Вишивання та в’язання для українських жінок з давніх-давен було справжньою традицією. Матері вчили цій стародавній справі своїх доньок, а ті в свою чергу передавали здобуті знання своїм. Ось так ця традиція переходила з покоління в покоління. Дуже приємно, що і зараз, в сучасному світі, ще живуть люди, які плекають та бережуть це рукотворне мистецтво, а свої вміння прагнуть передати нащадкам.
Саме так склалося і в родині Ніни Андрусенко. Жінка родом із Петрівки. Навчалася у місцевій школі, де у неї і прокинулася любов до творчості. Почалося все із уроків трудового навчання. Вчителька так натхненно та старанно розповідала школярам про тонкощі та техніки вишивки, що Ніна Миколаївна загорілася цією справою. В’язала та вишивала так старанно і красиво, що отримала ІІ розряд з шиття.
Цією справою вирішила займатися і надалі та влаштувалася на Чернігівську швейну фабрику, де трудилася з 1977 до 1981 року. Далі поїхала до столиці, влаштувавшись на залізничну дорогу. Працювала там і монтером, і прибиральницею, і провідницею. Та весь цей час жінка не полишала свою улюблену справу - в’язання та вишивання.
Ніна Миколаївна й не порахує, скільки виробів створила за своє життя. Більшість – для себе та своєї родини.
– Найбільше я любила в’язати речі для своїх донечок – Ксенії та Сніжани, - розповідає майстриня. – Могла створити для них геть усе, починаючи із шкарпеток та шарфиків, закінчуючи сукнями та костюмами. Любила в’язати і для чоловіка Володимира, і для себе.
Окрім речей, можу зв’язати й скатертини, вази, серветки. Більшість з цього я дарувала друзям та родичам. Деякі роботи продавала у магазині української вишивки. Все життя ми з чоловіком старалися, аби доньки мали все необхідне для життя, не відмовляли собі в звичайних справах, тому я й вишивала на продаж. Та, якщо чесно, робила це й тому, що не уявляла себе без голки з ниткою. А одного разу в’язала та шила на замовлення іноземців із Сполучених Штатів. Тож тепер частинка українського є і в тій далекій країні. Коли у житті трапляються складні моменти, я сідаю за улюблене заняття і тоді на душі стає легше, забувається біль.
Для того, щоб створити одну скатертину, жінці потрібно кілька днів. Але усе залежить і від складності виробу, і від її величини. Буває, що працює довше, а бувало, що й за день впоралася. Трапляється, що великі скатертини в’яже місяць. Як тільки випадає вільна хвилька, у руках уже «бігає» гачок, бо жінка переконана: в’язання – то її життя.
Зараз Ніна Андрусенко на пенсії. До рідної Петрівки повернулася три роки тому, бо зустріти старість мріяла саме там. Оселилася у батьківській хатині. Влітку обробляє город, обожнює розводити квіти, причому, як кімнатні, так і вуличні, і, звичайно ж, вишиває та в’яже. Чоловік та доньки із онуками стараються приїздити до жінки якомога частіше (на постійне місце переїхати до села поки не наважуються – працюють), щодня телефонують. Щоліта до бабусі приїздять онуки, які обожнюють проводити час у Петрівці.
До речі, свої вміння майстриня передала й донькам: Ксенія уміє вишивати, а Сніжана – в’язати. Тепер жінка мріє навчити стародавній українській справі й двох своїх онучок, аби цей вид мистецтва існував і надалі.
Тетяна ЛИТВИН
Фото з архіву героїні
Комментариев нет:
Отправить комментарий