Поміж людей здавна склалося уявлення, що господар на пасіці – це чоловік. Але у наш час чимало стереотипів вже стали надбанням минулого. Тож побачити жінку, яка вправно виймає з вулика стільникову рамку, не дивина.
Наталія Кавеза живе у Сновську, виховує маленького сина, її чоловік працює у лісництві. І вже п’ять років вона займається бджільництвом.
– Все почалося з ідеї мого чоловіка, - згадує Наталія Миколаївна. – У нього здавна була маленька пасіка з шести вуликів. Коли в нас народилася дитина і я пішла у декретну відпустку, він запропонував мені трохи зайнятися бджільництвом. Без довгих роздумів погодилася, бо це, як не як, а господарство. Хоч і невеличке, але якась користь від нього мала б бути. До того ж про догляд за бджолами я трохи знала – мій батько добрих пів століття тримав пасіку. Щось він мені показав і розповів, щось вичитала в фаховій літературі. Однак найголовнішим виявився особистий практичний досвід. З кожним роком я все більше дізнавалася про життя бджолиної сім’ї. З’ясувалося, що звичайна робоча бджола активно працює близько місяця й закладає за цей час до вулика лише чайну ложку меду. Період існування комахи дуже короткий, їй на зміну приходить молодша рідня. У свою чергу матка, ця своєрідна королева бджолиного рою, може за добу відкласти понад тисячу яєць. Тобто сім’я постійно перебуває у процесі омолодження. Бджоли приносять нектар з медоносів у радіусі 5 кілометрів від вулика. Проте, якщо знайдуть щедру місцину, то здатні подолати і більшу відстань. Загалом же про бджолосім’ї можна розповісти напрочуд багато цікавого і повчального.
Сучасний вулик і дуплянка.
– А з чого почалася Ваша робота на пасіці? – запитуємо Наталію Кавезу.
– Можна сказати, що спочатку була асистенткою у батька, - відповіла вона. – Коли відкривали вулик, то стояла поруч, із димарем, відганяла надто агресивних «підопічних». Згодом навчилася зрізати зі стільникових рамок забрус, крутила ручку медогонки, коли надходив час відкачувати мед. (Цей апарат у нас старенький, батько придбав його ще в 70-х роках минулого століття). Потім бралася за серйозніші справи. У період роїння, коли частина бджіл з маткою вилітала з вулика, шукала ці рої на деревах. (Вони збивалися в клубки, які розташовувалися на якійсь гілці). Потім приставляла драбину, піднімалася вище, струшувала рій до рійниці (це такий спеціальний ящик) і переселяла його до нового вулика. Бували роки, коли таким чином ловила до 8 роїв.
– І часто жалили? – цікавимося у співрозмовниці.
– Буває до десятка укусів за раз, - каже Наталія. – Проте в нашій роботі без цього не обійтися. Хоча, правду кажучи, за п’ять років я до такого звикла і переношу все значно легше, ніж спочатку. А щоб зменшити ризик постраждати від бджолиних укусів, чоловік подарував мені спеціальний костюм. Дуже зручний і гарний.
Рідне село Наталії Кавези - Охрамієвичі. (Від них до Тихонович – кілометрів шість по грунтовій дорозі). Там живуть її батьки. Навколо – гарні природні угіддя. Тому на родинній раді було вирішено тримати спільну пасіку саме там. Почали з 18 бджолосімей, а нині вже мають понад п’ятдесят.
– Бджільництво – справа хороша, - ділиться своїми думками Наталія. – Подобається мені все більше і більше. Щоправда, працювати доводиться чимало. Як то кажуть, легкого меду не буває. Багато що залежить від погодних умов і ситуації в природі. Ось приклад: навіть попри люті морози, за останню зиму в нас не пропала жодна бджолосім’я. Це добре. Але сильна спека влітку відчутно перешкодила медозбору. Це однозначний мінус. Три роки тому неподалік було гречане поле, так наші бджоли мали з нього чудовий взяток. Натомість цьогоріч справи виглядають не дуже оптимістично. Цвітіння садів дає мало нектару, інколи лісові культури, та ж таки малина, можуть порадувати більше. Тому в якості експерименту навесні ми засіяли неподалік 8 соток гречкою і 3 – фацелією. Цей медонос особливий. Коли бджоли приносять з нього пилок, то він має гарний бузковий колір. А в меду з домішкою фацелієвого нектару трошки відчувається кислинка. Дуже оригінальний смак у нього. Не за горами вже закінчення сезону, тому доведеться думати про підготовку пасіки до зимівлі, подивитися, скільки залишити бджолам меду. Бо цукровим сиропом ми не підгодовуємо. Добре, що поруч є тато. Він для мене найперший порадник.
До речі, батько Наталії – Микола Якович Кононенко – з сім’ї, для якої бджільництво є родинною справою. Розповів, що ще його дід, якого односельці кликали Медовником, тримав до 120 так званих дуплянок. Саме в них тримали бджіл у давнину. Щоб дістати звідти мед, доводилося викурювати димом рій. Стільники мали своєрідну форму, були схожі на язики. Їх діставали з дуплянок спеціальним різцем-гачком. Потім складали у довге дерев’яне корито й поміщували до заздалегідь витопленої печі. Під дією температури мед через отвір витікав до окремого посуду. А перетоплений віск пресували і продавали священникам з місцевих церков. (Потім із нього робили свічки). На пасіках також траплялися стояки – вулики висотою до 2 метрів і діаметром майже метр. Виготовляли їх з колод липи, осики або й сосни. Не підходив дуб, бо це дерево вважається холодним, бджоли в такому стояку могли померзнути взимку.
Микола Кононенко пригадує: років 60 тому в його селі було чимало господарів, які тримали по 30-50 бджолосімей. Основний медозбір тривав у період цвітіння гречки. (Показовий момент - в Охрамієвичах пам’ятають, що колись село належало до Щорського району). 40 років тому півлітрова банка меду коштувала 1 карбованець. (Ціна буханця чорного хліба тоді складала 16 копійок). Дуплянки – це наче символ традиційного українського бджільництва. На рамкові вулики бджолярі переходили поступово.
Наостанок ми поставили Наталії Кавезі запитання просте, але дуже суб’єктивне: який мед найсмачніший? Вона подумала якусь мить і відповіла: справжній, тобто натуральний. – Особисто я віддаю перевагу першому меду в сезоні, з лугового різнотрав’я.
Тут варто додати, що пасіка родини Наталії особлива. Вона облаштована на старовинному обійсті, де колись господарював ще її прадід. Атмосфера там надзвичайна. Як зараз модно казати – автентична. Бринять бджоли. Затінок. Поруч з вуликами стоять дуплянки. Надворі розвішаний давній реманент – серпи, ваги, деталі віялки і навіть ковані гайкові ключі. Окремо стоїть своєрідна хатинка апітерапії. В ній розташовані кілька вуликів з вічками для бджіл у стінах. А поверх них обладнано топчан, на якому можна пройти сеанс релаксації. Навколо – аромат, мов у вулику. Чутно, як гудуть рої. Все добре і спокійно. Лежиш, душа відпочиває… Мабуть, така картина є невід’ємною від буття українського народу. Бо пасіку ми любимо не лише за солодкий і смачний мед. Зрештою, це місце викликає в серцях наших співвітчизників неймовірно сильні емоції. Ті, що нагадують: ми знаходимося вдома. На рідній землі.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий