Антитерористична операція триває в Україні більше трьох років, і у нас вже тисячі загиблих, героїв, подвигів. Це все складає велику історію АТО, яка знаходить своє відображення в нашому повсякденному житті, у наших думках і вчинках.
У Сновську, де наразі з дружиною, синочком і мамою проживає герой-кіборг В’ячеслав Булденко – мир. Але відгомін війни на Донбасі доходить і сюди, звідки на схід країни поїхало чимало добровольців-контрактників, звідки колись, у березні 2014 року, і він пішов спочатку на навчальні збори до Гончарівська, а потім – у самісіньке пекло бойових дій.
- Розумієте, ну, не міг я просто сидіти і спостерігати за всім, що там діється... Мене взяли, оскільки за плечима вже була військова служба, певні знання і навіть невеличкий досвід, була упевненість, що наш військовий комісар Ігор Батюк сім’ю наодинці не залишить.
Розповів В`ячеслав і про те, як з червня по кінець липня воював у складі І-ої окремої танкової бригади (мінометна батарея), як у останніх числах жовтня був перекинутий під Волноваху, а звідти – у Піски, під Донецьке летовище, як «прикривав» разом з побратимами тих хлопців, які до кінця боронили цей військовий об’єкт. По них постійно била ворожа артилерія і БМП, випалюючи вогнем, знищуючи все навколо.
Одного разу на очах у нашого земляка відразу загинуло троє друзів-вояків, і поряд, на сусідньому об’єкті, теж сталися смертельні втрати.
Іноді хлопців доводилося збирати «по частинах», а, бувало, випадало на місці рятувати, вводячи протишокові, кровозупинні препарати, перев’язувати і відправляти подалі від пекла. «Діставали» снайперські атаки бойовиків, постійні порушення умов перемир’я, якого насправді і не було... Натомість кругом домінували потужні обстріли з гранатометів, страшний вогонь по українських захисниках із артилерії калібру 122 мм, мінометів калібру 82 мм і озброєнь БМП.
Ситуація загострювалася неймовірною спекою, нестачею питної води. – Нам на добу, - каже В’ячеслав, - видавали по одній півторалітровій пляшці! Хочеш – мийся, брийся, хочеш – пий! На вагу золота оцінювалося те питво, але ми духом не падали, не скиглили. Хоча на початку служби траплялися випадки, коли, побувавши у короткій відпустці вдома, на фронт дехто не повернувся.
... Немов міцна фортеця, стоїть сьогодні переді мною В’ячеслав Булденко, боєць, перед яким ворог пасував, боєць, перед яким тепер кожен з нас сміливо може почуватися захищеним і спокійним. За ним – країна, родина, улюблена робота в локомотивному депо, за ним - мрія, щоб його 12-річний синок скоріше підростав, щоби йому ніколи не доводилося взяти до рук зброю, а перепусткою в майбутнє став мир. А ще, щоб син зміг збудувати вільну й мирну, незалежну й могутню країну, ім’я якій Україна!
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий