Бути військовим парашутистом в усі часи вважалося престижним. Потрапляння до лав десантури автоматично правило за визнання сили, хоробрості й твердого характеру. В наш час аеромобільні війська України підтримують традицію, закладену ще старшими поколіннями «крилатої піхоти». Про одного з наших земляків, який свій перший стрибок у небі здійснив ще далекого 1955 року - наша сьогоднішня розповідь.
Мешканець Старих Борович В.О. Корецький належить до покоління, яке побачило війну ще дитячими очима. Перемога 1945-го року завжди ототожнювалася в його свідомості з поняттям військового обов’язку. Тож коли восени 1954 року йому передали повістку з райвійськкомату – без жодних вагань вирушив до армії. Зрештою, готувався до цього – міг вільно поводитися з двопудовою гирею, легко вправлявся на турніку. У Щорс він приїхав з другом - новоборовичанином Леонідом Грищенком й потрапили вони до однієї команди. Навіть у Чернігові, на збірному пункті, вони не знали, де служитимуть. З призовників нашої області укомплектували цілий залізничний ешелон і повезли в північному напрямку. Дорогою підсадили у вагони трохи росіян та азербайджанців. І ось – зупинка в пункті призначення, у Псковській області. Місто Острог-3 було відоме тим, що в його околицях дислокувався повітряно-десантний полк. У перші дні, обдивившись у військовій частині, В.О. Корецький із задоволенням констатував: добра половина солдатів – земляки, українці.
Розпочалася інтенсивна підготовка. Зранку – фізо, після сніданку й до обіду – заняття з військової та парашутної справи. Велика увага приділялася зміцненню суглобів й денним та нічним стрільбам.
Годували добре – десантникам належали подвійні порції цукру та жирів. До того ж, коли завскладом був земляк - харч був відбірним, могли навіть свинини насмажити швиденько.
Перший стрибок з парашутом В.О. Корецький здійснив на День радянської армії – 23 лютого. Його в складі групи солдатів підняли в аеростаті на висоту 300 метрів і наказали зробити крок у порожнечу.
«Вперше було страшнувато», - зізнається В.О. Корецький. (А декого з новачків довелося в буквальному розумінні виштовхувати за поріг гондоли). «Але, коли після кількох секунд вільного падіння над головою розкрився купол – на душі полегшало». Траплялися й курйози. У кількох десантників після сильного ривка у момент розкриття з ніг позлітали валянки – шукали їх потім на землі. Після кількох таких стрибків надійшла черга повноцінного десантування – з літака. У величезний Лі-2 заходили 12 бійців і стрибали з висоти 1200-1500 метрів. Одного разу групу «викинули» з трьохсот метрів, тоді здавалося – земля зовсім близько. (Хоча офіцери пояснювали: на війні доведеться стрибати і з 150-ти). Загалом герой цієї оповіді за час служби здійснив 32 стрибки. З них 20 були з примусовим розкриттям парашута, а в решті випадків – після вільного падіння, інколи до 300 метрів – доводилося смикати за спеціальне кільце на спорядженні. Падати в небі – це неперевершені відчуття. Сильний потік повітря наче зриває одяг з людини. Дехто навіть впадає в ейфорію від польоту. Хоча, звісна річ, все відбувається в явній присутності небезпеки. Неправильно вклав парашут – смерть. (Таких випадків у військовій частині, де служив наш земляк, було мінімум один на рік).
Зрештою, правильно укласти парашут (а площа його купола – 77 кв. м) – це ціла наука.
На думку В.О. Корецького, десантників готували так, що спинити в бою їх було б неможливо. Захоплення позиції противника, контратака і підтримка танкового удару відпрацьовувалися дуже серйозно. Кожен на полігоні вистрілював набої тисячами, але ж і результат був: короткими чергами з автомата (по 2 патрони) протягом 15 секунд «валили» 6 мішеней. У 1956 році Псковську повітряно-десантну дивізію ледве не відправили до Угорщини, де розпочалося повстання проти комуністів. Вже навіть видали солдатам зброю і нові чоботи, але в останній момент «дали відбій». Хоча було й інше – збирали картоплю на колгоспних полях, заготовляли каміння для будівництва (при денній нормі 2 куби на людину). Десантники були сильні, з миттєвою реакцією, відчайдушні. Якось пізньої пори поверталися кілька хлопців із самоволки й потрапили на очі черговому. Аби не наразитися на неприємності, вирішили тікати. Один з них, переслідуваний офіцером, забіг до двоповерхового корпусу й вистрибнув у вікно. Приземлився без проблем – і побіг далі. А черговий лише провів його очима…
В.О. Корецький закінчив полкову сержантську школу й ще служив до 1957-го. Досі з приємністю згадує, що з ним служили близькі земляки, зокрема, М.Приходько з села Грязна (Заріччя). А Л.Грищенко з Нових Борович залишився на надстрокову, став прапорщиком. Спогади про них, про роки служби в десанті – немов яскраві сторінки життя, те, що є дійсно незабутнім.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з сімейного архіву
В.О. Корецького
Комментариев нет:
Отправить комментарий