Сьогодні Любов Олексіївна Дейнеко зі Сновська відзначає своє 90-річчя. Завжди охайна, непосидюча, усміхнена жіночка аж ніяк не виглядає на свої роки.
- Дивуюсь, - каже, - що з такою важкою долею прожила так багато.
Народилася Любов Олексіївна в 1927 році в Михайло-Коцюбинську.
«В сім’ї нас було четверо: я з батьками та старша сестра. Тато помер, коли мені було лише 6 років. Мама через трагічні обставини потрапила в лікарню. Відправили нас з сестрою в Городнянський дитбудинок. Важко згадувати той час, а ще важче було його пережити. Кожного дня я молилася, щоб мама стала на ноги. Не описати те відчуття, коли їй стало краще і вона розшукала мене, забравши додому».
Після цього родина переїздить до Харкова. Матір забирають працювати в Німеччину. Коли вона повернулася, почалася війна. Під час одного з бомбардувань її не стало. Діти залишилися сиротами. Не мавши жодної підтримки і допомоги, вони весною пішли на Чернігівщину. Йшли пішки 24 дні, на той час Любі було лише 14.
«Потім двічі була заміжньою. Перший чоловік Василь був лісником. Ми мріяли про розкішний будинок, свій будинок. Але на Василя був зроблений донос про те, що він спиляв 8 дерев для будівництва, і чоловіка посадили на 8 років до в’язниці. На той час у мене вже була маленька донечка Галина», - говорить ювілярка.
Жінка зі своїм крихітним янголятком чекала на тата, але той, вийшовши на волю раніше, знайшов собі нову сім’ю. А незабаром кинувся під поїзд. Залишившись зовсім самотньою, з маленькою дитиною на руках, Любов Олексіївна переїздить до Щорса, де шукає житло і береться за будь-яку роботу, аби прогодувати маля.
Жінка згадує: «Було таке, що одночасно працювала на трьох роботах: технічкою, прачкою та сторожем у дитячому садочку, у який влаштувала і свою доню. Працювала і продавчинею, і на молокозаводі, і санітаркою у райлікарні. Далі, до самої пенсії - на залізничній станції. Сидіти, склавши руки, не хотілося, тому пішла підробляти двірником у музеї.
Зі сльозами на очах згадує свою єдину дитину – доньку Галину. Розповідала про її долю докладніше, аніж про свою. Восени, цього року, буде рік, як її не стало.
- Напевно, там, зверху, Богові теж потрібні добрі люди…
Зараз Любов Олексіївна живе сама. Але внуки Ігор та Тетяна з сім’ями намагаються часто провідувати стареньку, хоч і живуть в Мінську, де в свій час жила і її люба донечка. Взимку жінка їздить навідувати їх до Білорусії, бо не може довго не чути веселого, дзвінкого сміху свого правнучка Михайлика (на фото).
Не здається Любов Олексіївна ні рокам, ні хворобам. В свої дев’яносто і вишиває, і читає без окулярів. А ще жінка активно допомагала при будівництві Свято-Миколаївського храму у Сновську.
Нагороджена медалями «Ветеран праці» та ювілейною «65 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»
Хочеться вклонитися цій невтомній трудівниці і побажати ще довгих років та міцного здоров’я.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора та з архіву Л.Дейнеко.
- Дивуюсь, - каже, - що з такою важкою долею прожила так багато.
Народилася Любов Олексіївна в 1927 році в Михайло-Коцюбинську.
«В сім’ї нас було четверо: я з батьками та старша сестра. Тато помер, коли мені було лише 6 років. Мама через трагічні обставини потрапила в лікарню. Відправили нас з сестрою в Городнянський дитбудинок. Важко згадувати той час, а ще важче було його пережити. Кожного дня я молилася, щоб мама стала на ноги. Не описати те відчуття, коли їй стало краще і вона розшукала мене, забравши додому».
Після цього родина переїздить до Харкова. Матір забирають працювати в Німеччину. Коли вона повернулася, почалася війна. Під час одного з бомбардувань її не стало. Діти залишилися сиротами. Не мавши жодної підтримки і допомоги, вони весною пішли на Чернігівщину. Йшли пішки 24 дні, на той час Любі було лише 14.
«Потім двічі була заміжньою. Перший чоловік Василь був лісником. Ми мріяли про розкішний будинок, свій будинок. Але на Василя був зроблений донос про те, що він спиляв 8 дерев для будівництва, і чоловіка посадили на 8 років до в’язниці. На той час у мене вже була маленька донечка Галина», - говорить ювілярка.
Жінка зі своїм крихітним янголятком чекала на тата, але той, вийшовши на волю раніше, знайшов собі нову сім’ю. А незабаром кинувся під поїзд. Залишившись зовсім самотньою, з маленькою дитиною на руках, Любов Олексіївна переїздить до Щорса, де шукає житло і береться за будь-яку роботу, аби прогодувати маля.
Жінка згадує: «Було таке, що одночасно працювала на трьох роботах: технічкою, прачкою та сторожем у дитячому садочку, у який влаштувала і свою доню. Працювала і продавчинею, і на молокозаводі, і санітаркою у райлікарні. Далі, до самої пенсії - на залізничній станції. Сидіти, склавши руки, не хотілося, тому пішла підробляти двірником у музеї.
Зі сльозами на очах згадує свою єдину дитину – доньку Галину. Розповідала про її долю докладніше, аніж про свою. Восени, цього року, буде рік, як її не стало.
- Напевно, там, зверху, Богові теж потрібні добрі люди…
Зараз Любов Олексіївна живе сама. Але внуки Ігор та Тетяна з сім’ями намагаються часто провідувати стареньку, хоч і живуть в Мінську, де в свій час жила і її люба донечка. Взимку жінка їздить навідувати їх до Білорусії, бо не може довго не чути веселого, дзвінкого сміху свого правнучка Михайлика (на фото).
Не здається Любов Олексіївна ні рокам, ні хворобам. В свої дев’яносто і вишиває, і читає без окулярів. А ще жінка активно допомагала при будівництві Свято-Миколаївського храму у Сновську.
Нагороджена медалями «Ветеран праці» та ювілейною «65 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»
Хочеться вклонитися цій невтомній трудівниці і побажати ще довгих років та міцного здоров’я.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора та з архіву Л.Дейнеко.
Комментариев нет:
Отправить комментарий