У часи лихоліття

Чим більше минає часу, тим значимішим стає героїзм нашого народу в боротьбі проти страшної навали загарбників. Німецько-фашистські орди, озброєні до зубів, оснащені технікою всієї континентальної Європи, нагло вдерлися в нашу країну, захоплювали район за районом. 

Тоді, літом 41-го, були тяжкі дні. Де був фронт? На яких дорогах бились рідні, стримуючи ворога? Як бути далі? Ці та інші запитання не давали спокою жовідчанам ні вдень ні вночі….

Мобілізовані пішли на фронт, вдома залишилитсь старі, діти та молодь не призвана. Не закінчені роботи в колгоспі, на своїх городах… Почалася евакуація. З села виїхали в східні райони 8 сімей службовців, вчителі школи. Вивозили зібраний хліб машиною, яка була в колгоспі. Вигнали 130 голів худоби Олексій та Євдокія Калашник, Уляна Жаркова, Соня Федосенко. Марія Кручко, Параска Чернецька. Вивезли частину свиней, а машина була потрібна фронту, який наближався. 19 серпня 41-го року було взято ворогом Гомель.

Під тиском супротивника радянські війська відступали. Для Чернігівщини почався період окупації, що тривав 750діб. 25 серпня в Жовідь прибув робітник НКВД, який з П.І.Волевачем спалив лікарню з підривом фундаменту. Євген Самодід з Леонідом Чернецьким ішли лікуватися. За 300 м від лікарні почули вибух, побачили полум’я та дим. Їм довелося тікати зі страху. (Лікарню побудувала колись Софія Ренчицька на власні кошти і присвятила її чоловіку - пану Платону Порецькому.)

Знекровлені у важких оборонних боях наші відступаючі підрозділи почали зосереджуватись у Піщанці й Жоведі. Солдати були втомлені. Давно не миті і навіть неголені, голодні. Певне, з дозволу командирів вони розходились по хатах в надії чимось підхарчуватися.

 У двір до Федора Юрченка зайшло двоє. «Один, - пам’ятаю, -  був у закіптюженій пілотці з ручним кулеметом, другий – у касці з самозарядною гвинтівкою. Запитали у мами перекусити швиденько».  «За кілька хвилин, - сказали, -  треба зосереджуватись на вказаному рубежі й готуватися до завтрашньої оборони, до нового бою. Пре німець. Думали втримаємося в Мощонці – не вдалося…» Потім Федір додав: «Матуся винесла хліба, кілька яєць і глечик молока. Їли апетитно, попросили взяти з собою недоїдене. Я провів їх до річки». Євген Ставший розповів: «Через Жовідь наші солдати проходили 27 серпня перед вечором  і попереджали, щоб ми ховалися». Знесилені у тяжких оборонних боях наші підрозділи 28-го та 66-го стрілецьких корпусів (командири генерал-майори В.С.Попов і Ф.Р.Рубцов) зосереджувались на території Щорського району, намагалися ще за Сновом хоч на добу затримати ворога.

Як свідчать мешканці Хрінівки, Гірська, Піщанки, Жовіді, Безуглівки, бої точилися 26-28 серпня 1941 року. Про останній бій в Безуглівці -  в Киях -  розповіла Парасковія Чугаєвська.

Із спогадів Марії Трясухо:

-               Перед вступом німців у село жовідян ховалися хто де. Ми з  свекром побігли в Безодницю, там причаїлись в осоці. Ось німець строчитьз автомата, потім підійшов і заглянув зверху вниз на нас. Свекор молився, а я дивилась на нього, не розуміючи навіть саму себе. Німець підняв зброю і смішно промовив: «Пах-пух-пах!» - засміявся і пішов. А сусідка через дорогу А.Ф.Шеремет сіла в бузку коло хати. Німці її позвали в двір: Матка. Яйко, млеко!» Відповіла: «Беріть все!» Заховалась на піч і тремтіла до вечора.

-               Знайшлись іуди, - говорив Тимофій Шеремет зціпивши зуби, дивлячись на хати поліцаїв, - зустріли німця хлібом-сіллю!

З 28 серпня почалася окупація. З Полісся на Піщанку й Жовідь тяглися обози, рухаючись на Гірськ і Нові Боровичі. По обидва боки дороги в селі стояли і дивилися на них. Молоді дівчата та жінки, налякані чутками про ґвалтування, не показувались на очі окупантам. Сила й справді пересувалась велика й добірна. Колоні в сіро-зелених мундирах не було кінця і краю. По розмитій дощами дорозі-грунтівці рухалися набиті солдатами вантажівки під брезентами, автобуси, мотоцикли, велосипеди, вози з кладдю, запряжені двома кіньми, тягачі з гарматами, танки. Лише де-не-де ішли піші підрозділи. Солдати сиділи на машинах та підводах зовсім не схожі на наших відступаючих. Добре вгодовані, чисто виголені, задоволені собою, інколи вигравали на губних гармошках. Майже всі вони зверхньо поглядали на селян й глузливо регочучи хтось викрикував: «Рус, комісар. Капут!»…

Вже за 2 роки боїв Червона Армія зіб’є з тих німців і зовнішню пиху, і зверхність, і впевненість у перемозі. Але то буде пізніше, про це було навіть важко думати в ту мить, бо фашисти тоді почувалися переможцями.

Доки колони перебували на марші, ніхто з німецьких солдат і офіцерів ні в хати, ні в двори не заходили і нічого не брали. Та коли вечоріло, німці почали лаштуватись у селах на ночівлю. Вони безцеремонно , без будь-якого дозволу господарів заїжджали повозками і зупинялися в дворах. Займали хати. Бігали по оселі ніби жебраки: «Матка, млеко, яйка!». Коли яєць не було, ганялись за курми, вбивали їх.

Розповідає Василь Зуб: «У саду розпалили вогнище, варили їжу. Так вогнища горіли в багатьох дворах і садах. Безцеремонними були німці з колгоспною власністю: забирали коней, різали свиней. Гребли корми зелені, сіно, необмолочений овес». Щоб хоч якось уберегти своє добро від непроханих «гостей», господарі не чекали вечора, ховали їжу, сходили з двору.

 Фронтові обози зійшли. Порались люди на городах, заготовляли корм для худоби. Сільська рада була закрита, колгоспники розтягували колгоспне господарство. На 1 січня 1941 року в колгоспі було 170 голів рогатої худоби (з них 85 корів). Вигнали 130 голів ВРХ,  140 свиней (половину здали), 40 овець. 205 коней… І двигун для молотарки, 4 сівалки, 5 жаток. Скоріше не грабували, а повертали собі все з ферми та бригад, не знаючи наперед, що з цього вийде. Згадувалось, як ще колись до 30-х років створювалося це колективне господарство з болями й муками в серці. Тоді секретарем була у сільраді Поліна Гончаренко, яка теж зробила гарну справу, коли встигла взяти частину документів на військовозобов’язаних людей, метрики і надійно сховала.

…У житті кожної людини настає пора, коли хочеться озирнутися на пройдений шлях, порівняти день сьогоднішній і минулий. Колгоспна людина ще не побачила результату своєї праці. Залякана режимом, який давив на неї, ще не зрозуміла, що з того повинно бути. Яким болем для селян був пустий трудодень? З яким болем дивились вони не на свого перевтомленого коня, часто голодного, як і самі. А бувало, що на коню ще зганяли свою злість. А молоде покоління виростало іншим – тяглось до науки, якої не бачили їхні батьки. Піонери і комсомольці підтримували справу партії, щоб виростати гідними тих ідей, які вона пропагувала – побудова раю на землі. У мирній праці спливав час непомітно, змінюючи не тільки навколишній світ, але й самих трударів. Директор школи  Г.С.Луговський і партійний секретар П.Ю.Шеремет згадували, що жовідян перед війною стали привітнішими, змінилися їхні стосунки, поведінка у побуті між собою і головне – ставлення до праці. Дрібновласницьке поняття «моє – для мене» змінювалося на «наше - для нас». Життя ставало заможнішим, більше привозили в крамниці товарів необхідних у повсякденні. Це робітничий клас приносив вагому свою частку в нове соціалістичне тогодення…

Але прийшла війна.. Щоденно почуте й побачене скидалося на жахливий сон, він так потворно контрастував з щасливим довоєнним життям. В селі з’явився тиловий загін і став наводити «новий порядок». До сільради скликали тих, хто там працював. П. К.Гончаренко ознайомила з документами представників, які приїхали з Городні. Їй і бухгалтеру наказали працювати в комендатурі з бургомістром, старостами, поліцією. Призначили ходити на роботу в разі потреби, виконувати їх розпорядження: скласти негайно списки на юнаків, які по роках не призвані в армію та чоловіків, яким за 50 років, хто повернувся з полону, активістів села – комуністів, комсомольців, тих, хто відзначився на роботі в колгоспі.

Спішно створили поліцейський загін для охорони й ведення «нового порядку». Там були несвідомі люди або ті, що боялися за життя своєї сім`ї чи незадоволений радянською владою. Помісячний Олександр розповів: «Нас, молодих, визивали до сільради, видали зброю, сказавши, що будете охороняти село. Взяли. Хто відмовлявся – били, примушували». Така участь спіткала й бригадира  Панаса Міщенка. Повезли його в Мощонку, держали голодним три дні. За нього заступилися поліцаї-родичі, заявивши, що згодом його примусять. Але він так і не погодився.

Поліцаї (хоча не всі) догоджали німцям. З того часу в жовідян їм нема імен, лише прізвиська: булки, хорки, дениски, євхуші. У поліцая – ні батьківщини, ні ідеї, ні мети в житті, ні честі – тупа фізіономія, карабін, на рукаві пов’язка. Німці веліли їм вбивати своїх, знущатися… А старости? За часів окупації Україна стала джерелом продовольства і робітничої сили для Німеччини. Територія Чернігівської області знаходилися у зоні військового управління, яка підлягала головному командуванню сухопутних військ вермахту (ред. - назва збройних сил гітлерівської Німеччини). Основну «роботу» в цій зоні виконували сільські, міські та районні комендатури. У Городнянському районі  начальником був запроданець Андруцький. Сільськими громадами району керував бургомістр Брохман. Для Жовіді вибрали бургомістра Миколу Григоровича Коваленка. Старостами, за територією по вулицях І.Федосенка П.Ступича. Того ж дгя були збори жовідської громади. Це вперше поліцаї виконували чорну роботу: мов пастухи на вигоні, сторожували людей, щоб не розбіглися. А самі ніяковіли, втуплювали очі в землю, незвично тримаючи зброю. На машинах до великого мосту біля школи приїхали знатні гості, показуючи свою зухвалість. Брохман говорив. А перекладала Л.Сирокваша, учителька з Городні. Це було так довго и і боляче. Люди слухали, не могли зрозуміти почутого. Ще говорив без перекладача представник з сільського господарського відділу за вказівкою начальника рай управи, що жовідяни, звільнені від колективізації, колгоспну землю мають розділити на кожний двір по гектару, обробляти її і виконувати вимоги старост. За непокору – штраф, тілесне покарання чи розстріл. Василь Зуб, Микола Кручко, Яків мозковий упізнали в ньому управителя землевласниці Софії Ренчицької, який жив у селі з 1914 по 1917 рік. Після цього в селі стали подейкувати, що Яків Мозговий допоміг обрати бургомістром Миколу Кручка, бо служив він сам кучером у Ренчицької.

Старости, виконуючи розпорядження німецьких органів влади, спершу вчилися навичкам господарювати, щоб вижити людям і собі кожну добу повинні були багато чого вміти, а ще й розумно ладити з місцевим населенням, німцями, поліцаями. А з цим не кожен міг впоратися: вести необхідну документацію з першим помічником – бухгалтером. Вміло описати господаря, захистити від побору, попередити вчасно, коли це відбуватиметься з поліцаями. З цим завданням впоралися Микола Кручко і Павло Ступич, допомагав їм Микола Самодід. А от І.Федосенко не міг догодити владі. Коли бургомістр Брохман став перевіряти у вересні 41-го посіяне на городах, він отримав попередження. Коли перевіряли кількість людей у худоби – старосту викликали до керівництва в Городню. В село І.Федосенко більше не повернувся, бо призначили його кудись на іншу роботу. Після визволення Чернігівщини, відбував покарання на Донбасі, там і віку доживав. Сором і гордість не дозволили йому жити в Жоведі, проте зустрічався зі своєю дочкою Сонею. Вона допомогла вигнати худобу за село перед окупацією, а потім пішла на фронт і дійшла до Берліна, навіть написала своє ім’я на Рейхстазі.

…Йшла весна 42-го року. Брохман, як навіжений, оглядав городи, примушував працювати. Того, хто не виходив або неякісно обробляв – бив нагайкою зі свинцевим наконечником. Наказав відігнати овечок у Полісся, вести підготовку до відправлення молоді в Німеччину, рити окопи на Березівці, за селом у лісках, провести облік населення в селах Жовідь і Піщанка, щоб обкласти їх новими податками. У 42-му році Чернігівщина стала джерелом продовольства і робочої сили для Німеччини. Тому Брохман, щоб збільшити кількість продуктів харчування для німців став використовувати всі засоби: тілесні покарання, штрафи, конфіскування майна у тих, хто не виконував план. Приховування зерна і м’яса каралося навіть смертю. Проте жовідян одностайно не працювали на розданій колгоспній землі у полі. Тоді Брохман замість бригад створив десятидвірки, щоб заохотити до роботи. «Привезли навіть німецькі плуги», - говорив М.О.Лобуренко. Старостам з поліцаями наказав слідкувати за поголів’ям худоби, яку випасали на вигоні. Зібраних у Полісся овець з навколишніх сіл, німці намагалися вивезти на захід. Але загін партизан І.М.Глазка став цьому на заваді: було знищено охорону, а тварин повернуто громадам.

Зростав опір непокори у селян. Відправленню на примусові роботи підлягали здорові люди, а придатність майбутніх остарбайтерів визначалася медкомісією. Щоб уникнути вивезення, молодь одружувалась або завдавала собі каліцтва. Деякі лікарі зі Щорса й Городні, що були пов’язані з підпіллям, видавали документи про непридатність. Павел Ступич та Поліна Гончаренко також рятували жовідчан від каторжних робіт. У Німеччину під час окупації було вигнано 45 мешканців села. Повернулися не всі. Василь Міщенко теж був притягнутий «хорками» на вигнання, але його не вивезли – партизани на той час підірвали колію Бахмач-Гомель.

До весни 42-го року німці постійно не перебували в селі, на людей не звертали особливої уваги. Розміщення їх на постій визначав М.Г.Коваленко у шкільеі приміщення або до людей.  Одного разу німці зайшли у двір до Поліни Кузьмівни, вона саме тримала сина В’ячеслава на руках. Один з них попросив потримати дитину на руках. Злякалась… Побавившись з хлопчиком, віддав його матері і сказав, що у нього такий же вдома залишився.

Окупанти сподівалися поставити людей на коліна, зробити з них рабів, дозволяли отримати лише початкову освіту. Заняття відбулися кілька разів. Їх провела Р.Ю.Волевач. Діти боялися вчитися у присутності охоронця порядку. Одного разу на урок принесла портрет Гітлера (так наказали), сказала, що це їхній новий батько, його необхідно любити. На перерві діти розбіглися, навіть під примусом занять більше не було до кінця окупації.

З перших днів в містах і селах, куди вдиралися завойовники, виникали осередки підпілля. Спалахували вогнища всенародного опору. А поліцаї шаленіли, догоджаючи ворогу.  Вони збирали інформацію для німців про зв'язок селян з партизанами. Особливо виділялися «денисок» і брати «хорки» з Жоведі, ті, що здали родину Юрченків з Піщанки. В.Дмитренко, щоб зберегти своє жалюгідне життя  і своєї сім`ї, теж пошився в поліцаї, хоч був комуністом і засновником колективного господарства в Софіївській комуні в1922 році. Вистежувати односельців, які допомагали партизанам, не вдалося, бо жив далеко від Снові. Тоді заявив людям, що йде в партизани, бо рідний брат про це йому в листі порадив. За річкою в стогу сіна стежив з біноклем кілька днів, його помітили снайпери партизанські і знищили.

Щоб посилити боєздатність обласного загону, відбулося об’єднання Корюківського, Холминського та Рейментарівського районів. Їх очолив О.Ф.Федоров. Щоб залякати населення, ворог палив села, знищував людей. Партизани, щоб відвернути розправу на населенням, перебазувалися в Єлінські ліси. Жителі Щорсівщини, особливо з сіл Жовідь, Піщанка, Безуглівка та Єліне  стали партизанам надійною підтримкою. Люди стали працювати, надійно виконували завдання партизан під самим носом у ворога, вчилися вести спостереження й мати конспіраторський хист. Старости М.Г.Коваленко і П.І.Ступич вели подвійну документацію, щоб забезпечувати партизан продовольством, вони були свої серед чужих, робилу просто необхідну справу. Першими зустрілися з командирами об’єднаних загонів і партизанами М.П.Марухленко, його син Володимир, О.І.Ступич, П.Г.Мозговий, П.Г.Шеремет, М.І.Самодід.  Вони не хизувалися такою довірою, не чекали винагород, допомагали ризикуючи, знали одне – потрібно вижити собі й людям. (Після визволення села фронтова розвідка не розібравшись признала ворогом народу М.І.Самодіда та М.Г.Коваленка. Відбувши строк кожний за своє, вони повернулися в Жовідь.) Випікся хліб, потрібно було відвезти його до партизан. Микола Ступич попросив Марухленків виконати це завдання. Повезли у Пасіку – місце за Вовковнею. Поклали. Максим Павлович сказав сину: «Давай покажемось чогось тут…» Запрягли коня, розпашкою пройшли декілька разів. Ось іде Брохман з піщанки. «Хто такі, що робите?» Старий, щоб не заробити пліткою, пояснив: «Кінь молодий, хай подише». Орали, поки видно було. Возили і картоплю партизанам.

Ніна Чернецька розповіла: «Мені було 11 років. Приходить до нас Микола Ступич і наказує  батькові везти в Городню відгодовану свиню. Всі заплакали. Що робити? Повезли з поліцаєм. Ще в 41-му коней розділили по дворах, але їх не вистачало, орали собою, коровами. Брохман вимагав від старост, щоб  озимі засіяли, виконання наказу перевіряли поліцаї, а сам їхати боявся – поряд були партизани.

Село постійно охоронялось мадярами. Окопи для них викопали жовідян. Награбована на Чернігівщині стало важче вивозити до Німеччини, бо партизани постійно зривали мости, підходи до залізниці. Партизанський рух набирав сили. Ось записа у щоденнику М.Попудренка: «22 березня в 4 години відбувся бій на підступах до Єліного. У колоні 30 поліцаїв з Городнянської жандармерії знищено». А вже назавтра гітлерівцями було спалено все Єліно разом з 296 його мешканцями. У серпні 42-го року «хорки» родинами прибули в Клюси, разом з поліцаями з Городянського району обливали хати бензином і стріляли по них запальними кулями. За мить все загорілося. Сім`ї партизанів та їх помічників загнали до одного будинків і спалили їх живцем. За це, як нагороду, поліцаї отримали металеві хрести.

З 29 березня почалися бої в Єлінських лісах. Більше 7 тис. ворогів оточували їх. Загони обласного зєднання перебували в безперервному рцсі. Вдень – бої,  вночі – переходи. Особливе завдання надавалось диверсійним групам, які йшли до залізниць. Керував ними М.Попудренко. Ще перед боєм у Безуглівці карателі щільно оточили партизанський табір з трьох сторін, а з четвертої – річка Снов, яка розлилась тоді на кілометр-півтора. Поки розвідники з’ясовували, як  переправитися, бійці дістали з десяток човнів. У Безуглівці бій тривав хвилин 40, було знищено поліцаїв, німців, звільнено активістів села. Жителі підказували де причаївся ворог. У визволеному селі відбувся мітинг, де О.Ф.Федоров розповів людям про боротьбу загону, про становище на фронтах, зачитав звернення керівників уряду до народу. Вранці 17 травня загони були на правому березі Снову.

До зими люди готувалися ретельно: ловили й сушили рибу, терли льон. щоб прясти, ховали зерно, щоб було чим сіяти весною, ховали картоплю, показували тільки дрібну. Заготовляли на паливо сухі пеньки, молоді гілки сосни, очерет. Охоронці села – мадяри – часто мінялись. Новоприбулі грабували людей безжально. Від Брохмана наказів старостам не було – знав, що брати вже нічого. Жовідяни обмінювали на одяг те, що не вдалося вкрасти мадярам. Якось виживали, чекаючи весні 43-го… Щодня велись бої. Всі партизанські загони прийняли присяу, а також було встановлено носити червону партизанську стрічку на головному уборі. Весна 43-го не забарилась. Люди конями, коровами і собою почали орати городи. Вночі засівалось тим, що вдалося приховати від окупантів і зрадників. Селян сіл Жовідь та Піщанка підтримувало те, що в період окупації партизани знаходились поряд. Вони були ніби вдома у родини Василя Корнійовича Юрченка, бо він давав притулок партизанам переправляв човном їх та продукти через річку Снов. Дочка В.К.Юрченка – Марія – була зв’язковою-розвідницею у загоні, яким командував І.М.Глазок. Мала зв'язок із щорським підпіллям. Піщанські «хорки» здали всю їхню сім`ю ворогу.  У Щорсі катували батька з дочкою Валею, вимагали розповісти про зв'язок з месниками. А Дмитра залишили вдома, за ним стежили. Прийшов сусід-поліцай, а дитина голодна, просить бурки, щоб піти до батьків. «Вони тобі не потрібні», - відповів зрадник. Як розповів Федір Юрченко, того ж дня сім`ю забрали в Городню і закатували. А дочки Марія та Люба, яким ліс став рідною домівкою, мстилися за батька і сестру Валю.

«Німці до нас ставились терпимо, - розповідає І.Д.Безбородько. – Жили у нашій хаті. Нам з мамою піч або хлів. Поряд з нашою, це на Березівці, жили мадяри. Мені 16-й ішов. Нашу свиню зарізали, лише кості лишили. Нічим витопити піч – посилали за очеретом. Був сонячний день. Німець покликав мене дав у руки бінокль, наказав дивитися на крайню хату в Безуглівці. Сам підійшов до польової гармати, що була за хатою у нас. Навів її і вистрелив.  Стіжка і хати не стало. Кинув я бінокль, заплакавши, втік. До мадяр  німці ставилися звисока. Німці  - гармаші, мінометники. Мінери, а мадяри в окопах».

Спогади кожного – доля в житті. Ольга Степанівна Марухленко та Варвара Григорівна Кучерявенко, це ті, кого вивезли  в Німеччину. «Працювали ми на військовому заводі. Виконували доведену норму. Не виконав – працюй!» Там на кухні була О.С.Пасюк, яка часто стояла на роздачі. Голодні, холодні шльопали у дерв`яних колодках у барак на нари. Тихенько. Щоб не хотілося їсти. Співали пісні. З нами була Марія Євміненко з Хрипівки. Яка гарно співала й знала багато пісень. Після визволення ми поверталися додому через Польщу на машинах із солдатами, бо часто підривали ешелони».

З вересня 1943 року війська лівого крила Центрального фронту вийшли південніше Новгород-Сіверського і почали розгортати наступ на південно-західному напрямку вздовж берега Десни, з боями рухались до річки Снов.

При відступі ворог знищував міста і села, грабуючи, що залишилось. Настала ніби друга окупація. Знов населення сіл ховалося де тільки могло, таїли  продукти, худобу. Із спогадів сестер Анісі та Євгенії Чернецьких: «Коли наступали наші, тато наказав ховатись. Ми з собою повели корову й бичка в ліс Великий Сукач. Там у рівчаку прив’язали худобу й чекали. За звільнення села був бій аж три дні. Повернулися ми і дізналися, що в селі спалено 22 двори, убито 11 односельців. Багато визволителів. Їх поховали у братській могилі біля церкви. Були поховані й вороги…» У 2011 році в Жовідь приїхав німець із перекладачем. Розпитували: «Де тут ховали наших?» Я повів на кладовище, показав місце поховання…

Село Жовідь було звільнено від німецьких загарбників 24 версеня 1943 року підрозділами Центрального фронту.

«Мені йшов шостий рочок, - згадує Василь Михайлович Бурлак, - але все перед моїми очима й досі. У нас на городі були окопи. Бігав туди й просив пусті патрони. Давали. Того дня. Як село звільняв фронт, я бачу наших солдат за річкою близько, а німці не стріляли. Утік, бо стало не до патронів». 

А Ф.І.Юрченко додав: «Того дня, як вигнали фашистів, моя мати наварила вареників із яблуками й сказала, щоб не боявся, вже німців у селі нема».

За день перед визволенням села німці забрали Пилипа Трофимовича Чернецького, Афанасія Івановича Федосенка, Якима Степановича Трясуху, Михайла Якимлвича Трясуху та Петра Матвійовича Лобуренка. Пригнали їх у Кузничі Городнянського району, закрили у хлів (там таких уже було багато) й охороняли. Вночі полонені намагалися тікати, їх було перебито. Живим повернувся додому після війни тільки А.І.Федосенко, розповівши про поневіряння, він дійшов аж до Чехословаччини.

Ось такі події відбувалися під час окупації. Описуючи все про село, його мешканців,  постала одна трудність – говорити правду. Бо було багато і хорошого, і поганого. Тут людей застала війна, визначила міру совісті й обов’язку кожного. Повагу викликають ті люди, які принесли нам весну  Перемоги! Хай же душі загиблих солдат, наших односельців, втішаться, побачивши з неба, що ворогу не вдалося вбити нашого майбутнього. І сьогодні, згадуючи про подвиги великої армії, про героїзм народу під час Великої Вітчизняної на фронті і в тилу, хай це надихає нас будувати нове щасливе життя в нашій  незалежній Україні.

П.АЛМІЕНКО, с.Жовідь