Чому слабка стать так часто плаче? Правильна відповідь до образливого суха: через наявність у крові жінок гормону пролактину, відповідального за виділення слізної рідини ( чоловічий гормон – тестостерон, навпаки, не дає цій рідині накопичуватися ).
Але про це наукове твердження згадує рідко хто. Зазвичай жіночу плаксивість пояснюють простіше : «через образу», «щоб привернути увагу, добитися бажаного, зняти стрес», «від невпевненості у власних силах, злості, співчуття – в тому числі і до себе самої», «для психологічного розвантаження»…
- Вигадують бозна що, - махає рукою Єфросинія Довгаль.
- А що, по-вашому, не вигадки? – запитую жінку.
- Те, що сльозами горю не поможеш.
- Це всі знають, та все одно плачуть.
- Всі, та не всі…
- Ви не плакали?
- Ні!
Розказує: рюмсати через дрібниці не звикла з дитинства, бо виросла серед трьох братів. А що «у великому» сльозами не зарадиш, зрозуміла у неповні 16 – після закінчення семирічки у своїх рідних Хотуничах. Тоді найбільшою мрією дівчини було «вивчитися». Подала документи до 8 класу в Городню, а тут – війна. Хоч цілими днями ридай, нічого не зміниться.
- Але ж плачуть не тільки від безвиході чи горя, а й від щастя та кохання, - кажу їй. А вона у відповідь розказує іншу історію.
- Мого чоловіка звали Дмитром. Ми з ним разом виросли: жили через чотири хати. Дружили. Потім полюбили одне одного.
Як усі дівчата, я мріяла про весілля. Що буду на ньому найкрасивішою і найщасливішою. А розписуватись випало в поліції. Спішно, щоб не послали на примусові роботи в Німеччину: надворі стояв 1942 рік. Тож голова від радості не паморочилась.
Правда, після цього ми вінчалися у Старій Рудні. Я була у ситцевому платтячку і у фаті з намітки.
Згадує: після визволення, у жовтні 1943-го, чоловіка забрали на фронт. Під Лоєвом у Білорусії він був тяжко поранений і більше шести місяців провів у госпіталі. У травні 1944-го на трохи прибув у Хотуничі і знову – на службу.
У 1945-му Єфросинія народила Валю. Дмитро повернувся, коли дівчинці було майже два роки. Обоє працювали в колгоспі. Він теслярував, вона була ланковою.
Тепер не ймуть віри, що колись усе робили вручну – косили, орали, садили картоплю. На рік треба було мати не менше 200 виходів. Прийдеш з роботи, вдома - друга зміна. І теж – усе вручну. Крім того, ми ще й будувалися. Плакати чи жаліти себе ніколи було. Тоді всі так жили.
У 1950-му у них народилася ще одна дочка – Ольга, а через 9 років – син Андрій.
- Дітей не балували. Але й не били, - продовжує жінка. – Слово батьків було для них законом. А іноді і без слів обходилось. Прибіжу на обід, бачу: дівчата абияк у хаті поприбирали. Я відро води на підлогу – бух. До вечора все чисте, аж сяє.
- А через чоловіка не доводилось плакати? Він ніколи не кривдив і не зраджував?
- Не вірте тим сім’ям, де кажуть, що прожили вік і не сварилися. У нас теж далеко не все було гладко. Але вслід за чоловіком я не бігала і сліз через образи не проливала. Хоч було боляче. І не раз.
- Заганяли негатив усередину? Лікарі кажуть, що це шкодить здоров’ю.
- Моєму здоров’ю більше шкодить гультяйство, слабкодухість та плітки. Терпіти не можу, як днями теревенять і пащекують.
Раніше зовсім по-іншому було. Люди наробляться, зійдуться – пісні співають. І ставились одне до одного з добром. Ніколи не забуду, як мою хвору маму дратував крик сусідського півня. Ми їм, звісно, нічого не казали. Але вони якось дізналися, і в той же день півня зарізали.
…У 1976-му Єфросинія Сергіївна – у 51 – стала вдовою (чоловік був на рік від неї старший). Заміж більше не виходила. Каже: доля, яка б не була, зустрічається тільки один раз. Натомість одружувала дітей. Тепер їй 88, у неї 7 онуків і 10 правнуків.
Довго жила в Хотуничах. Тримала господарство, при допомозі дітей порала город. Уже чотири роки, як переселилася в Щорс: у родину старшої дочки Валентини. Без діла і тут не сидить. Усі її люблять, шанують, радяться в усьому, бережуть.
- Тепер і поготів нема чого плакати, - посміхається.
Марія Ісаченко
До теми
У древніх слов’ян існував цікавий звичай: заміжні жінки збирали свої сльози у спеціальні ємкості, а потім змішували їх з трояндовою водою і застосовували для лікування. Секрет у тому, що в слізній рідині є антимікробний білок лізоцим, котрий знешкоджує бактерії.
«Несправжні сльози», котрі навертаються на очі, коли ми чистимо цибулю чи виймаємо з ока порошинку, більш прісні, ніж коли ми плачемо від горя чи болю.
Щоб не плакати під час приготування страв з цибулею чи хроном, відомий кулінар Андрій Макаревич радить господиням запалити поруч ароматну свічку або одягти маску для підводного плавання.
- Вигадують бозна що, - махає рукою Єфросинія Довгаль.
- А що, по-вашому, не вигадки? – запитую жінку.
- Те, що сльозами горю не поможеш.
- Це всі знають, та все одно плачуть.
- Всі, та не всі…
- Ви не плакали?
- Ні!
Розказує: рюмсати через дрібниці не звикла з дитинства, бо виросла серед трьох братів. А що «у великому» сльозами не зарадиш, зрозуміла у неповні 16 – після закінчення семирічки у своїх рідних Хотуничах. Тоді найбільшою мрією дівчини було «вивчитися». Подала документи до 8 класу в Городню, а тут – війна. Хоч цілими днями ридай, нічого не зміниться.
- Але ж плачуть не тільки від безвиході чи горя, а й від щастя та кохання, - кажу їй. А вона у відповідь розказує іншу історію.
- Мого чоловіка звали Дмитром. Ми з ним разом виросли: жили через чотири хати. Дружили. Потім полюбили одне одного.
Як усі дівчата, я мріяла про весілля. Що буду на ньому найкрасивішою і найщасливішою. А розписуватись випало в поліції. Спішно, щоб не послали на примусові роботи в Німеччину: надворі стояв 1942 рік. Тож голова від радості не паморочилась.
Правда, після цього ми вінчалися у Старій Рудні. Я була у ситцевому платтячку і у фаті з намітки.
Згадує: після визволення, у жовтні 1943-го, чоловіка забрали на фронт. Під Лоєвом у Білорусії він був тяжко поранений і більше шести місяців провів у госпіталі. У травні 1944-го на трохи прибув у Хотуничі і знову – на службу.
У 1945-му Єфросинія народила Валю. Дмитро повернувся, коли дівчинці було майже два роки. Обоє працювали в колгоспі. Він теслярував, вона була ланковою.
Тепер не ймуть віри, що колись усе робили вручну – косили, орали, садили картоплю. На рік треба було мати не менше 200 виходів. Прийдеш з роботи, вдома - друга зміна. І теж – усе вручну. Крім того, ми ще й будувалися. Плакати чи жаліти себе ніколи було. Тоді всі так жили.
У 1950-му у них народилася ще одна дочка – Ольга, а через 9 років – син Андрій.
- Дітей не балували. Але й не били, - продовжує жінка. – Слово батьків було для них законом. А іноді і без слів обходилось. Прибіжу на обід, бачу: дівчата абияк у хаті поприбирали. Я відро води на підлогу – бух. До вечора все чисте, аж сяє.
- А через чоловіка не доводилось плакати? Він ніколи не кривдив і не зраджував?
- Не вірте тим сім’ям, де кажуть, що прожили вік і не сварилися. У нас теж далеко не все було гладко. Але вслід за чоловіком я не бігала і сліз через образи не проливала. Хоч було боляче. І не раз.
- Заганяли негатив усередину? Лікарі кажуть, що це шкодить здоров’ю.
- Моєму здоров’ю більше шкодить гультяйство, слабкодухість та плітки. Терпіти не можу, як днями теревенять і пащекують.
Раніше зовсім по-іншому було. Люди наробляться, зійдуться – пісні співають. І ставились одне до одного з добром. Ніколи не забуду, як мою хвору маму дратував крик сусідського півня. Ми їм, звісно, нічого не казали. Але вони якось дізналися, і в той же день півня зарізали.
…У 1976-му Єфросинія Сергіївна – у 51 – стала вдовою (чоловік був на рік від неї старший). Заміж більше не виходила. Каже: доля, яка б не була, зустрічається тільки один раз. Натомість одружувала дітей. Тепер їй 88, у неї 7 онуків і 10 правнуків.
Довго жила в Хотуничах. Тримала господарство, при допомозі дітей порала город. Уже чотири роки, як переселилася в Щорс: у родину старшої дочки Валентини. Без діла і тут не сидить. Усі її люблять, шанують, радяться в усьому, бережуть.
- Тепер і поготів нема чого плакати, - посміхається.
Марія Ісаченко
До теми
У древніх слов’ян існував цікавий звичай: заміжні жінки збирали свої сльози у спеціальні ємкості, а потім змішували їх з трояндовою водою і застосовували для лікування. Секрет у тому, що в слізній рідині є антимікробний білок лізоцим, котрий знешкоджує бактерії.
«Несправжні сльози», котрі навертаються на очі, коли ми чистимо цибулю чи виймаємо з ока порошинку, більш прісні, ніж коли ми плачемо від горя чи болю.
Щоб не плакати під час приготування страв з цибулею чи хроном, відомий кулінар Андрій Макаревич радить господиням запалити поруч ароматну свічку або одягти маску для підводного плавання.
Комментариев нет:
Отправить комментарий