Інколи мені спадає на думку, чи все правильно я робив у житті? Чи міг би зробити більше? І чи вірними шляхами йшов? Свого часу, в далекій юності, мріяв стати військовим. Проте не судилося. Не здійснилися і прагнення мого батька-хлібороба, щоб хоча б хтось із його шести дітей обрав професію вчителя.
Так вже склалася доля, що у шістдесяті роки трудовий колектив і комсомол направив мене на роботу до органів внутрішніх справ. Хоча до того подібне мені й на думку не спадало. (Докладно цю історію я відобразив у своїй книзі «Спогади оперативника»). Розпочалося нове життя. Життя, яке сміливо можна назвати «служба – дні та ночі». Все це тривало понад чверть століття. А потім відкрилася нова сторінка моєї біографії, пов’язана з адвокатурою. Робота із захисту прав та законних інтересів громадян, їхньої честі, гідності та ділової репутації. Ніколи не соромився, що я син звичайних колгоспників. Я такий, яким є. Таким мене знають земляки та друзі. Завжди намагався належним чином займатися справою, яка мені подобається, а людям дає надію, й інколи – радість.
Попри епідемію коронавірусної хвороби життя триває з усіма його радощами та смутком. Ось нещодавно жіночка похилого віку прийшла до мене за порадою. Все життя вона пропрацювала на освітянській ниві, давала настанови дітям і батькам, а сину та невістці ради дати не може. Не працюють, пиячать. Останню копійку в матері вимагають. Довелося втрутитися в цю ситуацію. Дещо схожим був візит ще однієї жінки (теж на схилі років). Вона з чоловіком – вчителі у минулому, зараз пере6увюать на заслуженому відпочинку. Однак життя в них нестерпне. А причина – в горілці, занадто часто зазирає чоловік до чарки. Чим їм зарадити, як допомогти? Довелося використати свої можливості, а інколи – поради, співчуття, добре слово. На жаль, вже давно немає закону про направлення на примусове лікування тих людей, які страждають на алкоголізм. Це, серед іншого, погіршило і криміногенну обстановку.
Буває й інше. Якось із далекого села приїхало до мене стареньке подружжя. Він – колись знаний агроном, вона – педагог. На мій стіл поклали цілий стос яскравих паперів. На запитання «Що це?» з хвилюванням розповіли, ніби стали учасниками заочної гри. Купували товари з доставкою, вели листування і врешті-решт отримали повідомлення: «Ви виграли величезну суму грошей!» Ось лише для отримання виграшу треба перерахувати організаторам акції 5 тисяч гривень. Щоб розібратися в цій справі, довелося витратити час, але висновок був однозначним: довірливістю людей намагалися скористатися шахраї. Тож моя порада – не вірити сумнівним «добродіям», які надсилають поштою гарні листи з обіцянками «космічних» за розмірами виграшів. Разом з цим я отримав задоволення, що вдалося розв’язати цю задачу (не математичного, а юридичного характеру).
За десятиріччя адвокатської роботи переді мною ніби промайнули долі багатьох земляків. Мимоволі згадується відомий вислів, що з історій життя окремих людей та родин складається історія всього нашого народу. З цього приводу варто розповісти про один випадок, який змусив мене поринути у вивчення давніх документів і провести чимало розмов з тими, хто може щось знати про місцеву минувшину. Отже, нещодавно до моїх рук потрапили фотографії різних за віком людей. На звороті деяких світлин можна прочитати якийсь текст. Вусаті чоловіки з гвардійською виправкою, вдягнені у форму царської армії. Одинадцятимісячний хлопчик на ім’я Сергій, а на фото напис: дарується дідусю та бабусі – Горенку Івану Андрійовичу та Горенок Дар’ї Андріївні, 1954 р. На наступній картці - молодий хлопчина у битих валянках. З написом на звороті: на пам’ять мамі та бабусі. Микола Луданік, 1956 р., Північ. Були у збірці й інші фотографії. І я вирішив з’ясувати, кому вони належали. Спочатку опинився на хибному шляху. Здавалося, ніби фотоматеріали стосуються сім’ї Міщенків з Кучинівки. (У 1998 році я представляв в суді інтереси однієї мешканки цього села. Справа стосувалася спадку. Михайло Міщенко, який працював дорожнім робітником, помер. Свого часу він склав заповіт на свою другу дружину – Марію Данилівну. Його старший син, який проживав далеко, не погодився з цим і звернувся до суду з позовною заявою про визнання заповіту недійсним. Однак суд, заслухавши аргументи сторін, підтвердив право Марії Міщенко на спадщину – домоволодіння та автомобіль «Москвич»). Але повернемося до історії родини Луданік. Мені вдалося з’ясувати, що сім’я Міщенків не має відношення до неї. Бо знайшов документи про те, що в 1968 році Луданік Наталія Сергіївна пройшла підготовку в Щорській міжрайонній школі цивільної оборони за програмою класних керівників на оцінку «відмінно». Принагідно я звертаюся до земляків з проханням: якщо хтось щось знає про згадані вище сім’ї Горенків та Луданіків – повідомте мені за тел. 2-10-54 або (097) 42-81-838. Також хочу подякувати тим, хто вже допоміг у цьому пошуку – працівникам Кучинівської сільради, вчительці-пенсіонерці Галині Головач, моїми друзям і просто знайомим. Сподіваюся, спільними зусиллями вдасться повернути до людської пам’яті історію ще однієї звичайної родини.
Микола БУРДЮГ,
почесний ветеран України
Комментариев нет:
Отправить комментарий