Серед орденів, якими відзначають за звитягу ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, є орден «За гуманність і милосердя», на якому завмерли фігурки журавлів, що летять у небі. Мов ті журавлі, один по одному відлітають у вирій небуття чорнобильці, які понад чверть століття тому закрили собою світ від убивчого атому. Так хочеться іще за життя встигнути кожному рятівникові сказати слово вдячності. Вони того заслуговують. Адже тоді, багато років тому, молоді й дужі, вони не чекали гучних слів, а просто виконували важку й небезпечну роботу. Бо за їх спинами були матері, дружини, діти. Вони рятували Вітчизну.
Орден із журавлями серед інших нагород є і на піджаку лісничого Новоборовицького лісництва М.К. Аніщенка. Скільки своїх побратимів-чорнобильців він уже провів в останню путь, Михайло Климович не рахував, хоча пам’ятає їх поіменно. У селі разом із ним їх залишилося троє. Хочеться побажати, аби всі вони: М.К. Аніщенко, П.М. Музика й П.М. Китаєв – жили довго. Й за тих, кому доля відміряла не так багато років.
Колеги Михайла Климовича були приємно здивовані тим, що їх керівник такий бравий герой. Аби вони знали, як довго довелося умовляти чорнобильця одягти для фото свої нагороди, згадати події літніх місяців, проведених у 1987 році в епіцентрі лиха.
Коли офіцера запасу політвідділу М.К. Аніщенка повісткою викликали до райвійськкомату, він очолював парторганізацію лісництва. І на думці не було якось ухилитися від виконання військового обов’язку. Хоча вдома залишилася кохана дружина з двома дітьми. Тож у кінці травня був уже замполітом командира роти забезпечення. Той, хто думає, що ця посада передбачає лише роботу з особовим складом підрозділу, глибоко помиляється. Бо Михайло Климович на чолі 20 рядових солдатів багаторазово виїжджав до третього турбоцеху на дезактивацію території. Небезпечна робота тривала від 30 хвилин до 3 годин у залежності від рівня радіоактивного фону. Вирізали заражене обладнання, вручну виносили його, заносили чисте, а спеціалісти встановлювали й монтували його. Довелося п’ять змін відчергувати на базі річкового флоту на Прип’яті.
При цьому виконував і обов’язки, які були покладені на політрука. Разом із солдатами випускав стіннівку, де розповідали, які роботи виконували й хто на них був особливо сумлінним. А ще слідкував за дисципліною в роботі, якістю харчування, побутовими умовами тощо. Але на першому місці була турбота про людей. Приміром, не мали права військкомати відправляти до Чорнобиля тих, у кого троє і більше дітей.
– У нашій роті був такий чоловік, - згадує М.К. Аніщенко. – Ми звернулися з клопотанням до замполіта 25-ої бригади. Реакція не забарилася: батька трьох малих дітей повернули додому. Як і воїна-інтернаціоналіста, котрий ще недавно воював в Афганістані.
Люди зали, що виконують небезпечну роботу. Але атмосфера панувала спокійна, ділова. Ніхто не уникав, не ховався за спини товаришів. Усі знали, що потрібно якнайшвидше подолати наслідки найбільшої техногенної катастрофи, готові були працювати вдень і вночі. Звичайно, тужили за домівкою, за рідними.
Я мав змогу телефонувати додому, - ділиться Михайло Климович. – Дружина, Надія Сергіївна, дуже підтримувала й підбадьорювала мене.
Тили у М.К. Аніщенка завжди надійні. Саме завдяки моральній підтримці й розсудливості Надії Сергіївни він був спокійний за дітей і родину, зробив кар’єру від робітника з вирубки лісу вручну до очільника лісництва.
З роками чорнобильське братство усе міцнішає. Люди, котрі разом пройшли через горнило випробувань підступним атомом, тримаються разом, разом долають свої проблеми. Адже здорових серед них немає. За статистикою, на кожного чорнобильця в середньому припадає 11 серйозних діагнозів. Часто хворіє й інвалід другої групи М.К. Аніщенко. Тож тим паче не розуміє політики держави щодо чорнобильців. Бо згадують про них лише напередодні роковин катастрофи на ЧАЕС. Не виконується меморандум, укладений владою із громадськими організаціями чорнобильців. Як наслідок, хворі люди, що втратили своє здоров’я на ліквідації аварії, залишаються незахищеними. Лави їх тануть, їх душі, мов журавлі, відлітають у кращий із світів…
А ті, хто серед живих, продовжують боротися з хворобами, обставинами, байдужістю. Як понад чверть століття тому боролися за нас із вами, за Україну, за цілий світ.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву М.К. Аніщенка
Орден із журавлями серед інших нагород є і на піджаку лісничого Новоборовицького лісництва М.К. Аніщенка. Скільки своїх побратимів-чорнобильців він уже провів в останню путь, Михайло Климович не рахував, хоча пам’ятає їх поіменно. У селі разом із ним їх залишилося троє. Хочеться побажати, аби всі вони: М.К. Аніщенко, П.М. Музика й П.М. Китаєв – жили довго. Й за тих, кому доля відміряла не так багато років.
Колеги Михайла Климовича були приємно здивовані тим, що їх керівник такий бравий герой. Аби вони знали, як довго довелося умовляти чорнобильця одягти для фото свої нагороди, згадати події літніх місяців, проведених у 1987 році в епіцентрі лиха.
Коли офіцера запасу політвідділу М.К. Аніщенка повісткою викликали до райвійськкомату, він очолював парторганізацію лісництва. І на думці не було якось ухилитися від виконання військового обов’язку. Хоча вдома залишилася кохана дружина з двома дітьми. Тож у кінці травня був уже замполітом командира роти забезпечення. Той, хто думає, що ця посада передбачає лише роботу з особовим складом підрозділу, глибоко помиляється. Бо Михайло Климович на чолі 20 рядових солдатів багаторазово виїжджав до третього турбоцеху на дезактивацію території. Небезпечна робота тривала від 30 хвилин до 3 годин у залежності від рівня радіоактивного фону. Вирізали заражене обладнання, вручну виносили його, заносили чисте, а спеціалісти встановлювали й монтували його. Довелося п’ять змін відчергувати на базі річкового флоту на Прип’яті.
При цьому виконував і обов’язки, які були покладені на політрука. Разом із солдатами випускав стіннівку, де розповідали, які роботи виконували й хто на них був особливо сумлінним. А ще слідкував за дисципліною в роботі, якістю харчування, побутовими умовами тощо. Але на першому місці була турбота про людей. Приміром, не мали права військкомати відправляти до Чорнобиля тих, у кого троє і більше дітей.
– У нашій роті був такий чоловік, - згадує М.К. Аніщенко. – Ми звернулися з клопотанням до замполіта 25-ої бригади. Реакція не забарилася: батька трьох малих дітей повернули додому. Як і воїна-інтернаціоналіста, котрий ще недавно воював в Афганістані.
Люди зали, що виконують небезпечну роботу. Але атмосфера панувала спокійна, ділова. Ніхто не уникав, не ховався за спини товаришів. Усі знали, що потрібно якнайшвидше подолати наслідки найбільшої техногенної катастрофи, готові були працювати вдень і вночі. Звичайно, тужили за домівкою, за рідними.
Я мав змогу телефонувати додому, - ділиться Михайло Климович. – Дружина, Надія Сергіївна, дуже підтримувала й підбадьорювала мене.
Тили у М.К. Аніщенка завжди надійні. Саме завдяки моральній підтримці й розсудливості Надії Сергіївни він був спокійний за дітей і родину, зробив кар’єру від робітника з вирубки лісу вручну до очільника лісництва.
З роками чорнобильське братство усе міцнішає. Люди, котрі разом пройшли через горнило випробувань підступним атомом, тримаються разом, разом долають свої проблеми. Адже здорових серед них немає. За статистикою, на кожного чорнобильця в середньому припадає 11 серйозних діагнозів. Часто хворіє й інвалід другої групи М.К. Аніщенко. Тож тим паче не розуміє політики держави щодо чорнобильців. Бо згадують про них лише напередодні роковин катастрофи на ЧАЕС. Не виконується меморандум, укладений владою із громадськими організаціями чорнобильців. Як наслідок, хворі люди, що втратили своє здоров’я на ліквідації аварії, залишаються незахищеними. Лави їх тануть, їх душі, мов журавлі, відлітають у кращий із світів…
А ті, хто серед живих, продовжують боротися з хворобами, обставинами, байдужістю. Як понад чверть століття тому боролися за нас із вами, за Україну, за цілий світ.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву М.К. Аніщенка
Комментариев нет:
Отправить комментарий