75-літня Валентина Федорівна Кабацька з Лосевої Слободи закінчила тільки 4 класи, а її педагогічному таланту можуть позаздрити не лише дипломовані освітяни.
Її п’ятеро дітей (три сини і дві дочки) давно виросли, у них уже не тільки діти, а й онуки, а материну науку пам’ятають донині. І низько кланяються за неї. Мати донині для них – святе. Рідко коли зустрінеш таке шанобливе ставлення з боку дітей, яким оточена Валентина Федорівна.
– У чому ж секрет? – питаю жінку. – Ви були суворою у вихованні?
– Навпаки – усе дозволяла, - сміється жінка. – Кожен знав: він сам обирає, як вчинити, але за все доведеться відповідати.
Тому хлопці не курили і не лазили по чужих садах. А найкращий вихователь – це праця.
Старший з синів Микола після четвертого класу на шкільних канікулах возив воду косарям. Пізніше хлопці штабелювали цеглу на заводі.
Прикладом для дітей були батьки. А вони – постійно за роботою.
Кирило Кабацький – вічний колгоспний бригадир, Валентина – телятниця, свинарка. Будувались без будь-якої сторонньої допомоги, тримали хазяйство. Діти змалку знали: якщо не будеш ледачим, не пропадеш. За цим принципом влаштовували своє життя.
Микола живе в Кучинівці. Трудівник і господар. У травні йому буде 55. Не ледачим був і Петро. Його не стало три роки тому. Нещасливий збіг обставин чи доля така – хтозна. Кілька разів ламав одну і ту ж ногу, переніс 12 операцій.
–Нема нічого болючішого, як проводжати на цвинтар дітей, - зітхає Валентина Федорівна.
Чоловік її теж покійний. Уже сім років. Помер від раку. Багато чого не встиг. Особливо – довчити Юлю, доньку найменшого сина Василя.
Дівчинка після розлучення батьків залишилася з ними – батьком, дідусем та бабусею.
– Продайте всю худобу, а Юлю вивчіть, - наказував дідусь.
Зараз Юля – студентка Харківського Національного університету ім.В.Докучаєва. І худоба (три корови і кінь) – на місці. Бережуть її «до особливого випадку». Усе хазяйство – на Василевих плечах. Материні руки уже «не беруть» - вироблені доостанку. Косити, орати, копати приїздить своїм трактором Микола з Кучинівки. Минулої осені допомогли збирати врожай гості з Дніпропетровська – там живе старша з дочок Тамара з сім’єю.
А молодша – Галина – в Гвоздиківці. Часто буває в матері. З-поміж іншого, згадують, як Галя ще малою спокусилась разом з однолітками на сусідські полуниці.
- Мама, коли дізналася, розбудила мене раненько. Дала решето і послала вибирати ягоди на нашому городі. Я старалася, думала: на вареники. А вона змусила всі з’їсти. Щоб не тягло красти. На все життя тоді полуниць наїлася, - сміється жінка.
- Бачите, яке виховання, - посміхається й Валентина Федорівна. – Але ніхто з дітей за нього не в обіді.
Діти для неї всі – і зяті з невістками, і онуки з правнуками (їх – по 8). Радіє серце, коли у них усе добре, коли добились успіху. Як, приміром, один з онуків - Олександр (Голубцов), що працює нині над докторською дисертацією (викладач Київського Національного університету ім. Т.Шевченка).
І страждає, коли трапляється щось лихе: захворіє хто чи не пощастить у житті.
- Ми з чоловіком жили для них, старалися, щоб виросли трудящими і щоб не зганьбили ні нас, ні себе поганими вчинками. Виховували, як Бог на душу поклав. Не по науці, а від серця. Головне – любили їх. Оце і весь секрет.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
Її п’ятеро дітей (три сини і дві дочки) давно виросли, у них уже не тільки діти, а й онуки, а материну науку пам’ятають донині. І низько кланяються за неї. Мати донині для них – святе. Рідко коли зустрінеш таке шанобливе ставлення з боку дітей, яким оточена Валентина Федорівна.
– У чому ж секрет? – питаю жінку. – Ви були суворою у вихованні?
– Навпаки – усе дозволяла, - сміється жінка. – Кожен знав: він сам обирає, як вчинити, але за все доведеться відповідати.
Тому хлопці не курили і не лазили по чужих садах. А найкращий вихователь – це праця.
Старший з синів Микола після четвертого класу на шкільних канікулах возив воду косарям. Пізніше хлопці штабелювали цеглу на заводі.
Прикладом для дітей були батьки. А вони – постійно за роботою.
Кирило Кабацький – вічний колгоспний бригадир, Валентина – телятниця, свинарка. Будувались без будь-якої сторонньої допомоги, тримали хазяйство. Діти змалку знали: якщо не будеш ледачим, не пропадеш. За цим принципом влаштовували своє життя.
Микола живе в Кучинівці. Трудівник і господар. У травні йому буде 55. Не ледачим був і Петро. Його не стало три роки тому. Нещасливий збіг обставин чи доля така – хтозна. Кілька разів ламав одну і ту ж ногу, переніс 12 операцій.
–Нема нічого болючішого, як проводжати на цвинтар дітей, - зітхає Валентина Федорівна.
Чоловік її теж покійний. Уже сім років. Помер від раку. Багато чого не встиг. Особливо – довчити Юлю, доньку найменшого сина Василя.
Дівчинка після розлучення батьків залишилася з ними – батьком, дідусем та бабусею.
– Продайте всю худобу, а Юлю вивчіть, - наказував дідусь.
Зараз Юля – студентка Харківського Національного університету ім.В.Докучаєва. І худоба (три корови і кінь) – на місці. Бережуть її «до особливого випадку». Усе хазяйство – на Василевих плечах. Материні руки уже «не беруть» - вироблені доостанку. Косити, орати, копати приїздить своїм трактором Микола з Кучинівки. Минулої осені допомогли збирати врожай гості з Дніпропетровська – там живе старша з дочок Тамара з сім’єю.
А молодша – Галина – в Гвоздиківці. Часто буває в матері. З-поміж іншого, згадують, як Галя ще малою спокусилась разом з однолітками на сусідські полуниці.
- Мама, коли дізналася, розбудила мене раненько. Дала решето і послала вибирати ягоди на нашому городі. Я старалася, думала: на вареники. А вона змусила всі з’їсти. Щоб не тягло красти. На все життя тоді полуниць наїлася, - сміється жінка.
- Бачите, яке виховання, - посміхається й Валентина Федорівна. – Але ніхто з дітей за нього не в обіді.
Діти для неї всі – і зяті з невістками, і онуки з правнуками (їх – по 8). Радіє серце, коли у них усе добре, коли добились успіху. Як, приміром, один з онуків - Олександр (Голубцов), що працює нині над докторською дисертацією (викладач Київського Національного університету ім. Т.Шевченка).
І страждає, коли трапляється щось лихе: захворіє хто чи не пощастить у житті.
- Ми з чоловіком жили для них, старалися, щоб виросли трудящими і щоб не зганьбили ні нас, ні себе поганими вчинками. Виховували, як Бог на душу поклав. Не по науці, а від серця. Головне – любили їх. Оце і весь секрет.
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий