Вчитель історії колись Кучинівської, донедавна – Рогізківської школи Іван Олексійович Стасенко цьогорічний навчальний рік зустрічав у статусі звільненого пенсіонера. Це стало незрозумілим не тільки учням та їхнім батькам, а й багатьом односельцям, колишнім його вихованцям і колегам по роботі. Свого часу і я мала честь навчатися у Івана Олексійовича не лише улюбленому предмету, а загалом життю, патріотизму, добру. Його уроки були не просто уроками - вони ставали відкриттями і знахідками, і, коли хочете, полонили шармом, глибинними знаннями, інтелігентністю, культурою, якимось прихованим магнетизмом, котрий не збагнути, не пояснити. Уявляєте: наш клас не біг з історії після дзвоника на перерву, ніхто на уроках не дрімав і не бешкетував, навіть ті хлопці, котрим загалом навчання не дуже давалося, слухали про Наполеона і Кутузова з розкритими ротами. І, що було дивним, наступного уроку, не відкриваючи вдома підручника, легко переповідали почуте.
Ми ніколи не бачили його роздратованим, байдужим, без класичного костюма, рівненьких стрілочок на рукавах сорочки. А коли дізналися, що так і не влаштував особистого життя через догляд за хворою матінкою, що все хазяйство, город, увесь побут, починаючи від того таки ідеального прасування одягу, приготування їжі лежить саме на ньому - диву дивувалися. Словом, те, як встигає так до уроків готуватися, стільки читати додаткових наукових посібників, художньої літератури й залишатися взірцем доглянутості, певно, знав лише він один. Школа, учні, колектив давали йому необхідний заряд сонячної енергії, яка відразу сторицею всім і поверталася. Бумерангом. А ще І.О.Стасенко взявся писати (і продовжує дотепер!) літопис рідного краю, хронологічно відтворюючи непрості етапи розвитку громади - з головними подіями, людьми. Самотужки збирає матеріали, працюючи в архівах і бібліотеках, опитуючи живих очевидців довоєнних і повоєнних часів. За власний кошт їздить у Сновськ, Чернігів, не рахуючись із часом, здоров`ям, бува, навіть, таксі винаймаючи. У нашій центральній книгозбірні його чекають, як рідного й дорогого гостя і, завше, захоплюються принесеними доробками (на знімку). Безцінними! Принайні, так їх охарактеризувала очільниця ЦБС, знана Ніна Павлівна Мокросноп. Мріяв він ще трохи потрудитися у рідній школі - не на пів ставки навіть, всього на кілька годин - аби тільки дзвоник чути, очі дитячі бачити і розповідати про улюблену історію. Але Івана Олексійовича якось дивно звільнили, а те, що запропонували – виявилося не тим. Звісно, він сприйняв рішення адміністрації, як і належить вихованій особистості, але... Щемить досі у Вчителя серце, розривається від болю душа. Нема ж бо нікого й нічого важливішого, крім школи. Після смерті неньки, посріблений осінню і нахилений болем, він все-таки виглядає непохитним і мудрим у бажанні бути потрібним і значущим. І труд свій титанічний про Сновщину хоче дописати, і відчинити двері в клас. Невже ж так важко це зрозуміти? А коли знайдеться хтось, хто про вік наголосить – відрізаю йому різко: у таких, як Іван Стасенко, віку гнемає. Є більше – любов до життя і людей.
Олена Компанець
Комментариев нет:
Отправить комментарий