Як сільський голова з Нових Млинів поліпшила демографічну ситуацію

Новомлинівська школа хоч і невеличка (25 учнів), але не найменша у Щорському районі: є такі, де 17, і навіть 11 школярів. І все ж у нинішньому навчальному році тут немає випускного (дев’ятого) класу, а у наступному буде лише два першачки (зараз – чотири).
- Хочеш - не хочеш, треба було влаштовувати бебі-бум, - сміється голова села, 43-річна Олена Згонник.

Антошка, якого вона народила у минулорічному липні, виявився дуже легким «на почин». Якщо протягом 2011-го та 2012-го на всю сільраду ( до неї ще входить Лосева Слобода) з’являлося на світ по троє немовлят, то зараз у самих тільки Нових Млинах – уже три вагітні жінки, у яких пологи не за горами.
- Насправді Антошку нам напророкувала циганка, - продовжує Олена Згонник. – Вона зайшла у двір і попросила напитися. Мій чоловік Ігор виніс ще й їжі. Циганка накрила долонею склянку з водою, щось над нею пробурмотіла і несподівано видала: «У вас скоро буде четверо дітей».
Ми дружно розсміялися. Наш син тоді був у восьмому класі, молодша донька - в десятому, а старша (від мого першого шлюбу) взагалі заміжня. А вона – «четверо дітей».
«Ви ще мене згадаєте», - розсміялася у відповідь і циганка.
… Олену виростила бабуся – кубанська козачка Василина Рожкова, яку доля закинула аж на Чернігівщину. Батька дівчинка не знала, а мати померла, коли їй було всього 7 років. Змалку Оленку вчили бути сумлінною і нічого не боятися. Після восьмого класу вона вступила до Чернігівського кооперативного училища. Вийшла заміж у Мену. У 1991-му у них з чоловіком народилася Ілона.
А через два роки шлюб розпався. Олена повернулася у Нові Млини. Знайти роботу, де була б підходяща і без затримок зарплата, не вдавалося. Тоді вона, залишивши свою маленьку з бабусею, поповнила ряди «човників» - їздила за товарами, щоб вдома продати їх і мати свіжу копійку.
Важкі сумки, виснажливі дороги, коли до пуття ні виспатись, ні поїсти, постійне напруження, нервування – після всього цього було тільки одне бажання: відпочити. Не в театрі чи в косметичному салоні – просто впасти на чисті простирадла і довго-довго не прокидатись. Та для Олени і це було розкішшю, бо у бабусі і город був, і господарство.
Саме у такий непростий для себе час молода жінка закохалась. Ігор Згонник жив по сусідству – через паркан. Він був парубком, на два роки молодшим і ніби з іншого світу: батько – голова колгоспу, мати – вчителька. Вчився у Харкові - у сільгоспінституті. Здавалося б, у їхніх стосунків нема майбутнього (тим більше, що Ігореві батьки були проти них), але любов часто не визнає загальноприйнятих правил.
У 1994 – му вони (таємно майже від усіх) одружилися.
- Розписалися у Щорсі, - згадує Олена. – Тут і відсвяткували. У мого хрещеного – Василя Спускана. Він був на нашому боці. Влаштував нам романтичне весілля при свічках. Це було приголомшливо і зворушувало до сліз.
Потім ми ще раз відзначили початок нашого спільного життя. У студентському гуртожитку в Харкові.
У Харків Ігор забрав і нас з Ілоною. Жили в квартирі, що належала його тітці. Тут ми провели свій щасливий медовий місяць. Потім приїхав його батько, і наша таємниця розкрилася. Треба віддати йому належне: сприйняв усе спокійно. Хоча якщо б кричав, лаявся чи погрожував, це б все одно нічого не змінило – у нас були власні плани, як жити далі, ні від кого не залежачи. Невдовзі (у 1995-му) після того, як Ігор отримав диплом і народилася наша донька, зваживши все, вирішили попрацювати на Півночі. Тим більше, що їхати було до кого: у Воркуті жили мої родичі. Троюрідний брат був начальником шахти. Обіцяв допомогти.
І дотримав слова: нам відразу виділили житло. Умови були непогані. Місця і нам, і дітям вистачало. Але прожили там тільки тиждень – навіть речей усіх не встигли розпакувати. Більше я не витримала. Тут усе було «не моїм». Пригнічували ранні (був тільки жовтень) холод та сніг. Жахала майбутня зима, яка тут триває не менше восьми місяців. Не захотіла ні оленів, ні північного сяйва, ні грошей. «Не треба себе неволити, - сказав тоді чоловік, - заробити можна і вдома». І ми знову поїхали в Нові Млини.
Тут ще стояло тепло. Світило сонце. Земля була вкрита опалим листям. Я сиділа під березою біля хати баби Василини і плакала – від того, що до безтями люблю це невеличке село, бо нема нічого кращого на світі, ніж наша річка і червоні від суниць галявини в навколишніх лісах. Тут навіть повітря особливе.
І була рада, що наші північні плани з тріском провалилися: без цього я навряд чи зрозуміла б так скоро, що мені насправді потрібно.
…Вони оселилися у бабусиному домі і відразу ж взялися заводити господарство. До корови, що була, купили у Щорсі ще одну – «Чайку».
- З неї все і почалося, - говорить Олена. – Тепер у хазяйстві 11 корів, телиці, бугаї, свиноматки, поросята. Ми хотіли бути незалежними і стали такими. Правда, тепер залежні від роботи.
Розказує: після повернення Ігор влаштувався працювати в райцентрі – на хлібозавод. Вона (у 1997-му ) народила сина Ростислава.
- Стосунки з батьками Ігоря з часом налагодилися?
- Був хіба що один момент, коли мені стало так здаватися: батьки почали давати Ігорю свого легковика, щоб їздив на роботу. Зазвичай він добирався велосипедом. Це – більше 10 кілометрів туди, і стільки ж – назад. У сніг, у дощ, при мінус 30-ти чи у спеку.
Але за великим рахунком нічого не змінилося. Паркан, що розділяв наші двори, розділив і наші долі.
У 1999-му я стала в колгоспі головним бухгалтером. Тоді вже був інший голова: свекор перейшов працювати економістом. Ми з ним сиділи в одному кабінеті. Але він спілкувався зі мною тільки по роботі.
Коли батьки Ігоря виїхали на Харківщину, на нашому житті це ніяк не позначилося. Дуже сильно сумували тільки, як не стало бабусі Василини. Її нам досі не вистачає.
Було нелегко. Та, може, так воно і краще. Інакше ми були б слабкіші, губилися б, відступали перед труднощами. Опустили б руки, коли трапилася пожежа і згоріло багато живності. Але ми це пережили і не лише поновили втрачене, а й збільшили поголів’я.
У 2002-му Олену Згонник обрали головою села (відтоді вона незмінно очолює громаду). Ігор розрахувався з роботи, щоб розводити свою ферму. За деякими породами їздили в інші області. Далі – більше. Щоб забезпечити худобу кормами, треба було купувати техніку, збільшувати город. Тож їхнім земельним паям не загрожує зарости самосійкою - використовують їх на всі сто: однієї тільки картоплі садять не менше двох гектарів. А у дворі – для душі – справжній розарій.
- Як ви умудряєтесь усьому давати лад?
- Головне навантаження – на чоловікових плечах, - каже господиня. - Молодшіі діти (старша – Ілона – живе з родиною у Великому Щимелі) добре допомагають. Аліна – в 11-му класі, Ростислав – у Щорському вищому професійному училищі лісового господарства. За ними «закріплена» частина нашої ферми. Крім того, обоє проходять «курс молодих батьків» з Антошкою: я вийшла на роботу, щойно йому виповнилось 7 місяців.
До теми
Бебі-бум - збільшення народжуваності в кінці 40-х – початку 50-х років двадцятого століття. Цей термін отримав розповсюдження головним чином в США . Тут число народжень у зазначений період збільшилося з 2259тисяч до 4104 тисяч на рік. У кінці 50-х років народжуваність в США (як і в інших країнах) почала знижуватися. В 1976 році вона була вдвічі нижчою, ніж у середині 50-х.
Протягом кожного з трьох останніх років в Україні народжувалося близько 500 тисяч малюків. Найбільше –в Києві, Закарпатській, Дніпропетровській та Волинській областях. Щоб зберегти ту кількість населення (більше 45 млн.), яка є нині в нашій державі, кожна українка має народити 3-4 дитини.
Марія Ісаченко
Фото з сімейного  альбому Згонників