У своїй автобіографії Лідія Вакуловська розповідає про матір, Клавдію Дем`янівну Стасенко, яка була родом із селянської родини Рогізок. Її батько отримав у спадок гарне господарство, але воно потрапило під розкуркулення, господар зі старшим сином - під висилку на Соловки, а сім`я – під виселення з хати і блукання селом з малими дітьми. Ось тільки вкладення батька в освіту доньки система забрати не могла – Клавдія закінчила гімназію у Городні і курси вчителів та працювала у сільській школі. В цей час і познайомилася з Олександром Вікторовичем Вакуловським.
Він був виходцем із сім`ї обіднілих до революції дворян, що жили у Сосниці. Його батько, Віктор Аркадійович, свого часу був начальником відділу у «Казьоній Палатє» у Чернігові. Мав п’ятеро дітей: Віктор, Ілля, Віра, Ольга і Олександр, який у часи Першої світової війни був у рядах червоної армії. По її закінченню отримав педагогічну освіту.
Їх шлюб тривав не довго. Лідії не було і рочка, як батько поїхав. Пам`ять дівчинки 3-4 років зберегла згадку про те, як її возили до Сосниці знайомитись з дідусем Віктором: високий ганок, плетене крісло-гойдалка, поряд і дідусь з довгими вусами, у довгому смугастому халаті, що повільно проходжувався, спираючись на тростину, по доріжці.
З батьком вона зустрілася, коли закінчила 3 клас. Мати відпустила доньку до батька на літні канікули. Та не пройшло і 10 днів, як вона зненацька забила тривогу, вимагаючи її терміново повернути. На той час батько завідував школою у селі, недалеко від Гадяча. У нього була інша сім`я: дружина, теж вчителька, два сини Льоня і Вітя, і тільки що народилася донька Ольга – зведені брати і сестра Лідії.
На вокзал до Гадяча її проводжали батько і молодші брати. Ось яким запам`ятала його донька на все життя: високий, смуглявий, стрункий, чорновусий, гарний і добрий. Більше його не бачила. У плині подій зв`язок сімей загубився.
Ліда з матір`ю жила в селах Городнянського району. Моложове і Дроздовиця, де Клавдія Дем`янівна завідувала початковими школами. Потім вона вийшла заміж і переїхала до Городні, пізніше до Чернігова, Ромен і Ізмаїлу (мабуть, за чоловіком) де Ліда закінчила 7 класів і їх застала війна.
Олександр Вікторович також перевівся до села Біївці (біля Лубен), де був директором школи. Після війни виїхав за призначенням директором школи у Київську область. Він хвилювався за доньку, та під час війни з`явилася звістка, що Ліда загинула у партизанському загоні.
Підставою до такої звістки могло бути те, що Лідія в перший день війни упросилася до шкільного винищувального загону старшокласників, який очолив директор школи. Його бійці отримали зброю і проходили навчання за містом. Одного разу, заскочивши додому, Ліда побачила записку від мами: «Ми виїхали в евакуацію, негайно наздоганяй!». Але вона повернулася до загону. Коли його розпустили, пішла до військкомату, залишивши собі зброю, проситися на фронт. Звісно, їй відмовили. Тоді заскочила у санітарний поїзд, що йшов у потрібному напрямку і попросила залишити її санітаркою. Так і їхала, займаючись прибиранням. Та у Бахмачі, на пероні, коли вийшла набрати кип`ятку, її побачив Микола Ігнатюк, чоловік сестри матері Ліди, яка уже шукала доньку. Він силою привів її до поїзда на Щорс і попрохав машиніста передати її в руки його дружини. Уже з цією сім`єю Лідія евакуйовувалася, а потім знайшла маму у селі на Північному Кавказі. Та, коли побачила доньку, яку вже не вважала живою, знепритомніла.
Потім було закінчення школи, вступ до Одеського інституту інженерів водного транспорту, повернення з евакуації до Щорса. Якщо Лідія Олександрівна шукала батька за старою адресою і не могла знайти, то її зведений брат Леонід не втрачав надію на зустріч і після війни, виїхавши до Києва, зумів розшукати Лідію, яка на той час навчалася там у театральному інституті. У вирі життя вона не змогла зустрітися з татом, а потім обірвався зв`язок із братом, який після армії змінив місце проживання. Лідія Олександрівна ж поїхала на північ.
В 70-ті роки Л. Вакуловська почала серйозні пошуки братів і сестри у Києві і дуже страждала від того, що не могла зустрітися з татом, який перед смертю проживав у молодшої доньки у Києві. На цей період припав час її опали за «вільнодумство» і вона не могла наражати на небезпеку родини близьких людей по батьку. Уже пізніше у неї склалися теплі відносини з племінницею, донькою брата Леоніда, яка пішла стезею дідуся і бабусі, стала вчителькою, Ларою Вакуловською. Незадовго до смерті Лідії Олександрівни вона приїзджала до неї. Вони сиділи у затишній квартирі у Мінську і передивлялися родинні світлини, тепло згадували її тата. Більше спілкувалися у телефонному режимі.
На той час Л. Вакуловська установила зв`язок і листувалася з двоюрідними сестрами і братом, які проживали у Америці. Там жив та помер і їх батько, рідний брат батька Лідії Олександрівни, а її дядько Віктор Вакуловський. Свого часу він був причетний до революційних подій в Україні 1917-1920 років, написав книгу спогадів, що своєрідно освітлює ті події, «Воїн за незалежність і правду». Вона уже презентована у Музеї Гетьманства. Обіцяли подарувати і нашій бібліотеці.
Двоюрідний брат Вадим, надіслав їй фото її батька і вона йому відписала: «Отримавши фото, я зрозуміла на кого схожий мій син Володя. На батька Саню!!!». А потім про наболіле: «Після війни я шукала батька Саню, але не знайшла. Він, як потім з`ясувалося, жив у Києві, де я вчилася 5 років в театральному інституті. І ми нічого не відали один про одного. В житті буває всяко. Кажуть, людина господар своєї долі. Навпаки все: таки доля володарює над нами. Не сама цього хотіла, а частіше доля сама кидала мене із вогню в полум`я».
Лара Леонідівна і її молодша сестра приїздили провести Лідію Вакуловську в останню путь. Було прохолодно і дуже сумно. І через 2 роки разом із чоловіком, сином і невісткою ходили до її могили, вшанували пам`ять.
«Лідія Вакуловська була розумною, працьовитою, щирою, людяною, доброю. І ще багато можна підбирати епітетів, багато говорити про неї. Єдиний жаль і печаль, що з життя вона пішла зарано. Не дочекалась вільної Ураїни, не дочекалась сестрички-письменниці Світлани Кузьменко, яка зуміла відвідати Україну, не дописала багато нових творів», – говорила Лара Вакуловська.
Ніна Мокросноп
Комментариев нет:
Отправить комментарий