Ніна Білоус: «Мої сльози за Гірськом не вщухають литися...»

 

На краю села, де я жила, згоріло дев’ять помешкань, а під час обстрілу «градами», який відбувся минулого тижня, дісталося й центру і всьому селу. У Гірську тепер суцільні вирви, розтрощені огорожі, вибиті вікна в будинках, спалені сараї, понівечено багато будинків.

На моєму хуторі лишилося 6 чоловік, які також сидять на валізах, збираючись евакуюватися.

Одна бабуся зовсім немічна, син з нею возиться туди­сюди в надії, що мамі колись покращає, що нарешті стишаться страшні обстріли.

І я також виїжджала й раніше, а потім повернулася, щоб засадити город. Все на ньому вже посходило, зазеленіло, але радіти врожаю, мабуть, не доведеться, оскільки почалися безкінчені прильоти всього, що літає.

 Жахливими були кілька днів, вечорів й ночей на минулому тижні, коли наша територія (у буквальному розумінні слів) здригалася від ударів: спочатку дронів, а потім ­ «градів». Гула земля, у небі стояли заграви, а люди ховалися, хто куди. За мною велосипедом приїхала невістка з іншого кутка, і ми ледь встигли дістатися до її будинку, де також, як виявилося, було дуже небезпечно.

 Ховалися в коридорі, молилися, а коли пересувалися велосипедами, зупинялися під високими деревами, над якими летіли дрони. Так близько, що ми їх бачили, а вони, напевно, нас…

 Виїжджала я з дому так швидко, що забула і частину документів, і не взяла нічого крім речей, у дві невеличкі валізки.

 Лишилося все у хаті: і крупи, і борошно, цукор, посуд, одяг з взуттям. Шкода, але нічого не вдієш: буде, як буде, як Бог дасть. Аби тільки вижити, врятуватися. На фоні стресів у мене тиск піднявся вище позначки в 207, не сплю, не хочеться їсти, хоча в Щимелі, в помешканні сватів, більш­менш спокійно, є всі умови для нормального проживання. 

Розривається моє серце за рідним Гірськом, за онуком, який служить, сином, котрий працює на крані в Чернігові, невісткою, яка поки в нашому селі трудиться продавчинею в магазині. Хочу щоб і вона якнайскоріше полишила небезпечну територія, водночас розуміючи, який нелегкий цей крок. До нас туди вже ні електрики, ні медики не їдуть, бо все пересування ворог бачить з дронів і розстрілює. Село рятують від повної темені двоє місцевих електриків, а живитися водою допомагають колодязі.

Кажу вам це і плачу, і нема вщуху моїм сльозам, моєму горю, що несе ця війна.

Скоріше б кінець! Мир би скоріше!