Це добре відчувається на фронті
Фронт – це горнило, де люди з різних регіонів, соціальних станів і релігійних конфесій перетворюються на сталевий меч, піднятий в обороні рідної землі. Саме там відчувається те, що єднає в одне ціле українські землі.
В армії мені пощастило зустріти багато чудових людей. Хоробрих, сильних, завзятих, здатних атакувати і перемагати. Вони професійні і досвідчені, мудрі і великодушні, веселі і зухвалі. Як справжні українці зі старовинних легенд. Проливають кров як свою, так і чужу. Здійснюють подвиги, не думаючи про нагороди. Ось така вона, наша Україна, і таке у неї військо. Разом з цим усі ми люди і всі – різні. З далеко не ідеальними характерами. Однак поміж нами панує підсвідоме чуття єдності. Своєрідний генетичний код, властивий лише нам, тримає разом нашу державу і робить її соборною. Ця оповідь – про тих, хто є обличчям армії на фронті.
Капітан-лейтенант Михайло родом із Чернівецької області. Ще в 90-ті роки, закінчивши військовий інститут, розпочав службу в армії. Згодом демобілізувався і переїхав на малу батьківщину дружини – до Криму. Відкрив станцію техобслуговування автомобілів. На дозвіллі займався улюбленою справою – перегонами по кримському бездоріжжю на позашляховику.
У 2014 році, коли російські війська захопили Крим, Михайло твердо вирішив, що під окупацією жити не буде. І ніби перегорнув сторінку понад десятирічного мирного життя. Закрив успішний бізнес, склав речі в машину і зібрався в дорогу. А його син-підліток підійшов і сказав – тату, я їду з тобою… Таким чином вони разом зробили свій вибір на користь України. Михайло став офіцером однієї з бойових бригад. Син поступив до військового ліцею.
У Михайла є унікальна здатність – водити і ремонтувати будь-яку колісну або гусеничну техніку. Такі професіонали – наче золотий фонд кожної військової частини. Але насправді він реалізував себе у бойових операціях на маріупольському і донецькому напрямках. Будучи командиром роти, ніколи не ховався за спинами солдатів. Особисто повзав на передовій, у «сірій зоні», займаючись мінуванням і проведенням підривних робіт.
Зараз Михайло командує важливим підрозділом у морській піхоті. На запитання про майбутнє – без роздумів і з гумором відповідає: я ж пообіцяв дружині, що Крим знову буде українським. Морські піхотинці увійдуть туди першими…
Старший лейтенант Валерій – киянин. Але до повноліття прожив у Сибіру, де його батьки були на заробітках. Пригадує, як у дитинстві вперше усвідомив себе українцем – це коли деякі тамтешні «старші брати» називали його хохлом. Тому довелося пояснювати їм різницю: хохол – це той, хто мовчки схиляє голову, а українець – кулаком затуляє пельку недоброзичливцю. Ось таким чином гартувався характер Валерія – сибірськими морозами і регулярним відстоюванням власної гідності.
Повернувшись в Україну, він вивчився в університеті на інженера, знайшов роботу в солідній компанії, яка займалася нафтопродуктами. Коли Росія напала на Україну й розпочалася мобілізація, Валерій не ховався й за повісткою прибув до військкомату. Далі – фронт. На певному етапі своєї військової біографії командував взводом інженерної розвідки. Попри війну і всі складнощі армійського життя, Валерій зберіг оптимізм, життєрадісність і віру в Україну.
Його називали Єнот. А ім’я він мав інше – Валентин. Родом з Одеської області. Батько у нього болгарин, а мати – українка. У своєрідний спадок від батька йому дісталася престижна професія – матрос торгового флоту. Не маючи і 25 років, Валентин вже побачив пів світу – від Китаю до Бразилії. Заробляв хороші гроші. Але після нападу Росії на Україну махнув на все рукою і подався на військову службу. Потрапив до бригади морської піхоти. Скуштував щедру порцію війни. Навіть з огляду на шал бойових дій і непросту специфіку взаємовідносин в армійському колективі відзначався спокійною і веселою вдачею. Про своє життя і місце в ньому Батьківщини розповідав щиро і образно, як справжній моряк. – На нашому торговельному судні мені довелося побувати у різних країнах. Всюди було щось цікаве або особливе. Проте не так, як у нас. Просто не уявляю, як можна не любити Україну. Я об’їздив більшість областей нашої держави і всюди почувався, немов удома. Це неймовірне відчуття.
Ще один одесит – молодший сержант Максим. До війни працював держслужбовцем – начальником відділу виконавчої служби в одному з районів. Коли його мобілізували, готовий був вирушити до будь-якого підрозділу. Бо Україна для нього – це не просто слово. Це – щось рідне, щось таке, заради чого дійсно варто воювати. Це як мрія про майбутнє, про те, якою ти бачиш свою Вітчизну – прекрасну і вільну. Пригадує, як на пункті розподілу мобілізованих до них підійшов невідомий юнак у формі без знаків розрізнення. – Він пильно на мене глянув і спитав: у розвідку хочеш? Я погодився. Хоча навіть і близько не уявляв, куди потраплю насправді. Відчув це вже невдовзі – під час тяжких боїв за звільнення села Зайцеве. Але коли є мотивація – на будь-які труднощі перестаєш зважати, а страх смерті ховається десь у глибині душі.
Максим згодом зазнав поранення. Одужав. Потім демобілізувався. А оскільки вірить у проєкт під умовною назвою «Справедлива Україна», пішов на службу до патрульної поліції. І в межах своїх повноважень забезпечує порядок на вулицях рідного міста.
Сержант Ашер – він із Криму. Після окупації півострова росіянами перебрався до Дніпропетровська. Належить до числа практикуючої частини іудейської громади. Міг би виїхати до Ізраїлю. Проте вирішив піти на війну в складі добровольчого батальйону «Дніпро». Тривало літо 2014-го, хто переможе – Москва чи Україна – сказати точно не міг ніхто. Тому взяти зброю до рук було великим ризиком. Але тоді знайшлося багато сміливців, які вирішили стати до бою за свою країну. Ашер був одним із них. Йому було вже далеко за сорок років. Обличчя прикрашала старозавітня борода з сивиною. Здавалося, війна не для нього. Однак він дуже старався все робити нарівні з іншими, більш молодими і вправними, бійцями. В одному з боїв був поранений. Зараз Ашер вже цілковито у цивільному житті. Але справді пишається періодом, проведеним у лавах батальйону «Дніпро», і з теплом згадує українців, разом з якими утримував позиції під відомим селом Піски біля Донецька.
Начальник штабу бригади полковник на ім’я Ілля. Судячи з прізвища, був етнічним росіянином. У радянські часи вирішив стати професійним військовим. Закінчив Суворівське, потім військове училище. Службу розпочав звичайним лейтенантом. Після зникнення СРСР присягнув на вірність Україні. І не зрадив нашому народові у 2014 році, як це зробили деякі «офіцери» на території Криму.
За роки війни Ілля став досвідченим бойовим командиром бригадного рівня. Якщо вимагала обстановка – без крихти сумніву віддавав накази на застосування по ворогу наявної артилерії. Деякі його колеги, які обмежилися штабною діяльністю в тилу, по тихому заздрять, слухаючи розповіді Іллі про справжню військову службу. І що найголовніше - він вірить у своїх солдатів і добре знає силу нашої армії. Саме такі офіцери можуть вести до перемоги.
Окремої оповіді заслуговують ті військовослужбовці, для яких Донбас – не просто територія. Це їхній рідний дім. Якщо подивитися на ситуацію в Донецькій та Луганській областях, то приблизно половині тамтешнього населення глибоко байдуже, хто пануватиме в регіоні. Переможе Україна – слухатимуть Україну, переможе Москва – служитимуть росіянам. Майже третина людей – свідомо і однозначно за Росію. Переважно це російськомовні переселенці та їхні нащадки, які прибули до України на «великі будівництва комунізму». Вони затято тримаються своїх поглядів і з превеликим задоволенням оформлюють російські паспорти. Хоча цей контингент доволі специфічний. З одного боку, вони кликали війну на Донбас, скандуючи на мітингах – «Путін, ввєді вайска». А з іншого – вперто не відмовляються від вигод, які дає Україна. Хтось із жителів окупованої території щиро ненавидить все українське, але по пенсію приїжджає в Україну. Для когось Україна – не Батьківщина, але він оформлює тут закордонний паспорт і по безвізу їде працювати в Європу. Ще дехто зневажливо ставиться до українців, однак бізнес веде у Києві чи Львові, бо тут вигідніше і безпечніше, ніж на Донбасі.
Показовий приклад – одна журналістка з Донецька, яка працює в Києві на відомому проросійському телевізійному каналі з орбіти впливу путінського кума Медведчука. У 2014 році вона публічно закликала «защітіть Данбас ат украінскай арміі». Тобто Україна їй категорично не подобалася. Але минуло трохи часу – і вона почала робити кар’єру. Щоправда, не в Донецьку, Москві чи хоча б Ростові-на-Дону. Ні, вона чомусь обрала український Київ. Бо наш народ дуже толерантний і багато чого дозволяє навіть тим, хто щедро плює в місцеву криницю… (Це метафора). У цьому ж контексті можна згадати і популярну в минулому байку про те, що «Данбас корміт Украіну». Хоча вже 6 років, як більшість цього регіону контролюється Росією, але Україна голоду не відчуває. Навіть навпаки – з нашого центрального бюджету виділяються великі гроші для української частини Донецької та Луганської областей. Там ремонтуються дороги, об`єкти соціальної інфраструктури. Робиться все, щоб люди бачили: бути у складі України краще.
Попри наявність антиукраїнського елементу є й інший Донбас. Він невеличкий, лише 15-20% населення. Але він український. Цим людям тяжко. Багато кому довелося тікати з окупованих росіянами частин Донецької та Луганської областей. Житло, робота, друзі, садки і знайомі з дитинства степові кургани – залишилися в минулому. І тому донецькі українці набагато гостріше переживають те, що сталося. Для них війна – це постійна реальність.
Коли почалися лихі часи, Андрій жив в одному з великих міст Донбасу і працював у держустанові. Війна чітко розділила його долю на «до» і «після». Вдома – дружина, яка нещодавно народила двійню.
У Пісках, 2018 рік.
На захопленій території – родичі. Навколо - чимало злостивих прихильників Путіна, які лише й розповідають, що буде з українцями, «кагда рускіє прідут». Але Андрій свідомо підписав контракт на службу з бригадою, яка дислокувалася в Донецькій області. З огляду на фахову підготовку, його залучали до штабної роботи. Він добре справлявся. Але за будь-якої нагоди просив, щоб його направляли до підрозділу, якому виписане конкретне бойове розпорядження. Так Андрій став сапером. Ця небезпечна професія зблизька показала йому, якими є бойові дії. А ще він вперто не слухав армійських друзів, які радили йому лишатися в тилу і думати про малолітніх дітей. Бо для нього війна була, можна сказати, особистою справою.
Завершити оповідь я вирішив згадкою про командира розвідувального взводу 35 бригади морської піхоти Дмитра Красногрудя. І згадка ця буде поминальною. Бо він у бою здобув життя вічне, а душа його зараз на небесах. Все сталося, як написано у Євангелії – поклав життя за друзів своїх.
Познайомитися з Дмитром мені випала нагода влітку 2018 року. Він тоді воював у складі 93-ої механізованої бригади. Був дуже успішним і результативним розвідником. Мав на своєму рахунку чимало вдало проведених операцій, в тому числі - і в тилу ворога. Досконало опанував підривну справу і ефективно застосовував такі вміння на практиці. До війни жив на півночі Донецької області. Коли побачив усі радощі «рускава міра», то добровільно пішов воювати за Україну. За роки бойових дій побував на найнебезпечніших ділянках фронту. І йому вдалося вижити. Високий, кремезний. Його плече прикрашав великий післяопераційний шрам. Зважаючи на специфіку діяльності, не любив фотографуватися. Дмитро не був кадровим військовим, ніколи особливо не прагнув здобути офіцерське звання. Але чудово вмів об’єднувати людей заради спільної справи. По діловому розважливий, в міру прагматичний. Власними зусиллями здобув колосальний військовий досвід. Вже ставши морським піхотинцем, Дмитро потрапив під Горлівку і зайнявся своєю справою – веденням розвідки. Влітку минулого року з кількома підлеглими вийшов на місцевість перед нашими позиціями. Як командир взводу, міг би знаходитися всередині групи. Але, будучи фаховим сапером, вирушив першим. Цього разу доля не була прихильною до нього. Він підірвався на протипіхотній міні. Смерть його забрала. Подальші події доволі відомі. Українські військові за посередництвом міжнародних спостерігачів ніби домовилися з російськими терористами про дозвіл забрати тіло загиблого. Але життя знову підтвердило, що ворогам вірити – це як себе дурити. Наша евакуаційна група потрапила в засідку і була розстріляна. Загинув медик. Ще одного розвідника поранили. Він залишився на так званій нейтральній території. У минулі роки за подібних ситуацій робили так: з усіх наявних вогневих засобів завдавався удар по ворожих позиціях і під цим прикриттям вперед висувалися ті, хто забирав поранених або трупи полеглих. Але влітку 2020-го вже було не так. Політичні керманичі України оголосили так зване перемир’я. Відповідно, стріляти не дозволялося, щоб не засмучувати росіян. Поранений морський піхотинець приблизно добу помирав у хащах, але допомога по нього так і не прийшла. Президент Зеленський після громадського розголосу публічно заявив, що бере цю ситуацію під особистий контроль… і поїхав у чергову відпустку. А російські терористи спокійно ходили перед нашими позиціями і забирали вбитих українських розвідників, їхню зброю, спорядження. І по них ніхто не стріляв. Більше того, згодом деякі вже наші мерзотники з великими зірками узялися розповідати, що Дмитро Красногрудь… сам винен, що загинув. Мовляв, його туди ніхто не посилав. Тобто, на думку деяких чинів, розвідник не має займатися розвідкою… Перемир’я ж. Хоча чи вірить народ у побрехеньки про «тишу» на фронті? Про те, що російські терористи раптом стали хорошими? А Путін відмовився від ідеї захопити Україну?
…Одного разу на Новий рік нашому підрозділу прийшли подарунки – домашні торти, печиво. Надіслали все це учні невідомої мені школи з Кіровоградської області.
Було дуже смачно і приємно. У пакунках також лежали паперові сердечка. Дитячим ламаним почерком на них було написано: «З повагою та подякою». Уявляєте? Школярі за сотні кілометрів від нас, нікого особисто не знаючи, поділилися з нами теплом власних сердець і вірою в захисників України. На війні такі знаки уваги дуже зворушують навіть тих, у кого камінне серце. В цьому і полягає єдність України. Вона невидима, але набагато міцніша за будь-які гроші, брехню і підступи ворогів. З нами Бог і сила святого Архистратига Михаїла. Ми переможемо. Поріддя пекла повернеться туди, звідки і вилізло. А Україна була, є і буде.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий