Ковальство – одне з найдревніших українських ремесел, яке шанувалося та було дуже почесним в усі роки. Зараз, щоправда, дедалі менше людей продовжують займатися цією складною справою, яка потребує величезних зусиль та праці.
Серед тих, хто не забуває цю старовинну справу – сновчанин В’ячеслав Булденко. З самого дитинства він, будучи зовсім маленьким, стежив за тим, як майстерно його дідусь кував залізо, створюючи з нього неймовірної краси предмети.
Цей процес назавжди викарбувався в серці В’ячеслава Івановича, який продовжив цю традицію. Зараз він, майже десять років – коваль в локомотивному депо «Сновськ». Раніше трудився з напарником, зараз залишився один.
– Обладнання, на якому я працюю,- розповідає чоловік, - досить хороше. Єдине – раніше я працював з напарником, а зараз лишився сам. Спершу важкувато було, зараз легше, проте зайві руки у цій справі не завадять.
Довелося чоловікові на власні очі побачити війну. Ще у 2014, коли на сході розпочалися бойові дії, В’ячеслава Булденка мобілізували на рік.
– За станом здоров’я, - каже чоловік, - можна було не йти, та я твердо вирішив, що маю обов’язок перед країною, який треба виконати. Вдома чекали дружина Оксана та син Олександр. За той рік багато через що пройшов, на полі бою втратив не одного побратима. Тоді зрозумів одне: прості люди, хлопці, які стоять там, на передовій, ризикуючи своїм життям, нічого не зможуть змінити, вирішити. Тому продовжувати службу не захотів, приїхав до родини.
– Тут займаюся тим, що подобається, – розповідає В`ячеслав. Декілька разів і Сашку показував, як потрібно виковувати різні предмети, та він цим не дуже цікавиться, а я в свою чергу й не наполягаю на цьому. Нехай сам обирає той шлях у житті, який вважає правильним. Я такий шлях у житті знайшов.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Серед тих, хто не забуває цю старовинну справу – сновчанин В’ячеслав Булденко. З самого дитинства він, будучи зовсім маленьким, стежив за тим, як майстерно його дідусь кував залізо, створюючи з нього неймовірної краси предмети.
Цей процес назавжди викарбувався в серці В’ячеслава Івановича, який продовжив цю традицію. Зараз він, майже десять років – коваль в локомотивному депо «Сновськ». Раніше трудився з напарником, зараз залишився один.
– Обладнання, на якому я працюю,- розповідає чоловік, - досить хороше. Єдине – раніше я працював з напарником, а зараз лишився сам. Спершу важкувато було, зараз легше, проте зайві руки у цій справі не завадять.
Довелося чоловікові на власні очі побачити війну. Ще у 2014, коли на сході розпочалися бойові дії, В’ячеслава Булденка мобілізували на рік.
– За станом здоров’я, - каже чоловік, - можна було не йти, та я твердо вирішив, що маю обов’язок перед країною, який треба виконати. Вдома чекали дружина Оксана та син Олександр. За той рік багато через що пройшов, на полі бою втратив не одного побратима. Тоді зрозумів одне: прості люди, хлопці, які стоять там, на передовій, ризикуючи своїм життям, нічого не зможуть змінити, вирішити. Тому продовжувати службу не захотів, приїхав до родини.
– Тут займаюся тим, що подобається, – розповідає В`ячеслав. Декілька разів і Сашку показував, як потрібно виковувати різні предмети, та він цим не дуже цікавиться, а я в свою чергу й не наполягаю на цьому. Нехай сам обирає той шлях у житті, який вважає правильним. Я такий шлях у житті знайшов.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий