Від понеділка, 29 березня, наша область знову в «червоній» карантинній зоні. Так вирішив Кабмін, бо епідемічна небезпека поширення COVID-19 дійсно перейшла межі і спричинила перевищення встановленого показника, який нині складає 88,3 осіб на 100 тисяч населення. І ці цифри не сталі, вони змінюються не на краще. Динаміка госпіталізації пацієнтів перевищує граничний рівень і становить 51,2%.
Для мене ж подібна статистика удвічі болюча, оскільки ще лише кілька днів після лікарняного і вимушеної відпустки на роботі, у не зовсім стабільному післяковідному стані і настрої.
Не забувається весь попередній жах й критичний перебіг захворювання. Саме так його назвали фахівці, котрі упродовж місяця повертали до життя, робили все можливе і неможливе задля одужання.
Спочатку була висока температура, яку вдома безрезультатно намагалася збити парацетамолом, нурофеном, чаями з лимоном, малиною й медом. Затим інтуїція підказала звернутися до лікарів.
– Воно! Відразу послухавши, зазначила шанована терапевт Тетяна Куценко, а потім підтвердив її авторитетний колега Сергій Станішевський. У інфекційному відділенні нашої ЦРЛ і він, і всі медсестри, й санітарочки докладали максимум зусиль для ефективності лікування цієї двобічної пневмонії, яка впала на голову нізвідкіля.
А далі прийшли результати тесту, де чорним по білому значився COVID-19. Діагноз пояснював, чому мені так зле, чому перебої з диханням, горіло все всередині, а сили просто полишали. Ходила попід руки і негайно була доправлена до Корюківської райлікарні. Повезли туди швидкою з киснем. У тамтешньому інфекційному відділенні - яблуку ніде впасти, але відразу стало зрозумілим, що скрізь порядок, чіткість і знання справи.
Завідуючий Олексій Булітко характеризувався лише з відмінної сторони – як спеціаліст, який творить дива, витягує з «того світу» найважчих хворих. Ходили розмови і про неабияку людяність Олексія Володимировича, його вболівання за настрій кожного пацієнта, той психоемоційний стан, з яким хворі проходять курс медикаментозного лікування.
І не лише про завідуючого таке мовили - а й про праву руку – реаніматолога Євгена Стельмаха, увесь середній та молодший персонал відділення.
І це суща правда. Хоч загалом виміряти всю вагу корюківських воістину самовідданих працівників неможливо ніякими мірилами. Нема таких: об’ємних, надпотужних! Бо хіба ж є ціна любові, ціна життю! Скромний, професійний, наполегливий колектив ЦРЛ на всі сто відсотків демонстрував непідробну майстерність, максималізм у двобої з пандемією. У буквальному розумінні жив роботою і людьми, що потрапили лікуватися.
– Ми виконуємо свою справу, елементарні обов’язки, - заявляли в один голос, не хизуючись напрацюваннями і результатами. До речі, з однаковим підходом реанімували, повертали в соціум і стареньких, і молодь, і чиновників, і безробітних…
У реанімації, де я пробула майже три тижні, від мене, як від інших, не відходили ні на крок. Годували з ложечки, перевертали з боку на бік, більше клали на живіт і давали «булькати» в трубочку, аби розробляти легені, насичувати киснем. Кисень був конче потрібен, балонний, з регулюванням норм подачі в організм – від «десятки» до «одиниці». І як добре, що того цілющого кисню у повній мірі, безкоштовно вистачало усім! Як прекрасно, що про цей невід`ємний атрибут одужання завчасно подбали міський голова Ратан Ахмедов, головний лікар установи Сергій Пивовар.
Як мені заважали «трубочки» (катетори), але і їх доводилося терпіти у комплексі з безкінечними крапельницями, уколами, жменями пігулок. Щоправда, в процесі одужання норма хімічних вливань зменшувалася і дійшла до мінімуму. І дихати самостійно на четвертий тиждень вже виходило, і робити перші кроки у туалет і до вмивальника, самотужки ставати на ноги, тримати в руках мисочку з супчиком і кашами. Дуже смачною насправді виглядала та лікарняна їжа, з яким хистом готувалася і подавалася! Нехай без шматків м’яса, зате навіть із свіжою зеленню і запахами не гіршими, ніж у фешенебельних ресторанах…
Звісно, на курс лікування потрібні були великі кошти. Одні лише дві ін’єкції швейцарсько-французької актемри коштували десятки тисяч гривень! А ще ж треба було купувати енну кількість інших препаратів, вітамінів, треба було, зрештою, мати жагу до одужання. Для ковіду - позитив, віра в зцілення – це катастрофа, а, навпаки, депресивний стан, зневіра, сум, відчай – підґрунтя для нових атак, нової хвилі ускладнень.
Мені пощастило бути на позитиві, мати в цій біді таку потужну підтримку, на яку навіть не сподівалася. Діти і найближчі друзі були поруч навіть на відстані, навіть в епізоди, коли я не дуже це розуміла. Стан не дозволяв. Хоча навіть підсвідомо щось нестримно підказувало: «Треба боротися і перемагати!»
За вікном в той час оживала природа, один за одним виписувалися сусіди по палатах, разом з якими і я. В руках був листок непрацездатності, за який із січня досі соцстрах нічного не виплатив, виписка з історії хвороби з купою реабілітаційних призначень.
Намагалася частково виконувати, крок за кроком торуючи життєву колію, долаючи щоденні проблеми. Ви знаєте: тепер я стала більше радіти маленьким дрібницям, по-іншому дивитися на світ і подумки весь час дякувати Богові. Своїми янголами-рятівниками, скільки дихатиму, вважатиму наших медпрацівників – сновських, корюківських, усіх загалом. Коровай їм підношу, дарую зорі в очах і бажаю більшої фінансової підтримки від держави, успіхів у подоланні нових штамів, чергових пандемічних викликів. Ви зможете. Я знаю!
Комментариев нет:
Отправить комментарий