Сашка вбивали. І ніхто не бачив, і не чув…
Щоб створити цей матеріал, мені знадобилася жменя пігулок. Було пролито ціле море сліз, недоспано кілька ночей. І це ніщо у порівнянні з тим, посталим перед очима у Тихоновичах, в родині Надії і Петра Середи, батьків по-звірячому розтерзаного їхнього сина – Сашка Клементьєва, якому другого січня виповнилося 24 роки…
У них була справжня сім’я із семи «я» - мами, татка і п’ятьох діток, кожен з яких зростав улюбленим, рідним, найдорожчим.
Сашко, найстарший, допомагав малечу няньчити, ростити, на ноги ставити. Гарно навчався у школі, товаришував із однолітками, тяжів до занять спортом, техніки. І рибу вмів ловити, і гриби збирати, і мотоцикли друзям ремонтувати…
– А цієї зими, - каже, захлинаючись слізьми, мати Надія Миколаївна, - майже весь вільний час провів у лісі на заготівлі дров. І нарізав бензопилою, і потім порубав, поскладав. Знав: батько у школі, на роботі, та ще й недугами безкінечними мучиться, тож не хотів його в помічники брати, навантажувати… Жалів… Любив…
І загалом, як сказала Сашина сестра Віка, її брат був для сім’ї взірцем доброти і підтримки… Удвох вони ходили до клубу, а коли довелося навчатися в Києві, допомагав їй валізи пакувати, передавати гостинці, проводжати і зустрічати із дому додому.
28 січня всією родиною вони мали зібратися у звичному складі за іменинним столом, бо мамі в цей день виповнювалося 43 роки. Раніше, скільки вона себе пам’ятає, першим її вітав саме первісток Саша… А цьогоріч син чомусь не подзвонив. Тому й почала вона інтуїтивно на сполох бити, шукати, звертатися до друзів і безкінечно набирати цифри синового мобільного телефона. Гудки йшли аж до обіду, а тоді перестали…
- А зранку, - каже, - у мене все з рук падало: ножі, ложки, каструлі, чавун. Нічого не могла до діла довести, ніби відчувала, що у двері незабаром постукає лихо. Невідворотно страшне. Непередбачливе… І воно постукало. У супроводі старости, двоюрідного брата й місцевого фельдшера.
На той час її Сашко вже був неживий. Його тіло за сміттєбаками багатоповерхівок (поблизу училища) знайшла одна з прибиральниць цього навчального закладу. Закам’яніла, коли побачила не людину, а криваве місиво…
Потім були поліція, «швидка», багато інших людей і з’ясування обставин всього, що сталося… До речі, до честі правоохоронців те, що спрацювали вони чітко та професійно, відразу вийшовши на потрібний слід і коло підозрюваних. Нашим полісменам підставляли плече чернігівські (були навіть перші особи ГУНП в області), допомагала не одна слідча група і сама громадськість. Було «поговорено» з не одним десятком людей, занотовано багато думок. Слідчі дії ще тривають досі, і з’ясовується вся картина того, що увечері 27 січня могло розвиватися в мікрорайоні ВПУЛГ. Виходило: цього дня виплачувались стипендії, тобто на картки учнів лягали державні гроші, за які вони могли «відпочити», розважитися. Так, між іншим, і сталося, бо ті двоє чи троє, чи Бог зна скільки їх, вбивали Сашу, після відвідин торгових точок, ймовірного прийняття спиртного. У збудженому стані хлопці і рушили на пошуки пригод до гуртожитку.
Що сталося далі – достеменно сказати важко. Ми б могли зараз озвучити не одну із існуючих версій, але, на жаль, друкований засіб масової інформації працює в іншому законодавчому полі, ніж фейсбучний простір, і промовляти те, що там промовляється, означає порушувати і таємницю слідства, і купу інших законодавчих статей, як, приміром, про образу честі і гідності, втручання в приватне життя тощо.
Тому на тему «що було далі?» говорити до остаточного вироку суду не стану.
Одного нікому не заперечити, одне стає явним - Клементьєва вбили. Жорстоко. Безжально. Затримано двох – неповнолітнього Радіона Кашпура і 22-річного Руслана Тимощенка.
Як повідомила «Променю» директор Сновського ВПУЛГ Лариса Дубина, першокурсник Кашпур і у день вбивства, і наступного дня був на заняттях і зауважень до себе не мав. Наразі ходить на пари ще одна людина – Максим Боркун у статуся свідка, котрий на ранок 28 і сповістив поліцію про бійку хлопців. Бійку, якої могло б зовсім не бути, у яку ніхто не втрутився, яку, як виявляється, ніхто не чув і не бачив. Хоча інтерпретацій про неї стільки, що волосся дибом стає: і про несамовитий крик Сашка, якесь страшне відео, якісь спалені взуття і одяг, таємничих дівчат з гуртожитку, ще «якусь», котру Сашко (на свою голову!) чомусь повів проводжати до гуртожитку, де й зустрівся зі своєю смертю…
Все це наразі покрите таємницею, лише вірогідними версіями, здогадками.
Повторюся: крапку поставить суд. Лише ця інстанція назве вбивць вбивцями, а не ми, громадськість, прості люди…
Важко, навіть неможливо, це пояснити Сашковим батькам, його братикам й сестричкам, рідному селу, що, чи не все, зійшлося провести свого жителя в останню путь. Плакали навіть сивочолі, навіть чоловіки. Не перестають не бачити білого світу і Петро Іванович, і Надія Миколаївна, повторюючи і повторюючи: «Ми хочемо справедливого покарання злочинцям, верховенства права і закону у нашій країні, безпеки дітям і дорослим. І для цього зробимо усе!»
Наразі вони шукають адвоката. Фахового. Незаангажованого. Шукають гроші, яких у них нема, і просять передати через газету вдячність тим, хто був і є поруч у їхньому горі. Знайомим і незнайомим, своїм і чужим. Погодилися і на фото, і на коротку зустріч лише для того, аби прокричати голосно: «Люди, не мовчіть! Не будьте байдужими! Не бійтеся правди! Бо тільки разом можна викорінювати зло і його перемагати!»
Ось такий вийшов у мене виклад. Сумбурний. Незв’язний. Уривчастий. З підтекстом і багатьма невідомими фактами і висновками. Певна річ, що продовження ще буде, оскільки не бути не може. І не через великий резонанс, не через банальну гостроту сюжету. Ні! Через інше! Глибше! Разючіше! Щось таке, перед чим не можна гальмувати, пасувати, з чим неприпустимо миритися. Бо далі вже нікуди. Далі – повна прірва… Кінець…
Але життя продовжується… І у ньому світить сонце, народжуються нові рядки, підростає юнь. Що вона бачить у сім’ях, дитсадках і школах, що споглядає з екранів телевізорів і у комп’ютері? Міркували ви про це? Якщо ні – міркуймо!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора та з архіву сім’ї
Щоб створити цей матеріал, мені знадобилася жменя пігулок. Було пролито ціле море сліз, недоспано кілька ночей. І це ніщо у порівнянні з тим, посталим перед очима у Тихоновичах, в родині Надії і Петра Середи, батьків по-звірячому розтерзаного їхнього сина – Сашка Клементьєва, якому другого січня виповнилося 24 роки…
У них була справжня сім’я із семи «я» - мами, татка і п’ятьох діток, кожен з яких зростав улюбленим, рідним, найдорожчим.
Сашко, найстарший, допомагав малечу няньчити, ростити, на ноги ставити. Гарно навчався у школі, товаришував із однолітками, тяжів до занять спортом, техніки. І рибу вмів ловити, і гриби збирати, і мотоцикли друзям ремонтувати…
– А цієї зими, - каже, захлинаючись слізьми, мати Надія Миколаївна, - майже весь вільний час провів у лісі на заготівлі дров. І нарізав бензопилою, і потім порубав, поскладав. Знав: батько у школі, на роботі, та ще й недугами безкінечними мучиться, тож не хотів його в помічники брати, навантажувати… Жалів… Любив…
І загалом, як сказала Сашина сестра Віка, її брат був для сім’ї взірцем доброти і підтримки… Удвох вони ходили до клубу, а коли довелося навчатися в Києві, допомагав їй валізи пакувати, передавати гостинці, проводжати і зустрічати із дому додому.
28 січня всією родиною вони мали зібратися у звичному складі за іменинним столом, бо мамі в цей день виповнювалося 43 роки. Раніше, скільки вона себе пам’ятає, першим її вітав саме первісток Саша… А цьогоріч син чомусь не подзвонив. Тому й почала вона інтуїтивно на сполох бити, шукати, звертатися до друзів і безкінечно набирати цифри синового мобільного телефона. Гудки йшли аж до обіду, а тоді перестали…
- А зранку, - каже, - у мене все з рук падало: ножі, ложки, каструлі, чавун. Нічого не могла до діла довести, ніби відчувала, що у двері незабаром постукає лихо. Невідворотно страшне. Непередбачливе… І воно постукало. У супроводі старости, двоюрідного брата й місцевого фельдшера.
На той час її Сашко вже був неживий. Його тіло за сміттєбаками багатоповерхівок (поблизу училища) знайшла одна з прибиральниць цього навчального закладу. Закам’яніла, коли побачила не людину, а криваве місиво…
Потім були поліція, «швидка», багато інших людей і з’ясування обставин всього, що сталося… До речі, до честі правоохоронців те, що спрацювали вони чітко та професійно, відразу вийшовши на потрібний слід і коло підозрюваних. Нашим полісменам підставляли плече чернігівські (були навіть перші особи ГУНП в області), допомагала не одна слідча група і сама громадськість. Було «поговорено» з не одним десятком людей, занотовано багато думок. Слідчі дії ще тривають досі, і з’ясовується вся картина того, що увечері 27 січня могло розвиватися в мікрорайоні ВПУЛГ. Виходило: цього дня виплачувались стипендії, тобто на картки учнів лягали державні гроші, за які вони могли «відпочити», розважитися. Так, між іншим, і сталося, бо ті двоє чи троє, чи Бог зна скільки їх, вбивали Сашу, після відвідин торгових точок, ймовірного прийняття спиртного. У збудженому стані хлопці і рушили на пошуки пригод до гуртожитку.
Що сталося далі – достеменно сказати важко. Ми б могли зараз озвучити не одну із існуючих версій, але, на жаль, друкований засіб масової інформації працює в іншому законодавчому полі, ніж фейсбучний простір, і промовляти те, що там промовляється, означає порушувати і таємницю слідства, і купу інших законодавчих статей, як, приміром, про образу честі і гідності, втручання в приватне життя тощо.
Тому на тему «що було далі?» говорити до остаточного вироку суду не стану.
Одного нікому не заперечити, одне стає явним - Клементьєва вбили. Жорстоко. Безжально. Затримано двох – неповнолітнього Радіона Кашпура і 22-річного Руслана Тимощенка.
Як повідомила «Променю» директор Сновського ВПУЛГ Лариса Дубина, першокурсник Кашпур і у день вбивства, і наступного дня був на заняттях і зауважень до себе не мав. Наразі ходить на пари ще одна людина – Максим Боркун у статуся свідка, котрий на ранок 28 і сповістив поліцію про бійку хлопців. Бійку, якої могло б зовсім не бути, у яку ніхто не втрутився, яку, як виявляється, ніхто не чув і не бачив. Хоча інтерпретацій про неї стільки, що волосся дибом стає: і про несамовитий крик Сашка, якесь страшне відео, якісь спалені взуття і одяг, таємничих дівчат з гуртожитку, ще «якусь», котру Сашко (на свою голову!) чомусь повів проводжати до гуртожитку, де й зустрівся зі своєю смертю…
Все це наразі покрите таємницею, лише вірогідними версіями, здогадками.
Повторюся: крапку поставить суд. Лише ця інстанція назве вбивць вбивцями, а не ми, громадськість, прості люди…
Важко, навіть неможливо, це пояснити Сашковим батькам, його братикам й сестричкам, рідному селу, що, чи не все, зійшлося провести свого жителя в останню путь. Плакали навіть сивочолі, навіть чоловіки. Не перестають не бачити білого світу і Петро Іванович, і Надія Миколаївна, повторюючи і повторюючи: «Ми хочемо справедливого покарання злочинцям, верховенства права і закону у нашій країні, безпеки дітям і дорослим. І для цього зробимо усе!»
Наразі вони шукають адвоката. Фахового. Незаангажованого. Шукають гроші, яких у них нема, і просять передати через газету вдячність тим, хто був і є поруч у їхньому горі. Знайомим і незнайомим, своїм і чужим. Погодилися і на фото, і на коротку зустріч лише для того, аби прокричати голосно: «Люди, не мовчіть! Не будьте байдужими! Не бійтеся правди! Бо тільки разом можна викорінювати зло і його перемагати!»
Ось такий вийшов у мене виклад. Сумбурний. Незв’язний. Уривчастий. З підтекстом і багатьма невідомими фактами і висновками. Певна річ, що продовження ще буде, оскільки не бути не може. І не через великий резонанс, не через банальну гостроту сюжету. Ні! Через інше! Глибше! Разючіше! Щось таке, перед чим не можна гальмувати, пасувати, з чим неприпустимо миритися. Бо далі вже нікуди. Далі – повна прірва… Кінець…
Але життя продовжується… І у ньому світить сонце, народжуються нові рядки, підростає юнь. Що вона бачить у сім’ях, дитсадках і школах, що споглядає з екранів телевізорів і у комп’ютері? Міркували ви про це? Якщо ні – міркуймо!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора та з архіву сім’ї
Комментариев нет:
Отправить комментарий