...Ось і могила Дорошенка Ничипора Івановича. Здається, зовсім нещодавно прозвучала біля його двору сумна мелодія, а уже стільки років минуло, наче вітром їх віднесло. Судячи з фото на його намогильному пам`ятнику, де Ничипор Іванович серйозний і суворий, навіть не подумаєш, що він був великим жартівником (або, як кажуть у нашому селі – брехуном). Але зовнішність, як відомо, часто буває оманливою.
Якось іде він додому після роботи у новій тілогрійці. А назустріч – Костянтин Комісаренко з Малого Щимеля.
- Прикупив одежину? – цікавиться.
- Чого б це я купував? – спокійно каже Ничипор. – Обміняв у «совбезі». Здав дві старі і отримав нову.
Наступного дня наївний Костянтин зібрав усі старі тілогрійки, зв`язав мотузкою і в «совбез».
- Ух, ледве доніс, -важко видихнув. – Скільки там мені нових належить?
В усіх працівників відділу соцзабезпечення очі – «по п`ять копійок». А коли дізналися, в чому річ, кабінет просто вибухнув від реготу. «От сатанюка! От брехун», - не міг заспокоїтись Комісаренко.
Правда, було, що сміялися і над самим жартівником. Усім селом. А він – найперший. Розказував, сіли снідати, жінка й каже: «Треба купити цементу, бо свиня фундамент розвалює. Скоро вилізе в дірку». Встав я із-за столу, і на базар. Іду, зустрічаю куму Ліду. Чогось похнюплена. Дай, думаю, відверну її від сумних думок. « Гей, кумо, чула новину: у нашої фермерки трактора вкрали!», кажу перше, що спало на думку. «Правда? От лихо, а вона обіцяла ним мені город виорати», - забідкалась Ліда і помчала від мене. «Зараз розкаже всьому селу, - посміхаюсь сам до себе. – От потіха буде». У цей момент назустріч мені вилітає захеканий сусід.
- Сашко, чув новину, - зупиняю і його, - у дев`ятому магазині в Щорсі стіна обвалилась. Мішки з цукром просто в грязюку попадали. Де чистіші, забрали, а решта так і валяється. Чаю з таким цукром не вип`єш, а на самогон згодиться.
У сусіда очі так і загорілися.
- Клюнув! – радію далі. – Зараз рвоне до магазину. Я так захопився, що навіть до базару не дійшов.
А після обіду заходить кума Ліда.
- Була в Щорсі, бачила твого брата Івана. Він переказував, щоб ти негайно їхав на базар, бо тобі там мішок цементу відкладено. Я хотів уже за грошима бігти, та зупинився. Думаю: розводить мене Ліда, як я її розвів. Не вийде, люба.
А ввечері дзвонить брат:
- Ну, ти даєш! Хоч би гроші передав. Забрали твій цемент. Розмели увесь, що був, бо має сильно подорожчати. Чекай тепер, коли завезуть.
- Так, значить, кума не обдурила? – розгубився я.
Брат сміється. А мені не до сміху. Дізнається жінка – горе буде.
… Нема Ничипора Івановича. Без нього і село стало сумнішим. Хоча це не зовсім так. Його часто згадують і завжди по-доброму посміхаються. «Мабуть він і на тому світі усіх веселить», - подумалось. Як веселив усіх і в Займищі, і в локомотивному депо, де працював після війни до самої пенсії.
Георгій Лепнюк
Якось іде він додому після роботи у новій тілогрійці. А назустріч – Костянтин Комісаренко з Малого Щимеля.
- Прикупив одежину? – цікавиться.
- Чого б це я купував? – спокійно каже Ничипор. – Обміняв у «совбезі». Здав дві старі і отримав нову.
Наступного дня наївний Костянтин зібрав усі старі тілогрійки, зв`язав мотузкою і в «совбез».
- Ух, ледве доніс, -важко видихнув. – Скільки там мені нових належить?
В усіх працівників відділу соцзабезпечення очі – «по п`ять копійок». А коли дізналися, в чому річ, кабінет просто вибухнув від реготу. «От сатанюка! От брехун», - не міг заспокоїтись Комісаренко.
Правда, було, що сміялися і над самим жартівником. Усім селом. А він – найперший. Розказував, сіли снідати, жінка й каже: «Треба купити цементу, бо свиня фундамент розвалює. Скоро вилізе в дірку». Встав я із-за столу, і на базар. Іду, зустрічаю куму Ліду. Чогось похнюплена. Дай, думаю, відверну її від сумних думок. « Гей, кумо, чула новину: у нашої фермерки трактора вкрали!», кажу перше, що спало на думку. «Правда? От лихо, а вона обіцяла ним мені город виорати», - забідкалась Ліда і помчала від мене. «Зараз розкаже всьому селу, - посміхаюсь сам до себе. – От потіха буде». У цей момент назустріч мені вилітає захеканий сусід.
- Сашко, чув новину, - зупиняю і його, - у дев`ятому магазині в Щорсі стіна обвалилась. Мішки з цукром просто в грязюку попадали. Де чистіші, забрали, а решта так і валяється. Чаю з таким цукром не вип`єш, а на самогон згодиться.
У сусіда очі так і загорілися.
- Клюнув! – радію далі. – Зараз рвоне до магазину. Я так захопився, що навіть до базару не дійшов.
А після обіду заходить кума Ліда.
- Була в Щорсі, бачила твого брата Івана. Він переказував, щоб ти негайно їхав на базар, бо тобі там мішок цементу відкладено. Я хотів уже за грошима бігти, та зупинився. Думаю: розводить мене Ліда, як я її розвів. Не вийде, люба.
А ввечері дзвонить брат:
- Ну, ти даєш! Хоч би гроші передав. Забрали твій цемент. Розмели увесь, що був, бо має сильно подорожчати. Чекай тепер, коли завезуть.
- Так, значить, кума не обдурила? – розгубився я.
Брат сміється. А мені не до сміху. Дізнається жінка – горе буде.
… Нема Ничипора Івановича. Без нього і село стало сумнішим. Хоча це не зовсім так. Його часто згадують і завжди по-доброму посміхаються. «Мабуть він і на тому світі усіх веселить», - подумалось. Як веселив усіх і в Займищі, і в локомотивному депо, де працював після війни до самої пенсії.
Георгій Лепнюк
Комментариев нет:
Отправить комментарий