Олена Мірошниченко – красива, молода жінка, кохана дружина, щаслива мама трьох синів. Вона зі своєю родиною мешкала у маленькій Гуті-Студенецькій. Тут вони разом із чоловіком збудували будинок, вкладаючи у нього кожну частинку своєї душі, тут вони мріяли жити та виховувати своїх синів, планували їх майбутнє, впевнено йшли до здійснення своїх мрій. Та лютий 2022 року назавжди зруйнував всі надії та плани на щасливе, тихе та мирне життя у рідному селі.
Олена народилася у невеличкому селі Руда. Тут пройшло її дитинство та шкільні роки, а здобувати освіту вона вирішила у Сновському училищі. Вступила на озеленювача, єгеря та лісника. Саме там, навчаючись на другому курсі, вона і зустріла майбутнього чоловіка Миколу. А вже через шість місяців хлопець зробив Олені пропозицію руки і серця. І вже 14 років вони разом. Такі ж закохані, щасливі, як і в перший рік шлюбу.
Будучи на третьому курсі навчання, щасливі закохані побралися і переїхали до рідного села Миколи – у Гуту-Студенецьку.
– Я хотіла шукати житло тут, у Сновську, - згадує Олена Мірошниченко. – Та Коля завжди хотів жити у своєму рідному селі, яке дуже любив. Тут він хотів виховувати майбутніх дітей, хотів працювати на благо маленької батьківщини. Я й не сперечалася, бо, побувавши там вперше, одразу закохалася у ті місця, відчула себе по-справжньому вдома. Жили ми спочатку у його батьків. З ними мені дуже пощастило. І свекруха, і свекор одразу поставилися до мене, як до рідної доньки. Завжди підтримували, допомагали. Чоловік влаштувався працювати на пилораму. Я чекала на первістка. Вже згодом ми дізналися, що станемо батьками синочка Артема. Хоч з батьками і жилося нам добре, та хотілося власного гніздечка. Тож кожну зароблену копійку ми відкладали, щоб придбати власне житло.
Згодом так і сталося. Подружжя купує будинок майже у самісінькому центрі села.
– Він звичайно був у жахливому стані та потребував капітального ремонту, - розповідає жінка. – Повністю все Микола зробив там своїми руками та з допомогою рідні. Ми вклали у той будинок стільки душі та любові, що важко й уявити. Тут ми вперше взяли на руки і нашого Артема. Побудували пристройки, гаражі, сараї. Тут я захотіла завести і господарство. Купили телятка, курей, двох в’єтнамських поросят, яких потім стало дванадцять, тримали бичка. Після в’єтнамців тримали ще і звичайних поросят. Обробляли чимало городу. Паралельно я ще підпрацьовувала кочегаром у фапі.
Подружжя мріяло про ще одну дитинку, проте, доля підготувала для пари складне випробування. Завагітніти не виходило. І лише після лікування за кордоном, завдяки коханню та турботі чоловіка, Олена вдруге стала мамою сина Микитки вже у 2019 році.
– Після появи у родині братика, - згадує Олена, - мій старшенький Артем немов одразу подорослішав. Допомагав мені у всьому. Міг і з братиком посидіти, і підгузок йому змінити. Допомагав мені і по господарству.
Я також бралася за будь-яку роботу, аби підзаробити. Ходила на посадки лісу, брала участь у виборчих кампаніях тощо. Одним словом, жили ми, як, мабуть, і всі молоді сім’ї у селах. Вставали о п’ятій ранку, трудилися по господарству, виховували дітей. І почувалися дійсно щасливими.
Та ранок 24 лютого змінив усе…
– Перші вибухи ми почули близько четвертої ранку, - згадує жінка. – Пусків було стільки, що ніч стала світлою, немов день. Ми зрозуміли, що почалася війна. Прокинулися діти. Вони ще не дуже розуміли, що відбувається. Танки у село не заходили. Хоча місцеві наші хлопці на ранок уже поспішили завалювати дороги та мости, аби ворог не пройшов. А далі – окупація. З їжею як таких проблем не виникало, адже було і м’ясо своє, і яйця та овочі. Хліб пекла сама. А от з засобами гігієни було гірше. Пральний порошок, миючі засоби закінчилися дуже швидко.
Одного дня ми почули від знайомих, що в місто почали потрошку завозити різної хімії і відразу вирішили їхати. Тим паче, родичі, які мешкали у Сновську, завжди купували речі першої необхідності і для нас, знаючи, що щодня виїздити до міста ми не можемо. І саме в той день, як ми приїхали і вже збиралися повертатися, ми почули, що дорогою йдуть ворожі танки. Перечекали небезпеку у родичів та налякані повернулися додому.
Перші вибухи почалися влітку. Вже після окупації. Спершу били по окраїнах села. Коля вивозив мене та дітей на кілька тижнів до моєї мами, сам же повертався додому. Згодом поверталися і ми. Вибухи були не часто. Інколи жили спокійно і тижнями, тож потроху почали звикати до того, що за селом інколи їх чути.
– Ми жили звичайне життя. Обробляли городи, щодня випасали на полі корів (і це за 20 кілометрів від ворога). Одним словом – вірили в краще.
Те, як прилетіло вперше майже біля самого будинку, я не забуду ніколи. Був звичайний день. Микола поїхав у справах, Артем зі своїми друзями грав на футбольному полі, а я з Микитою збиралася їхати по корів. Посадила сина на велосипед і почула сильний свист, зрозумівши – по селу випустили «гради». За долю секунди я опустила сина до погребу, а сама, не знаю й чому, просто сіла біля нього, закривши вуха руками. Приліт стався майже біля будинку. Майже біля футбольного поля, на якому моя дитина щойно грала в м’яча. Коля приїхав одразу та кинувся шукати сина. Слава Богу, що хлопці встигли відбігти та сховатися. Проте налякалися всі тоді дуже сильно.
І навіть після цього ми виїхали з дітьми також на кілька тижнів. Далі певний час було спокійно, навіть затихо. Ми повернулися.
А вже в березні черговий обстріл став останньою краплею. Тоді нас обстрілювали з кількох видів зброї. Були фпв дрони, летіли снаряди. Один з них впав у центрі села та не розірвався. Цілили куди очі бачили: по адміністративних будівлях, по будинках.
Найнеобхідніші речі вже були давно зібрані і ми, хто в чому був, швидко сіли до автівки й поїхали, не оглядаючись. Незадовго до цього я дізналася про третю вагітність, яка стала для нас з чоловіком дуже неочікуваною. Бог подарував нам третього сина Данилка.
Знайти в Сновську будинок або навіть маленьку квартиру виявилося завданням із зірочкою. Люди хотіли лише продавати і аж ніяк не брати квартирантів. Проте, слава Богу, ми будиночок знайшли. І вже тут, на новому місці, знову починаємо життя з нуля. Я зараз у декретній відпустці. Займаюся дітьми, побутом. Стала солісткою місцевого гурту «Калина».
Олена Мірошниченко і в Гуті-Студенецькій завжди була в центрі культурного життя. Жодне свято, жоден захід не обходився без її участі, без її сценаріїв та ідей. Вона цим жила. Тож розвивати своє улюблене захоплення продовжила і у Сновську. Микола влаштувався касиром до місцевого супермаркету. Чоловік дуже хотів стати прикордонником та піти на захист держави, проте, за станом здоров’я цього не трапилося. Двоє старших діток влаштувалися до місцевих навчальних закладів. Вони у родині також дуже творчі та спортивні.
Олена мріє отримати вищу освіту і впевнено йде до цього. Вона вже записалася на цьогорічний НМТ та мріє вступити до педагогічного університету, аби не лише пов’язати життя з музикою, а й навчати цього інших.
– За рідним селом ми дуже скучаємо, - говорить Олена. – Коля часто їздить туди, хоч це і небезпечно. Наразі там нікого не лишилося, всі виїхали. Понад усе на світі ми б хотіли повернутися туди, та навіть, якщо ця проклята війна скінчиться, це все одно буде неможливим. Гута-Студенецька назавжди лишиться у наших серцях місцем нашого спокою, тиші та любові.
Тетяна КОВТУН
Фото з архіву родини Миколи та
Олени Мірошниченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий