Не можу без щемного болю у серці писати про ті життєві виклики, які вже пережила і продовжує переживати ця дружна, працьовита, красива з усіх сторін родина єлінчан Людмили Григорівни й Василя Федоровича Дрозд. Людей, буття яких повсякчас пов`язане з любов`ю, відданістю, турботою, обов`язками.
Про рідне Єліне у них вже лише спогади, адже там, крім згарищ, повної руїни вже нічого не лишилося. Сльози течуть рікою при цих спогадах, при аналізі того, як колись там було. Як завідувала бібліотекою Людмила Григорівна, як брала участь у багатьох заходах на кшталт День села, День партизанської слави, як трудився у лісництві Василь Федорович, садив там дуби і сосни, як вдома вони удвох з трьома дітьми упорядковували великі присадибні ділянки, хазяйнували з коровою, свинями, усякою птицею. Власна вантажівка і легковий автомобіль виручали скрізь, і всі труднощі гуртом долалися легко, з посмішкою і завзяттям.
– І де тільки взялася ця клята війна,- резюмують вони при нашій зустрічі, далеко від рідних місць, у вже іншому селі, куди переселилися – Єньковій Рудні. І хоч це не якийсь закордон, а одна область, одна громада – все одно обживатися довелося нелегко. Утім, це село вже також повністю увійшло в серце, з`єдналося з душею, ставши близьким і теплим. І будинок, що придбано за втрачене помешкання в Єліному, нині весь у квітах, ідеальній чистоті й порядку. Фасад, тераса, бесідка з чудовими дерев`яними композиціями виблискують сонцем і золотом рук господарів. А всій цій рукотворній казці додає особливого відтінку щебіт онучки Соломії, якій перебування у бабусі з дідусем є справжньою насолодою.
Роздолля ж кругом! Вітамінів купа! Два песики поруч і загальний позитив у всьому. До речі, онуків у них четверо!
Про негатив, біль, який досі не полишає ні вдень, ні вночі рідні воліють маленькій дівчинці не говорити. Тужно. Важко. Бо це загибель при обороні Чернігова (у березні 2022 року Соломійчиного тата Антона Мягкого, це рана, яку ніколи не загоїть ніякий час.
Однак, життя продовжується і, незважаючи на те, що відбулося, що відбувається сьогодні Людмила Григорівна й Василь Федорович, їхня патріотична доня, котра служить в поліції, два дорогі сини, які (кожен по-своєму) боронять Україну, продовжують знаходити сили, снагу, мужність вірити у «завтра», у мир, у те, що, зрештою, здоровий глузд світу здобуде першість і переможе зло.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Комментариев нет:
Отправить комментарий