Денис та Ірина Сидоренки з донечкою Євою після реєстрації шлюбу.
Ірина – майбутня медична сестра, Денис – військовий. Здавалося б, що спільного у цих двох зовсім різних людей. Проте випадкова зустріч у кафе перевернула їх долі. Перший несміливий погляд, перша розмова, а далі - майже чотири роки шаленого кохання, сповненого і щасливими, і трагічними моментами.
Закохана пара планувала влаштувати пишне весілля із білою сукнею, дюжиною квітів, запрошеними гостями, незабутньою фотосесією влітку цього року. Проте війна повністю зламала плани закоханих. Вранці двадцять четвертого лютого Денис став на оборону Чернігова.
Щоб захистити майбутню дружину з донечкою, чоловік вирішує відвезти їх до Ягідного, у якому на той час було відносно спокійно. Для цього з передової його відпустили лише на кілька годин. Тож, поспішно зібравши найнеобхідніше, пара поїхала у село. А вже через півтори години туди увійшли ворожі війська…
– Коли ми почули вибухи та гуркіт техніки, одразу побігли ховатися у підвал, - згадує Ірина. – Скільки там просиділи, навіть не пам’ятаю. А коли на руках із донечкою вийшли подихати повітрям, знову почули постріли. Орки зайшли. Позабирали всі телефони, порозбивали комп’ютер, ноутбук. Я встигла свій мобільний сховати. А далі почалося найстрашніше – нас та ще майже чотириста людей помістили у підвал школи. Він складався з кількох доволі маленьких приміщень та коридору. Уявіть собі: сотні людей, ніякої вентиляції, освітлення. Єдине – окупанти дали керосинові лампи та свічки. Ми намагалися їх економити, проте у підвалі (окрім старих та молодих людей) знаходилося майже півсотні дітей, більшість з них немовлята. Вони постійно плакали, бо не вистачало свіжого повітря, світла, їжі. Щоб не лякати цілковитою темрявою їх ще більше, свічки старалися не тушити.
Туалету у підвалі не було. Замість нього на майже чотириста людей кинули чотири чи п’ять відер. На поверхню виносили їх лише раз на добу, а інколи й рідше. Неймовірний сморід людських екскрементів, поту, затхлості приміщення не можна порівняти ні з чим. А були ж ще зовсім немічні та старенькі люди, які ходили й під себе.
Дехто спав стоячи, мені пощастило проводити ніч на стільці. Дитина поруч спала у візочку. Проте поняття про сон тут було умовним. Щоночі ці вояки напивалися так, що насилу могли стояти на ногах. П’яними кидали у підвал гранати, говорили, щоб з ними гралися діти. Одного разу змусили чоловіка копати собі могилу, стріляючи біля нього в повітря. Загалом робили чимало диких для нас речей.
Вільно пересуватися по підвалу через величезну кількість людей не могли. Тож майже місяць провели в одному положенні – сидячи або стоячи.
Воду давали з колодязя, проте вона була брудною та з піском. Їли лише сухпайки, які приносили орки. Немовлята також. Інколи кількох жінок випускали назовні, щоб ті приготували манну кашу для дітей. Це було не щодня. Порція малесенька – три-чотири столові ложки на дитину. Зрозуміло, що цим втамувати голод було неможливо. Самі ж орки харчувалися тим, що знаходили у холодильниках та погребах жителів села. Смажили шашлик, пили вино…
Інколи людей випускали подихати свіжим повітрям. А потім без жодних слів починали стріляти в повітря, у землю, заганяючи таким чином назад. Це для них була своєрідна розвага.
Вже потім чоловік мені розказав про ті знущання, які переживали жителі Бучі, Гостомеля. Про те, як ґвалтували жінок, дітей. У нас такого не було.
Щоб не з’їхати з глузду, ми почали на стіні зображувати календар, аби розуміти, який сьогодні день тижня та число. Діти малювали янголів-охоронців та щосекунди молилися, аби вони їх уберегли… А потім, на цій же стіні почали писати імена тих, хто не витримав. Від стресу, задухи, хвороби померло одинадцять людей. Поховати по-людськи їх нам не дозволили. Бувало, що з мертвими людьми ми сиділи годинами, поки трупи дозволяли винести.
Так без жодного зв’язку з рідними та навколишнім світом Іра з Євою пробули 27 днів. Двадцять сім днів пекла, страждань та страху. У той час чоловік щодня відбивав атаки ворогів, аби ті не зайшли в Чернігів. А ще сходив з розуму, адже не знав, що з коханою та донькою. Коли телефонувала майбутня теща, заспокоював, переконував, що у них все добре, що навідується до Іри, розмовляє. А до рідних вона не телефонує, бо у селі немає зв’язку. Мама вірила. Сам же Денис не раз намагався врятувати дружину, потрапити в село. Та попри постійні обстріли, зробити це було неможливо.
Іра згадує, яким неспокійним був чоловік, коли привіз її з донькою до Ягідного. Він немов відчував, що лишати їх тут небезпечно. Проте вибору не було. Перевезти дівчину до її рідних Тихонович на той час можливості не було: всі мости було зірвано. Сам Денис на передовій отримав контузію, осколкове поранення.
– Я ніколи не забуду те відчуття, коли у Ягідне зайшли наші військові, з нашим рідним синьо-жовтим українським стягом, - каже Ірина. – Люди обіймали їх, плакали та дякували за спасіння. У мене з донькою на руках просто текли сльози щастя. Я розуміла – ми вижили. Перша думка – почути Дениса, маму. Побігла до підвалу, де ховалися в перший день, бо там був схований телефон. Туди більш за все влучив снаряд, бо все було зруйноване та згоріле. Справжнім чудом виявилося те, що телефон уцілів. Розблокувала і побачила нашу спільну фотографію на заставці. Зрозуміла, що Бог нас зберіг.
Вийшовши на поверхню та пройшовши селом, люди побачили, що повертатися їм нема куди. Все знищене, зруйноване, розкрадене. Орки позабирали з собою навіть дитячу білизну, бантики для волосся, не кажучи вже про техніку, цінні речі. Те, що не змогли забрати – знищили, розбили. Повбивали і домашню худобу. Люди залишилися ні з чим.
Вже потім я дізналася, що майже все село було заміноване. Навіть той підвал, в який я бігала за телефоном. Це чудо, що ми не постраждали.
Потім дали «зелений коридор» до Києва. Що робити я не знала, адже там у мене не було ні родичів, ні знайомих. У той час Єва сильно впала, вдарившись головою. Приїхала швидка, щоб оглянути її та й загалом людей, які просиділи в підвалі. Мені запропонували поїхати для огляду у Козелець. Я погодилася. Слава Богу, і з Євою і зі мною все було добре. Вже в Козельці до нас приїхав Денис та забрав додому.
За той час я переосмислила все своє життя. Згадувала щасливі моменти, мріяла про те, як житимемо, коли війна скінчиться.
Добре, що Єва ще зовсім маленька і в її пам’яті навряд закарбується той страшний час. У будь-якому разі я мрію все забути. Зараз дитина дуже налякана. Чуючи гуркіт або якийсь сильний звук, вона біжить на руки, бо знає, що це сигнал про небезпеку. Я робитиму все для того, аби Єва забула про це якнайшвидше.
Трошки прийшовши у себе, ми з Денисом вирішили не чекати літа та стати чоловіком та дружиною негайно. Подали заяву і через годину нас розписали. Це сталося 26 квітня. А вже через кілька годин Денис поїхав захищати країну на схід. Щодня я молюся, аби він повернувся додому живий та здоровий. А коли все це жахіття скінчиться, ми обов’язково відсвяткуємо весілля, як годиться. Я вдягну білу сукню, влаштуємо фотосесію, розділимо наше свято з гостями. А поки що, нам лишається лише одне – вірити в перемогу та в наші Збройні Сили України. Перемога буде за нами!
Тетяна ЛИТВИН
Фото з архіву родини Ірини та Дениса Сидоренків.
З 24 лютого по 1 червня на Сновщині було укладено 38 шлюбів. Народилося 10 дітей, з них – 7 дівчаток та 3 хлопчики. Найцікавішим іменем стала Даяна та Кароліна. Жодних імен, які б нагадували людям про війну (на кшталт Джевеліни або Байрактара) зареєстровано не було.
Комментариев нет:
Отправить комментарий