У прагненні виживати

Бездоріжжям, глевкими вуличками діставалися ми до обійстя Тетяни Куценко із Низківки. Розхвалила її в.о. старости села майже на усі боки, тож не побачити на власні  очі було б несправедливо. І справді, відкривши хвірточку, відразу  відчули на собі потік невловимого світла й позитиву. Навіть про свої  каблучні чобітки, вимазані багнюкою, забули, про гілля, що ледь очі не видряпало.

Перед нами стояла ще зовсім молода жіночка, у якої повиростали син і донька і з’явився цілий оберемок додаткових клопотів  на кшталт, як знайти хвилину, щоб побавитися з внученям, як допомогти дітям копійкою і руками?
Руки  ж у Тетяни Анатоліївни, ой які натруджені! Без довгих нігтів і блискучого лаку, зате особливо пахучі ароматом сіна і парного молока. Якраз молоко  господиня нам і повиставляла. Солодке й кисле, сироватку й масло, сир, жовтенький і жирний.
– Намагаюсь дещо продати, аби виживати, Анжелі і Станіславу плече підставити, - наголосила  упевнено й гордо. Розповіла про чоловіка Бориса, який з ранку  до вечора трудиться у сусідньому ТОВ «Забарівське», найближчі плани. А вони, селянські  плани, зовсім не космічні і не романтичні, навпаки, прості й зрозумілі. Був би мир на землі, здоровими діти та ціни на продукцію з дядькового двору не зростали, бо ж  почнеться трава, піде велике молоко, гляди, хазяї-монополісти  гайки людям поспішать прикрутити...
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора