Ніна Теліман: «Виправляйте помилки при житті»

 Сновчанка Ніна Теліман зайшла до редакції аби поділитися з читачами газети своєю пробою пера – віршем, який жінка написала після втрати коханого чоловіка, а згодом сина. Серце першого перестало битися ще тринадцять років тому, другого – два роки. І досі у серці Ніни Іванівни не загоюється рана від страшних втрат, а очі щораз наповнюються слізьми, коли вона згадує про ті прості та такі щасливі моменти, коли її дружна, щаслива сім’я була разом.  

Розговорилися. Ніна Іванівна родом із Гути-Студенецької. Зростала у великій родині – у повазі та любові батьки виховували ще двох її сестер та брата. Вчилася жінка у Городні на факультеті дошкільного навчання. Далі за направленням потрапила до Петрівки, де влаштувалася у сезонний садочок. Саме завдяки наполегливій праці та завзятості Ніни Теліман робота садочка стала постійною. У Петрівці жінка познайомилася із майбутнім чоловіком Михайлом. Вже після весілля разом переїхали до Миколаєва, обоє влаштувалися на роботу. Тут народилася донечка Тетяна, яка, до речі, у майбутньому піде стопами матері та виховуватиме дошкільняток. 

До Сновська подружжя повернулося у 1974 році. Михайло працював інженером на побуткомбінаті, Ніна влаштувалася в «Ромашку», де незмінно пропрацювала двадцять п’ять років. Далі пішла на пенсію за вислугою років. 

Жінка згадує, яким безтурботним та щасливим було життя, коли вся родина жила разом. Михайло мав золоті руки, розбирався в усьому, допомагав виховувати доньку та сина. Та в 2008 році його не стало.  Онкологія. Хвороба стала результатом участі у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, куди його направили через місяць після катастрофи. 

Два роки тому не стало й сина Володимира. Він помер зовсім молодим – у 42 роки. Просто ліг, і не прокинувся. 

У великому, але дуже затишному будинку Ніна Іванівна лишилася сама. Проте самотньою вона не буває ніколи. Майже кожного дня до неї приходять донька та зять, які допомагають в усьому. Дуже часто телефонують і приїжджають онуки. 

Коханий чоловік та синочок лишилися лише у пам’яті жінки, а ще – на численних фотографіях, які Ніна Іванівна переглядає чи не щодня. 

– Вірш я написала за два роки до смерті сина. Можливо, він не ідеальний, та написаний від душі,  а головне – ним я хочу нагадати читачам вашої газети про те, що життя таке швидкоплинне. Його потрібно цінувати, любити та берегти. 

Виросли діти, роз’їхалися внуки,

Помер чоловік і спорожнів мій дім.

Він, як і раніше, світлий – 

Тільки тихо в нім.

Буває, туга охопить душу,

І хочеться всіх бачити –

Приходь до мене дочка і приходь синок.

Приїжджайте внуки, буду я на вас дивитись,

Життя таке швидкоплинне

Можна й запізнитись. 

– А ще хочу порадити всім не тримати образ в душі, особливо на рідних. Приїздіть, приходьте, телефонуйте, запрошуйте в гості. Пам’ятайте: за життя можна виправити будь-яку помилку, пробачити та відпустити навіть те, що, здавалося, не можеш.

Нехай Новий рік (а за східним календарем він розпочався саме 1 лютого) почнеться доброю усмішкою. З того, що пробачимо одне одному помилки. І навіть ворогам побажаємо добра. Адже життя прекрасне, зрозуміти нам пора! Живіть з радістю і радість буде жити з вами.

Тетяна ЛИТВИН, фото автора