Йому 85, і він тут найстаріший. Наймолодшому – Миколі Соболю – 60 « з хвостиком».
- А я поміж ними, - усміхається 80-річна дідова дружина Уляна Кухаренко.
Є ще Дачник. Але він з’являється сезонно. Привезе свої вулики і вовтузиться біля них на іншому кінці хутора. Бачать його рідко. Навіть, як звуть, не знають. Значить, він не рахується.
Постійно (по сусідству) живуть тільки вони втрьох – серед лісів , за 6 кілометрів від Єліного, найближчого населеного пункту, де є і ФАП, і магазини, і телефонний зв’язок. У них від цивілізації залишилось тільки електропостачання.
У кожного - своя причина залишатися тут, хоча «три останні двори переселилися уже років зо два тому».
… Микола повернувся у Містки зі Щорса давно - після розлучення разом із маленьким сином. Ростив його зі своєю матір’ю. Хлопчик ходив до школи у Єліне. Тоді ще в Містках теплилося життя.
Тепер чоловік сам у чотирьох стінах. Син помер уже дорослим кілька років тому. Мати – недавно. Він все ще сіє біля двору її улюблені квіти – наче хоче обдурити сам себе.
У Щорсі у нього залишилося житло, ще можна влаштувати особисте життя, та Соболь ніяк не може попрощатися із занепалим хутором, де на кожній вулиці світять дерев’яним риштуванням покинуті будинки. На центральній - у спориші - ще можна розгледіти сліди колишніх колій. А на решті – зарослі мало не в людський зріст. Висохлі сади, повалені паркани, вікна з зачиненими віконницями… Від усього цього хочеться якнайскоріше вибратися звідси. А Кухаренки кажуть: жили б тут до своїх останніх днів, якби не неміч та старість. Вони дошкуляють усе сильніше. 5 років тому жінка осліпла на одне око. Каже: лікували і катаракту, і глаукому, та нічого не допомогло.
Після того, як у баби Уляни стався серцевий напад, у Містки переселилася зі Щорса дочка Кухаренків - Надія. Передовсім записала в свій мобільний номер телефону єлінського фельдшера Тетяни Швидкої.
- Надя вже на пенсії. Перелітує з нами, а на зиму до неї в місто доведеться їхати, - зітхають старенькі. – Там добре, але все не таке.
Шкода кидати ліс з грибами та ягодами, що починається просто за городом ( невеличким, бо орати нічим: на ділянці, що скопав онук – Надіїн син – посадили картоплю і грядки). До сліз шкода хати.
- Без нас вона повалиться і згниє, як інші, - сумно каже господиня.
Хата для кожного з них означає набагато більше, ніж просто дах над головою.
- Та, в якій я народилася, згоріла у війну, - розповідає Уляна Яківна. – Дід зробив курінь з палок - із земляним дахом. Жили в ньому до самих холодів.
Мама, я та троє моїх братів кожного дня молилися, щоб батька не вбили на війні. Хтозна, може, й помогло. Батько повернувся і збудував нову хату.
Правда, пожити в ній Уляні довго не довелось: сусідський хлопець - Іван Кухаренко, щойно прийшов з армії, покликав заміж.
- Боявся, щоб ніхто не випередив, - посміхається дід.
Зізнається: вирізняв Улю з-поміж усіх , коли та була ще дівчинкою. Тоді на 5 років старший Іван був для неї мало не дядьком. А виросла до підлітка - він уже парубок. Знову нестиковка. Залишалося тільки терпіти і чекати, бо «мала» ніяк не йшла з голови. І – головне – поділитися ні з ким. Розкажеш хлопцям – будуть кепкувати. Їй – ще налякається. Носив усе у собі.
- Тоді довго мовчав, зате тепер освідчується, - аж сяє бабуся.
- Та невже?
- Не вірите? Майже щодня.
- Щодня говорить: «Я люблю тебе»?
- А що тут дивного? Все життя любив.
- У чому це виявлялося?
- У тому, що жалів. Раніше не заведено було, щоб чоловік жінці на городі допомагав чи на пайці у колгоспі. Таких піднімали на сміх. Вважали підкаблучниками. А мій на те не звертав уваги. І на картоплі - зі мною, і на жнивах. Не пиячив. Усі жінки мені заздрили.
- Заглядалися на нього?
- Іван був мені вірний. І я йому. Коли людина до душі, про дурниці не думаєш.
Розказує: чоловік без ревнощів відпускав її на екскурсії – ними колись преміювали колгоспних передовиків. Вона без ревнощів їхала. Багато де побувала.
- Усюди було цікаво, але вже на другий день я починала нудитися без Івана. Поверталась додому і зарікалась: «Ну, все, більше нікуди ні ногою». Але минав час. Мене знову преміювали . І знову чоловік казав: не відмовляйся, їдь - побач світу…
У минулому році минуло 60 відколи вони разом. Половину з них вона продоїла корів на фермі, він – пропас колгоспну череду. З усього, що мають, найцінніше – діти (крім доньки, є ще двоє синів: один живе у Щорсі, інший – у Мені), онуки і хата, з якою ніяк не можуть розлучитися.
Вона їм – як четверта дитина. Дісталася нелегко, бо будувались самотужки. Удвох їздили волами по ліс. Надривалися, тягаючи важкі колоди. Забували поїсти. Недосипали. Тому ніщо не забулося: ні - як стелили підлогу, ні - як мурували піч.
Біля печі досі – полиця для посуду на півстіни і старий тьмяно-блакитний (фарба вигоріла на сонці) кухонний столик . Жінка береже його, як рідко хто - дорогі меблі, «бо Іван його сам - ще молодим - зробив».
Кожного разу вона замовляє приватному підприємцю, що раз на тиждень привозить на хутір хліб і різні товари, трилітрову банку молока – «учиняє» на ньому (робить дріжджеве тісто – авт.) пиріжки, пампушки або дає скиснути і готує для чоловіка його улюблені коржики на соді. Для цього доводиться спеціально топити піч ( у спеку, щоб не розжарювати хату, Уляна з дочкою зазвичай варять обід на електроплитці у сінях).
- Та нічого, - махає рукою, - зате хазяїн радий. Він би тільки печене й їв.
- Любите його?
- Люблю…
- Дехто каже : нема ніякої любові.
- Не вірте, - долучається до розмови Іван Трохимович. – Так каже той, у кого в грудях кам’яне серце. Воно не може жаліти. Нічого не відчуває.
- А що відчуває Ваше?
- До Уляни? Як вам розказати? Я грамотно не вмію.
- І не треба. Давайте по- простому.
- Ви не знаєте, що таке голод. А мені довелось пізнати в 5 років. До останнього свого дня не забуду, як хотілося їсти. Їжа сниться, про їжу постійно думаєш. Цього нічим не можна перебити. Голод заслоняє собою увесь світ.
Так і з Уляною. Вона для мене - всюди.
Що б не робив, куди б не йшов. Не стане її, не стане мене…
Марія Ісаченко
На знімках: Уляна та Іван Кухаренки - в молодості і зараз.
- А я поміж ними, - усміхається 80-річна дідова дружина Уляна Кухаренко.
Постійно (по сусідству) живуть тільки вони втрьох – серед лісів , за 6 кілометрів від Єліного, найближчого населеного пункту, де є і ФАП, і магазини, і телефонний зв’язок. У них від цивілізації залишилось тільки електропостачання.
У кожного - своя причина залишатися тут, хоча «три останні двори переселилися уже років зо два тому».
… Микола повернувся у Містки зі Щорса давно - після розлучення разом із маленьким сином. Ростив його зі своєю матір’ю. Хлопчик ходив до школи у Єліне. Тоді ще в Містках теплилося життя.
Тепер чоловік сам у чотирьох стінах. Син помер уже дорослим кілька років тому. Мати – недавно. Він все ще сіє біля двору її улюблені квіти – наче хоче обдурити сам себе.
У Щорсі у нього залишилося житло, ще можна влаштувати особисте життя, та Соболь ніяк не може попрощатися із занепалим хутором, де на кожній вулиці світять дерев’яним риштуванням покинуті будинки. На центральній - у спориші - ще можна розгледіти сліди колишніх колій. А на решті – зарослі мало не в людський зріст. Висохлі сади, повалені паркани, вікна з зачиненими віконницями… Від усього цього хочеться якнайскоріше вибратися звідси. А Кухаренки кажуть: жили б тут до своїх останніх днів, якби не неміч та старість. Вони дошкуляють усе сильніше. 5 років тому жінка осліпла на одне око. Каже: лікували і катаракту, і глаукому, та нічого не допомогло.
Після того, як у баби Уляни стався серцевий напад, у Містки переселилася зі Щорса дочка Кухаренків - Надія. Передовсім записала в свій мобільний номер телефону єлінського фельдшера Тетяни Швидкої.
- Надя вже на пенсії. Перелітує з нами, а на зиму до неї в місто доведеться їхати, - зітхають старенькі. – Там добре, але все не таке.
Шкода кидати ліс з грибами та ягодами, що починається просто за городом ( невеличким, бо орати нічим: на ділянці, що скопав онук – Надіїн син – посадили картоплю і грядки). До сліз шкода хати.
- Без нас вона повалиться і згниє, як інші, - сумно каже господиня.
Хата для кожного з них означає набагато більше, ніж просто дах над головою.
- Та, в якій я народилася, згоріла у війну, - розповідає Уляна Яківна. – Дід зробив курінь з палок - із земляним дахом. Жили в ньому до самих холодів.
Мама, я та троє моїх братів кожного дня молилися, щоб батька не вбили на війні. Хтозна, може, й помогло. Батько повернувся і збудував нову хату.
Правда, пожити в ній Уляні довго не довелось: сусідський хлопець - Іван Кухаренко, щойно прийшов з армії, покликав заміж.
- Боявся, щоб ніхто не випередив, - посміхається дід.
Зізнається: вирізняв Улю з-поміж усіх , коли та була ще дівчинкою. Тоді на 5 років старший Іван був для неї мало не дядьком. А виросла до підлітка - він уже парубок. Знову нестиковка. Залишалося тільки терпіти і чекати, бо «мала» ніяк не йшла з голови. І – головне – поділитися ні з ким. Розкажеш хлопцям – будуть кепкувати. Їй – ще налякається. Носив усе у собі.
- Тоді довго мовчав, зате тепер освідчується, - аж сяє бабуся.
- Та невже?
- Не вірите? Майже щодня.
- Щодня говорить: «Я люблю тебе»?
- А що тут дивного? Все життя любив.
- У чому це виявлялося?
- У тому, що жалів. Раніше не заведено було, щоб чоловік жінці на городі допомагав чи на пайці у колгоспі. Таких піднімали на сміх. Вважали підкаблучниками. А мій на те не звертав уваги. І на картоплі - зі мною, і на жнивах. Не пиячив. Усі жінки мені заздрили.
- Заглядалися на нього?
- Іван був мені вірний. І я йому. Коли людина до душі, про дурниці не думаєш.
Розказує: чоловік без ревнощів відпускав її на екскурсії – ними колись преміювали колгоспних передовиків. Вона без ревнощів їхала. Багато де побувала.
- Усюди було цікаво, але вже на другий день я починала нудитися без Івана. Поверталась додому і зарікалась: «Ну, все, більше нікуди ні ногою». Але минав час. Мене знову преміювали . І знову чоловік казав: не відмовляйся, їдь - побач світу…
У минулому році минуло 60 відколи вони разом. Половину з них вона продоїла корів на фермі, він – пропас колгоспну череду. З усього, що мають, найцінніше – діти (крім доньки, є ще двоє синів: один живе у Щорсі, інший – у Мені), онуки і хата, з якою ніяк не можуть розлучитися.
Вона їм – як четверта дитина. Дісталася нелегко, бо будувались самотужки. Удвох їздили волами по ліс. Надривалися, тягаючи важкі колоди. Забували поїсти. Недосипали. Тому ніщо не забулося: ні - як стелили підлогу, ні - як мурували піч.
Біля печі досі – полиця для посуду на півстіни і старий тьмяно-блакитний (фарба вигоріла на сонці) кухонний столик . Жінка береже його, як рідко хто - дорогі меблі, «бо Іван його сам - ще молодим - зробив».
Кожного разу вона замовляє приватному підприємцю, що раз на тиждень привозить на хутір хліб і різні товари, трилітрову банку молока – «учиняє» на ньому (робить дріжджеве тісто – авт.) пиріжки, пампушки або дає скиснути і готує для чоловіка його улюблені коржики на соді. Для цього доводиться спеціально топити піч ( у спеку, щоб не розжарювати хату, Уляна з дочкою зазвичай варять обід на електроплитці у сінях).
- Та нічого, - махає рукою, - зате хазяїн радий. Він би тільки печене й їв.
- Любите його?
- Люблю…
- Дехто каже : нема ніякої любові.
- Не вірте, - долучається до розмови Іван Трохимович. – Так каже той, у кого в грудях кам’яне серце. Воно не може жаліти. Нічого не відчуває.
- А що відчуває Ваше?
- До Уляни? Як вам розказати? Я грамотно не вмію.
- І не треба. Давайте по- простому.
- Ви не знаєте, що таке голод. А мені довелось пізнати в 5 років. До останнього свого дня не забуду, як хотілося їсти. Їжа сниться, про їжу постійно думаєш. Цього нічим не можна перебити. Голод заслоняє собою увесь світ.
Так і з Уляною. Вона для мене - всюди.
Що б не робив, куди б не йшов. Не стане її, не стане мене…
Марія Ісаченко
На знімках: Уляна та Іван Кухаренки - в молодості і зараз.
Комментариев нет:
Отправить комментарий