Чимало наших земляків, які зараз протистоять російським агресорам на Донбасі, пройшли через криваві бої. Олексій Липка – один із них. Ще восени він потрапив на позиції в селі Піски під Донецьким аеропортом. Його оповідь – про життя на війні й про солдатську смерть, про стійкість і силу волі, про все те, що вдень і вночі супроводжує бійців української армії на передовій.
Олексій Липка – мешканець Щорса, йому 26 років. На строковій службі в армії не був, але торік, після російського нападу на Україну, вирішив добровольцем піти на фронт. Батьківщину треба захищати – такі в нього переконання. Наприкінці літа, після місячного ходіння до військкомату, він таки отримав необхідні документи для відправки у Збройні сили. Спочатку потрапив на навчання, на Яворівський полігон (це Львівська область). Там оволодів спеціальністю гранатометника, його основною зброєю став РПГ-7. А згодом опинився у розташуванні 93-ої механізованої бригади, яка постійно дислокується в Дніпропетровській області. Саме тоді тривала комплектація 1-ого батальйону, який зазнав відчутних втрат під час відомої Іловайської операції. Словом, підрозділ, де випало служити нашому землякові, пройшов бойове злагодження і в жовтні отримав завдання закріпитися в селі Піски, яке розташоване за кілька кілометрів від Донецького аеропорту.
Про героїчну оборону українцями цього об’єкта відомо всім. Будівлі аеропорту стали ніби цитаделлю, символом незламності наших солдатів. Протягом восьми місяців боїв вороги понад сорок разів оголошували на увесь світ, що взяли аеропорт, але постріли з нашого боку знову і знову виставляли на глум брехунів-терористів. На фоні тривалого і кривавого протистояння людей в Україні цікавило: ну чого ж росіяни так вперто там атакують, не рахуючись з шаленими втратами? Є офіційна версія: аеропорт належить до числа стратегічних об’єктів, його злітно-посадкова смуга вважалася однією з найкращих у Європі. Ворожі війська у разі захоплення і використання аеродрому отримали б можливість оперативно доставляти в зону бойових дій резерви, озброєння тощо. (Саме тому перед відступом українців з нового терміналу летовище було підірване). Але існує і неофіційна версія, більш, так би мовити, персоніфікована. Річ у тім, що восени керманич Росії Путін відзначав свій день народження. Дехто з його підручних нібито вирішив зробити своєму лідеру оригінальний подарунок, доповівши, що з нагоди визначної дати російське угруповання, «ламая атчаянное сопротивление противника», нарешті оволоділо Донецьким аеропортом. Радості в того було - без меж! Але згодом з’ясувалося, що переможна реляція є брехнею. І тоді вже люті було – без меж. Тож взяття аеропорту стало для московських владоможців питанням принципу. І вони протягом ще трьох місяців гнали своїх пішаків-солдатів на убій – щоб ті безоглядно штурмували українські позиції. Щоправда, навіть наприкінці січня, коли наші військові залишили майже зруйнований новий термінал, ситуація мало змінилася: українці продовжують контролювати територію на північ від злітно-посадкової смуги («висоту РЛС» і ще кілька об’єктів), частково розташоване близько село Авдіївка і повністю – Піски. Бої тривають.
Тож що побачив Олексій Липка по прибуттю на позиції? Базою для його підрозділу служив об’єкт, що має назву «Техноторг». Це двоповерхова цегляна будівля з дворищем і господарськими та складськими приміщеннями. Навколо – зведені солдатами військово-інженерні укріплення. Для вогневого підсилення є зенітна гарматна установка, танк і бойова машина піхоти. (Була ще одна БМП, але під час ворожого обстрілу в неї влучила 120-міліметрова міна, під бронею здетонував боєкомплект, башту зірвало, словом, на одну одиницю бойової техніки у нас стало менше. Добре, що всередині на той момент нікого не було). Майже щодня українських солдатів обстрілювали – з гармат, ракетних установок «Град» або мінометів. Офіційно діяло перемир’я, але ворогу воно було «до лампочки». Скажімо, у січні в частині Олексія Липки п’ятеро бійців загинули, поранених було в декілька разів більше. Стосовно ворожих втрат, то вони, звісна річ, також є. Причому –значно більші, ніж у нас. У листопаді, після особливо запеклого бою під аеропортом, росіяни попрохали «день тиші», щоб зібрати трупи своїх полеглих з поля бою. Наші погодилися не стріляти. Ворог тоді вивіз п’ять повних КамАЗів мертвого «вантажу». Хоча в Пісках близький вогневий контакт відбувається не часто. В основному перестрілки й діяльність диверсійно-розвідувальних груп. Був такий випадок – перед Новим роком: четвірка ворогів підкралася до українського блок-посту з наміром підірвати розташовану тут бронетехніку, але була виявлена вартовим. Спалахнув короткий бій, полягло троє наших солдатів. З числа нападників вбили одного, ще одного поранили в ногу і взяли в полон. (Він виявився мешканцем Запоріжжя). Інші втекли.
Окрема місія, яку виконував підрозділ – доставка і супровід вантажів захисникам нового терміналу в аеропорту. Боєприпаси, харчі – туди, поранених і загиблих – назад. Коли було треба – затримувалися на 2 чи 7 днів, аби допомогти «кіборгам» відбити чергову атаку. Взаємодія між солдатами була хороша. (До речі, на думку Олексія, новий термінал ворог узяв не тому, що переміг його захисників. Причина в іншому – в почасти недолугих наказах і тактичних прорахунках найвищого керівництва українських Збройних сил).
Війна вчить бойовому братству. Поруч з частинами 93-ої бригади в Пісках воювали бійці полку «Дніпро», добровольчі підрозділи – ОУН, «Карпатська січ», «Правий сектор». Поміж друзів-військових в Олексія є земляк з Семенівки. А дещо згодом несподівано з’ясувалося – в сусідньому артилерійському підрозділі воює його дальній родич (по батьковій лінії) з Полтавщини. Побачити його ще не вдалося – лише розмовляв з ним телефоном.
Побут на фронті тяжкий: зима, необлаштованість. А ось харчування хороше, продуктів вистачає. З формою і спорядженням гірше – аби не допомога волонтерів, то було б геть погано. Взагалі, надії на армійських інтендантів нема. Навіть батарейки до тепловізора доставити не можуть. Окрема тема - озброєння. Про нову бронетіхніку солдати чули, а ось на позиціях її бачать рідко. Та й те, що є в розпорядженні, теж далеко не ідеальне. Ось поламалася гармата в БМП, зняли її, відправили на ремонт. Коли повернули – встановили, постріляли три дні, і знову її заклинило. Такі реалії. Тому висновок один: армія потребує кращого озброєння, новішого. І з транспортом розв’язувати проблему необхідно. Бойова обстановка часто вимагає проїхатися в те чи інше місце, швидко евакуювати поранених, завезти підкріплення, а машин немає. Село Піски практично безлюдне, напівзруйноване. Солдати у розтрощених гаражах знайшли «Москвич» і кілька мотоциклів, відремонтували їх, тож деякий час було на чому пересуватися. (Хоча знову ж таки – бензин купували за власні гроші, бо на армійську техніку виділяють лише солярку). Однак під час чергового обстрілу бази з «Градів» одна ракета влучила в гараж і транспорт згорів.
Завершуючи свою оповідь, Олексій Липка зауважив: Україні потрібно створювати нову армію, міняти тих у командуванні, хто зарекомендував себе непридатним до дій під час війни. (Це не стосується командира 93-ої бригади, бо він особисто буває на передовій і не з розповідей знає, що таке бій). «Загалом же там – не курорт, - каже він. – З кожним днем у підрозділі хлопців більше не стає, радше навпаки. Але вертатися туди треба. Бо хто, як не ми? І хочу, щоб попри все народ знав: вороги не прорвуться. Ми маємо достатньо сили, щоб захистити Батьківщину».
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з архіву
Олексія ЛИПКИ
Комментариев нет:
Отправить комментарий