Андрій Гець вже вдома. Але гіркий полон забути не в змозі

 

Від дня повернення з полону додому нашого земляка Андрія Геця невдовзі мине місяць, місяць, який мужній прикордонник вважає найщасливішим у своєму житті. Тому що, як ніколи раніше, відчув вагу і смак життя, значення рідних людей, своєї землі, ціну, яку довелося сплачувати за неволю, нинішню кровопролитну війну.

– Скільки мій чоловік був у полоні, стільки за нього я молилася Богові, а це більше трьох важких років,­ розказала про очікування коханої людини Андрієва дружина Олена. До речі, до безкінечних молитов жінка додавала регулярні звернення у всі можливі інстанції, правозахисні організації, центри, ні на хвилину не перестаючи надіятися на позитивний результат. І ось її головний сержант прикордонної служби вдома, в її обіймах і обіймах дітей, з планами підлікуватися, покращити здоров’я, ввійти у зовсім інший ритм і графік, не той, в якому перебував три роки, два місяці й двадцять чотири дні.

– 158 г їжі на добу, 70­80 г хліба, чашка чаю рудого кольору, хоча ту рідину без цукру  чаєм назвати складно, 30 г мила на десятьох, 30 г зубної пасти без щітки,  ­ ось так виживав Андрій, його побратими у бараках, схожих на хліви.  

Цілий рік він жодного разу не був на свіжому повітрі! Спати доводилося в задусі, холоді, іноді стоячи на ногах. За найменшу провину хлопців карали, навіть за «не той» погляд, рух. У туалет водили по черзі, глумлячись, принижуючи. Не всі витримували, бо і  належного медичного догляду не мали, медикаментів ніяких, нічого з того, що можна було вважати цивілізованим, стерпним.

Навіть, коли  18 червня оголосили про вихід на подвір’я (із зав’язаними очима), коли везли в автобусі, потім літаком, Андрій не знав, що це шлях додому, що це воля. Все почав розуміти у Гомельській області, коли розв’язали очі, а радісно позіхнув, побачивши табличку «Нові Яриловичі». Там на повні груди вдихнув запах Вітчизни, зелені трави, наповнене цілющим ароматом повітря. Наших хлопців чекали автобуси з українськими номерами, їжа, медичні працівники. А повний шквал емоцій схопив, коли потрапив в обійми дружини і дітей, коли всі захлиналися слізьми і любов’ю від довгоочікуваної, вистражданої зустрічі.

Тепер вони разом – нероздільні, незламні, сильні і красиві вмінням зберігати найкращі земні почуття.

Зі мною зустрілися на річці в Займищі, де скромно, по­сімейному дихали природою, водночас пом’янули Андрієву маму. Вона, напевне, із засвітів також берегла свого сина­героя…

Наш кор.