Володимир Іванович Сухобок, як і сотні інших чоловіків, був у молодому віці мобілізований у Чорнобиль рятувати людство від наслідків техногенної катастрофи.
Жив він у Сновську (тоді ще Щорсі), працював водієм в автопарку, був не жонатий, обмірковував плани на майбутнє. Повістка про направлення до чорнобильської зони прийшла йому майже через рік після аварії. До цього про події в Чорнобилі він дізнавався з газет і телебачення. Дехто з чоловіків, намагаючись уникнути мобілізації в зону, виїхав на Далекий Схід або ще кудись, а Володимир вирішив нікуди не тікати. 23 березня 1987 року він разом з іншими своїми земляками прибув у військкомат, а вранці 24 березня їх відправили далі. Спочатку в Білу Церкву, де всім видали спецодяг, сформували групи майбутніх ліквідаторів аварії. А потім перевезли в 30-кілометрову зону під Орне, «розквартирували» у військових наметах для тимчасового проживання по тридцять чоловік. Тут же працювала і польова кухня.
– Звідси ми мали щодня їздити на станцію на роботу, - розповідає Володимир Іванович. – Дорога займала не менше години до Чорнобиля і стільки ж назад. Возили нас в звичайній цивільній автівці.
Так вперше я побачив на власні очі масштаби аварії на ЧАЕС. Людей, які працювали над ліквідацією її наслідків, були сотні. Всі одягнені в однакову бавовняну форму, з масками, тільки очі й виглядають. Важко розрізнити одне одного. Тож у перші дні навіть заблукав на станції.
Над 4-м енергоблоком тоді вже було споруджено перший саркофаг. Працювали ліквідатори групами по 5-8 чоловік, в залежності від того, яку роботу їм доводилося виконувати. Дозиметр, що реєстрував накопичений рівень радіоактивного опромінення за зміну, видавали лише один на групу.
– Перебування на так званих наших робочих місцях не перевищувало 4-х годин.Та іноді доводилося довго чекати автомобіль, який віз нас назад під Орне, - згадує співрозмовник. - А це ж зайвий час у забрудненій зоні! Ніхто тоді про здоров’я не думав. Я особисто зробив 25 виїздів на станцію. Ми мили графітові стержні на 2-му реакторі, чистили на 3-му басейн-барботер (резервуар всередині захисної оболонки реактора, що містить холодну воду для конденсації пароводяної суміші, яка утворюється під час спрацювання системи аварійного захисту) тощо. Працювали на ЧАЕС тільки чоловіки. Навіть лікарів-жінок не було.
Повертаючись щодня в наметове містечко, ми проходили КПП на станції, де чергові заміряли радіацію на нашому авто й на нас самих. Робочий одяг ми знімали і залишали, а переодягалися в свій. Бувало, що нашу забруднену автівку не випускали, мили її по 5 разів, щоб змити радіацію. Але ж і люди теж отримували різні дози опромінення. Були випадки, що декого на КПП відводили в бік і одразу везли в лікарню…
У чорнобильській зоні Володимир Сухобок перебував до 19 травня 1987 року. Забираючи людей на ЧАЕС, їм обіцяли повернення додому через 2 тижні або місяць. Але іноді ліквідаторам доводилося там працювати доти, доки не приїжджала нова зміна.
Повернувшись у Щорс, Володимир Іванович тут і залишився. Говорить, що не любить великих мегаполісів з їхнім гамором, гарно почувається лише на своїй малій батьківщині. Після Чорнобиля працював деякий час у Славутичі. Документи ліквідатора аварії на ЧАЕС оформив не одразу, як і багато хто з молоді, що була мобілізована. Не вірилось тоді, що невидима радіація така підступна і надзвичайно шкідлива. Але згодом довелося звертатися до лікарень, де оформив групу інвалідності.
Завдяки таким самовідданим людям, які, не вагаючись, вирушали рятувати країну, платили за це своїм життям і здоров’ям, масштабну аварію вдалося локалізувати. Хоча її наслідки ми відчуваємо ще й зараз.
Запитую: «Чи не довелося бувати в Чорнобилі після?»
– Ні. Знаю, що багато сновчан працює й нині на станції, де споруджують нове укриття, - каже ліквідатор. - Але я більше туди не їздив і нема бажання. Вистачило 1987-го.
ДОВІДКОВО
26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна аварія в історії людства - з різницею у дві секунди відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС. Збудована станція була в 1976 році, мала чотири реактори, кожний з яких був здатен виробляти до тисячі мегават електроенергії.
Щоб запобігти викидам радіації після аварії, до кінця 1986-го року четвертий реактор АЕС був накритий спеціальним «саркофагом», збудованим руками сотень тисяч добровольців і мобілізованих солдатів, і Чорнобильська АЕС була знову введена в експлуатацію. Однак, великі пожежі і аварії в 1991 та в 1996 роках призвели до зупинення спочатку другого, а потім і першого реактора. А в 2000-у році був зупинений останній, 3-й реактор, і атомна станція повністю припинила свою роботу. Нині будується за кошти країн-донорів Укриття-2 на ЧАЕС та сховищі відпрацьованого ядерного палива. Це арка висотою у 100 метрів, яка закриває старий саркофаг. Здача об`єкта в експлуатацію запланована на серпень-вересень 2018 року.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Жив він у Сновську (тоді ще Щорсі), працював водієм в автопарку, був не жонатий, обмірковував плани на майбутнє. Повістка про направлення до чорнобильської зони прийшла йому майже через рік після аварії. До цього про події в Чорнобилі він дізнавався з газет і телебачення. Дехто з чоловіків, намагаючись уникнути мобілізації в зону, виїхав на Далекий Схід або ще кудись, а Володимир вирішив нікуди не тікати. 23 березня 1987 року він разом з іншими своїми земляками прибув у військкомат, а вранці 24 березня їх відправили далі. Спочатку в Білу Церкву, де всім видали спецодяг, сформували групи майбутніх ліквідаторів аварії. А потім перевезли в 30-кілометрову зону під Орне, «розквартирували» у військових наметах для тимчасового проживання по тридцять чоловік. Тут же працювала і польова кухня.
– Звідси ми мали щодня їздити на станцію на роботу, - розповідає Володимир Іванович. – Дорога займала не менше години до Чорнобиля і стільки ж назад. Возили нас в звичайній цивільній автівці.
Так вперше я побачив на власні очі масштаби аварії на ЧАЕС. Людей, які працювали над ліквідацією її наслідків, були сотні. Всі одягнені в однакову бавовняну форму, з масками, тільки очі й виглядають. Важко розрізнити одне одного. Тож у перші дні навіть заблукав на станції.
Над 4-м енергоблоком тоді вже було споруджено перший саркофаг. Працювали ліквідатори групами по 5-8 чоловік, в залежності від того, яку роботу їм доводилося виконувати. Дозиметр, що реєстрував накопичений рівень радіоактивного опромінення за зміну, видавали лише один на групу.
– Перебування на так званих наших робочих місцях не перевищувало 4-х годин.Та іноді доводилося довго чекати автомобіль, який віз нас назад під Орне, - згадує співрозмовник. - А це ж зайвий час у забрудненій зоні! Ніхто тоді про здоров’я не думав. Я особисто зробив 25 виїздів на станцію. Ми мили графітові стержні на 2-му реакторі, чистили на 3-му басейн-барботер (резервуар всередині захисної оболонки реактора, що містить холодну воду для конденсації пароводяної суміші, яка утворюється під час спрацювання системи аварійного захисту) тощо. Працювали на ЧАЕС тільки чоловіки. Навіть лікарів-жінок не було.
Повертаючись щодня в наметове містечко, ми проходили КПП на станції, де чергові заміряли радіацію на нашому авто й на нас самих. Робочий одяг ми знімали і залишали, а переодягалися в свій. Бувало, що нашу забруднену автівку не випускали, мили її по 5 разів, щоб змити радіацію. Але ж і люди теж отримували різні дози опромінення. Були випадки, що декого на КПП відводили в бік і одразу везли в лікарню…
У чорнобильській зоні Володимир Сухобок перебував до 19 травня 1987 року. Забираючи людей на ЧАЕС, їм обіцяли повернення додому через 2 тижні або місяць. Але іноді ліквідаторам доводилося там працювати доти, доки не приїжджала нова зміна.
Повернувшись у Щорс, Володимир Іванович тут і залишився. Говорить, що не любить великих мегаполісів з їхнім гамором, гарно почувається лише на своїй малій батьківщині. Після Чорнобиля працював деякий час у Славутичі. Документи ліквідатора аварії на ЧАЕС оформив не одразу, як і багато хто з молоді, що була мобілізована. Не вірилось тоді, що невидима радіація така підступна і надзвичайно шкідлива. Але згодом довелося звертатися до лікарень, де оформив групу інвалідності.
Завдяки таким самовідданим людям, які, не вагаючись, вирушали рятувати країну, платили за це своїм життям і здоров’ям, масштабну аварію вдалося локалізувати. Хоча її наслідки ми відчуваємо ще й зараз.
Запитую: «Чи не довелося бувати в Чорнобилі після?»
– Ні. Знаю, що багато сновчан працює й нині на станції, де споруджують нове укриття, - каже ліквідатор. - Але я більше туди не їздив і нема бажання. Вистачило 1987-го.
ДОВІДКОВО
26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна аварія в історії людства - з різницею у дві секунди відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС. Збудована станція була в 1976 році, мала чотири реактори, кожний з яких був здатен виробляти до тисячі мегават електроенергії.
Щоб запобігти викидам радіації після аварії, до кінця 1986-го року четвертий реактор АЕС був накритий спеціальним «саркофагом», збудованим руками сотень тисяч добровольців і мобілізованих солдатів, і Чорнобильська АЕС була знову введена в експлуатацію. Однак, великі пожежі і аварії в 1991 та в 1996 роках призвели до зупинення спочатку другого, а потім і першого реактора. А в 2000-у році був зупинений останній, 3-й реактор, і атомна станція повністю припинила свою роботу. Нині будується за кошти країн-донорів Укриття-2 на ЧАЕС та сховищі відпрацьованого ядерного палива. Це арка висотою у 100 метрів, яка закриває старий саркофаг. Здача об`єкта в експлуатацію запланована на серпень-вересень 2018 року.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий