Розповідаючи про гурток, Галина Михайлівна відразу зауважує: у флористиці основна робота починається з весни, коли природа дарує нам матеріал. Щоб створити картину, аплікацію, якусь композицію чи прикрасу, ми використовуємо щось дуже просте і звичайне. Але у вмілих руках, якими «водить» оригінальний задум, кукурудзяне листя здатне перетворитися на пелюстки розкішних квітів, солома – на елемент декору, берест – на фон для малюнка. Усе залежить від наявності у дитини уяви і прагнення досконалості. Ми додаємо крихти скла або бурштину, пір’я диких птахів – і картина набуває вишуканості та блиску. А для пошиття іграшок можемо застосовувати матерію від старої бабусиної кофтини. Нерідко використовується техніка «ошибана», коли природний матеріал попередньо пресується між сторінками книжок. Тобто варіантів для творчості – безліч. «Ну погляньте на цих сніговичків, - радить Галина Михайлівна. – Вони такі милі!» Творчий процес не завжди започатковує вчителька, у гуртківців зазвичай достатньо простору для ініціативи та самореалізації. (Хоча дуже часто, аби показати дітям, що і як робити, Галина Михайлівна власноруч подає приклад, створюючи щось гарне і новеньке). Зроблене дітьми – це завжди подарунок для рідних удома – на 8 Березня, Новий рік, День Святого Валентина чи на якесь інше свято. Найкращі твори потрапляють на виставки, зокрема, у Щорсі. (Так цієї зими Дарина Петрик отримала відзнаку за перше місце у конкурсі-акції РЦДЮТ «Замість ялинки – святковий букет»).
Оглядаючи виставку, відкриту в Кучинівській школі минулого тижня, більш детально захотілося поговорити з Г.М.Опецько про ляльок-мотанок. Вона охоче розповіла: «Ми зробили їх гуртом торік. Використали льон, для оздоби – стрічки з тканини». «А чому в них на обличчі замість очей – хрест?» - запитую. «Така вже українська традиція при виготовленні ляльок-мотанок. До того ж, вважається, що через очі лине енергетика, а це не завжди доречно. І ще існує одне повір’я – до ляльки-мотанки можна загадати бажання, але щоб воно збулося, то слід оздобити фігурку якимись прикрасами. Словом, на усе є пояснення…»
А підсумувати все це можна влучним висловом Г.М. Опецько: «Щоб розкрити талант дитини, треба докласти зусиль. За першим фахом я геолог, тож добре знаю – якщо правильно відшліфувати навіть звичайний камінь, такий як гранітний щебінь, то він почне блищати. Мабуть, саме це і є основним завданням наставника та педагога».
А яким воно є, джерело творчості? Де набрати стільки вражень, щоб потім ще довго переповнювало душу натхнення? У Галини Михайлівни є своя відповідь на такі питання, причому доволі проста. «Я ціную красу рідної природи. А на додачу до цього вдячна долі, яка свого часу дозволила мені побачити світ. Народилася в Нових Млинах, тож річка, поле, ліс були ніби невід’ємною частиною мого життя. Потяг до вивчення природи мала непереборний. Навіть колекцію зібрала – майже із сорока метеликів. А потім було навчання в Київському технікумі – на геолога. Бо в юності, напевно, кожен хоче помандрувати ген далеко, за обрій, а яка ж іще професія покличе у незвідані гори та долини?» (Хоча і вдома теж багато цікавого. Під Києвом, неподалік села Петрівці, довелося Г.М.Опецько досліджувати поклади бурштину, який ще називають янтарем. Цього напівдорогоцінного каменю там знаходили чимало). І ось - експедиція на Далекий Схід. Справжнім подарунком стала знахідка між Якутією та Забайкальським краєм надзвичайно рідкісного й фантастично гарного мінералу під назвою чароіт. Зовні ніби звичайний, фіолетовий камінь в очах науковців виглядав коштовніше за брилу золота…
Згодом дівчина з Нових Млинів потрапила аж на чотири місяці до Камчатки. В районі Ключевської сопки досліджувалася місцевість на наявність покладів дорогоцінних металів. «Я тоді ходила з радіометром у руці й з карабіном на плечі, - згадує Галина Михайлівна. – Нас попередили, що треба остерігатися ведмедів. Щоправда, стріляти мені жодного разу не довелося. Натомість начальник експедиції неодноразово брав на мушку клишоногих. (Потім писав у поясненні – «Хижак кинувся на студента й з метою оборони…»). Цікавила його не шкура, а ведмежа жовч, яку дехто застосовує в нетрадиційній медицині. А на день народження мені подарували ніби намисло з іклами звіра. Заради екзотики члени експедиції куштували і м’ясо. Хоча його й тушкували аж 5 годин, воно все одно вийшло якимось жорсткуватим. А ось оленина виявилася набагато смачнішою. Хоча справжній «хіт» - це риба, що називається чавича. Ми впіймали у гірській річці багром одну – величезну, майже у мій зріст. (Ікра в неї за розміром – мов виноград). Ото була смакота!» (Повертаючись в Україну, Г.М.Опецько спромоглася привезти додому кілька кілограмів такого делікатесу).
Неперевершене враження на Галину Михайлівну тоді справила долина гейзерів. Це дійсно неповторне диво, створене матінкою-землею. І ще цікавий момент: коли надходить весна, у горах починають цвісти квіти – едельвейси. У цей час подібні дарунки природи справляють більше враження, ніж коштовності на полицях ювелірних магазинів. До речі, за підсумками експедиції героїня цієї оповіді отримала хорошу характеристику від керівництва. Серед іншого там було написано: «Вміє добре готувати український борщ». Тобто вона гідно підтримала репутацію дочок нашого народу – бути не лише сумлінною працівницею, а й чудовою господинею.
Г.М.Опецько також випало побувати у Таджикистані, у височенних горах Паміру. Там геологи шукали рубін. (Того разу не пощастило, нічого їм не трапилося, але один такий камінь подарував хтось із місцевих мешканців). Там була оказія: весна, а у тутешніх мусульман – місяць Рамадан, тож вони від світанку й до заходу сонця не їдять і для інших не готують. Їдальня зачинена, магазин - теж. Тому науковцям довелося просто на дворі готелю розкласти багаття й приготувати собі плов…
Незабутні враження по собі лишила й поїздка у Туркменістан. Особливо – коли довелося спускатися у кількасотметрові карстові печери, шукаючи типові зразки місцевих порід. Згодом усе знайдене передали до Київського природничого музею. На думку Г.М.Опецько, побачивши стільки всього, кожна людина може відчути нестримний потяг до прекрасного і обов’язково спробує реалізувати себе у творчості.
Чароіт – мінерал з перламутровим блиском, фіолетового кольору, має близько сотні різновидів за малюнком й відтінком. Вперше геологи виявили його в природі у 1948 році, а велике родовище знайшли на півдні Якутії через два з половиною десятиліття. Чароіт використовують для виготовлення намиста, скриньок, статуеток тощо. Він легко полірується і є унікальним та рідкісним мінералом.
Чавича – найбільша і найцінніша риба з родини тихоокеанських лососів. Сягає 50 кілограмів ваги і півтораметрової довжини. Її філе малиново-червоного кольору, дуже жирне (11-12%) і напрочуд смачне. З неї виготовляють хороший балик. Ікра – великозерниста.
Долина гейзерів: її знайшли науковці порівняно нещодавно – у 1941 році. Знаходиться вона в ущелині на сході Камчатки. Це невелика й складнодоступна місцина, де з-під землі й з-поміж скель вириваються з певною періодичністю фонтани гарячої води, струмені пари, подекуди – «киплять» котли з розпеченою багнюкою. Вже давно територія оголошена заповідником, потрапити туди й побачити це диво природи звичайній людині доволі складно.
Рубін – коштовний камінь червоного кольору. (Належить до групи мінералів під загальною назвою корунд). У давні часи його називали яхонт. Добувається в Азії (Тайланд, Шрі-Ланка, Таджикистан), Африці (Танзанія) тощо. За твердістю поступається лише алмазу. Здавна застосовується в ювелірній промисловості. У залежності від якості каменя, прозорості, розміру та огранки зараз його вартість може коливатися від 20 доларів до кількох тисяч за 1 карат (0,2 грама).
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото Олега МІРОШНИЧЕНКА
Комментариев нет:
Отправить комментарий