Як дівчата з Гути Студенецької хотіли стати стюардесами

Їхня історія чимось схожа на сюжет фільму «Москва сльозам не вірить» - тільки в київському варіанті.

У 1969-му шість дівчат – дві Ніни, дві Тоні, Надя і Маша закінчили Тихоновицьку школу. Вчилися там у дев’ятому та десятому класах – у Гуті Студенецькій, звідки усі родом, була лише восьмирічка. Взимку жили в пришкільному гуртожитку, а решту часу їздили на навчання (між селами – сім кілометрів) велосипедами. Здружилися настільки, що й далі не захотіли розлучатися.


- Уже й не пам’ятаю, хто приніс оголошення, що в одному з київських училищ приймають документи «на стюардес». Ми відразу загорілися. Кожна собі такого намріяла! - згадує Антоніна Коленченко. Саме їй тоді не пощастило найбільше: усім подругам батьки дали добро на навчання, а її не відпустили.
- Сказали: з таким атестатом, як у тебе, в училище завжди візьмуть. Знайди собі якийсь пристойний вуз, - продовжує жінка. – Поїхали ми зі старшою сестрою в Чернігів. Проходили цілий день, і все марно. Ніде мені не подобалось. Увесь час думала про подруг.
І треба ж було такому трапитися, що у Щорсі на вокзалі ми зустрілися. Ми з сестрою поверталися з Чернігова, а мої дівчата чекали автобуса на Київ.
Я вирішила, що це – доля. І хоч як любила своїх батьків, вперше в житті їх не послухала. Залишила сестру і поїхала здавати документи.
Зараз, згадуючи про це, я тільки усміхаюсь: які ми тоді були молоді і які наївні. Думали, що підкоримо столицю, досягнемо своїх висот.
А нас відразу «приземлили».
В училищі сказали, що на стюардес без київської прописки не беруть. Запропонували рік повчитися на малярів-штукатурів, а потім можна буде і на стюардес. Ми повірили, що так і буде…
- А мене не взяли навіть на штукатура, - сміється Надія Ніколаєнко. – Через проблеми із зором. Повернулась додому, убита горем.
Пішла працювати в місцевий радгосп, а потім поїхала вчитися на агронома. У Київ. Зустрічалася з дівчатами і помічала, як вони змінюються. За рік усі дуже подорослішали, зняли рожеві окуляри. Після навчання у них з’явився шанс непогано заробити. У порівнянні із зарплатами наших батьків у селі це були майже захмарні суми. Плюс «халтури». Плюс реальна можливість отримати квартири. Словом, про стюардес уже ніхто не згадував. І я в тому числі – бо теж змінилася і подорослішала.
Працювала вдома у радгоспі. Зустріла тут свою другу половинку. Вийшла заміж. І дівчата повиходили. Хтось – щасливо, хтось не дуже.
З шести у Києві залишилися дві Тоні і Маша. Тоня Коленченко після училища продовжила навчання, стала майстром. Дві Ніни повернулися додому. Тебенко живе у Гуті Студенецькій, Чубенок – у Щорсі. У Щорсі і Надія Ніколаєнко.
У неї подруги зустрічаються, коли приїжджають на свою малу батьківщину – вклонитися батьківським могилам. Згадують молодість, розказують про свої нинішні радощі та печалі. Буває, і наплачуться, і наспіваються. У Наді на кожну подію є своя пісня. Вона – одна з кращих солісток щорського фольклорного колективу «Спадщина», відомого далеко за межами району.
Минулого літа випускники Тихоновицької школи 1969 року святкували 60-літні ювілеї. Їздили одне до одного.
- У нашому класі було багато липневих, - розказує Надія Ніколаєнко. – Зустрічаючись у гостях то в одного, то в іншого, домовились робити це частіше, адже молодість уже позаду, а життя таке коротке.
- Особливо радію, коли приїжджає Антоніна Коленченко. Ми з нею стали, як сестри…
Марія Ісаченко