у сім`ю, де зростала аж до повноліття. У мачухи вона була чужою і, за великим рахунком, зайвою.
Контролювалося все до дрібниці: їжа, сон, навчання, уподобання, друзі, одяг і взуття.
Одне-єдине платтячко, зашите, заштопане-перештопане було їй буденним і святковим одягом, одні штанці, поношене пальтечко і чобітки.
Ірина Якубовська.
Їсти їй хотілося більше, ніж давали, але самій не дозволялося заглядати в холодильник, щось просити. Ні про ласощі, ні про подарунки Людмила в той час нічого не знала, і була така худа, що від вітру хилялася.
Єдиним промінчиком її тунельного буття стало навчання в училищі, а потім направлення на роботу.
А коли, через роки, доля занесла її у мальовничий Гірськ, здавалося, що кінець поневірянням нарешті настав. Так спочатку і було, аж поки у результаті пожежі не згорів її приватний будиночок. За допомогою чуйних сільчан це лихо вдалося побороти – знайти інший прихисток і спокій. Але почалася війна, обстріли близького прикордоння, у центрі яких опинилося облюбоване село. Одного дня «прилетіло» в помешкання Людмили Євгеніївни, не залишивши шансів на поновлення, безпечне місцезнаходження. Знесилена, згорьована, з купою різних недуг вона потрапила у нашу ЦРЛ.
Виписуватися і повертатися (вже у статусі внутрішньо переміщеної особи) було нікуди, тому і залишилася там, де пригріли, оздоровили, підтримали…
Нині для лікарні вона, як паличка-виручалочка: старається підмітати доріжки, вигрібати сміття, взимку – сніг чистити, навесні – підфарбовувати, мити, доглядати за клумбами, тобто робити все для неї посильне. Це у неї виходить чудово, причому з душею. Наприклад, нанесення фарби у одному з відділень Людмила Євгеніївна перенесла на інший день, бо там було багато пацієнтів. Чекала вихідних, щоб поменшало, щоб запахи хворим не дошкуляли.
Словом, отакою буває краса вчинків, краса взаємин, бажання пом`якшувати труднощі і спричинений біль. По-Божому це, по-Великодньому, по-справжньому.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий