Володимир Іванович Товстоліс – ветеран війни трудового фронту. Змалечку звик працювати та нести відповідальність за виконану роботу. Народився у 1931 році, а вже у 1943-1944, коли ще йшла війна, працював у колгоспі нарівні із дорослими. У них була велика дружна сім’я, п’ятеро дітей. Батько Іван Іванович – ветеран Вітчизняної війни, мати - Ксенія Федотівна, виховувала малечу, поки чоловік захищав рідну землю. Жили у Низківці, неподалік станції. Там і пішов у семирічну школу маленький Володя, закінчив залізничне училище в Гомелі. Курси машиністів в Орші були дещо пізніше. Незважаючи на тяжкі часи, прагнення до освіти займало вагоме місце у його житті.
Трудова книжка рясніє не записами про зміну місця роботи, а подяками. Й рясніє так, що не вистачило місця, довелося доклеювати сторінки. Володимир Іванович більше сорока років присвятив роботі на залізниці, а, якщо бути точною, то 40 років 4 місяці і 25 днів. Розпочинав працювати у Гомельському депо, але написав прохання про переведення до депо Щорс, аби бути ближчt до сім’ї, допомагати.
– Батьки хотіли, щоб вивчився на лісника. А я твердо сказав, що у лісі не буду, хочу бути машиністом. З нами по сусідству жив машиніст, часто їздив у Корюківку з татом, то й я з ними, уже й на паровоз залазив. А ще пам’ятаю, як з мамою їхали до Камки, а на вокзалі мене злякав паровозний гудок, - усміхаючись розповідає Володимир Іванович.
Такі, здається, дрібні й неважливі деталі у сюжеті оповіді. Але саме з них складається пазл життя. Те, що формує тебе, як особистість. Віддані улюбленій справі з дитинства, такі люди, як він, проносять це почуття скрізь роки. Працелюбні, амбітні, сильні – відчувається, що вони на своєму місці і у свій час.
Незважаючи на поважні роки, герой моєї публікації має відмінну пам`ять, а проілюструвати спогади може фотографіями, які дбайливо зберігає. Підрахував, що за роки праці на залізниці в нього змінилося 6 керівників. Першим вчителем був Олександр Миколайович Нікітін (начальник депо Щорс 1944-1946), якого Володимир Іванович згадує з надзвичайною теплотою та повагою.
– Завжди допомагав мені, давав завдання, аби навчити. Хороша була людина. Професіонал. Це ж уже пізніше я майже всі паровози випробував. Бувало, захворіє хтось із машиністів тепловоза, а мене на заміну просять. Знають, що я однаково добре справлюсь і з ними. Як порахувати, то з 55-го по 88-й рік точно об’їхав усю земну кулю по екватору, - коментує Володимир Іванович.
Усі ці роки поруч була вірна помічниця, кохана дружина - Людмила Кузьмівна, з якою вони народили і виховали двох прекрасних доньок. Сім’ю досі добре знають і шанують у місті. Хоча зараз діти роз’їхались, навідуються до тата при нагоді, бо живе уже два роки сам. Часто гуляє містом, споглядає… Наговоритися з ним неможливо – це справжній колодязь знань. Людина відкрита та чесна. Людина, зі спогадів якої можна написати книгу.
Неодноразово залізничникові пропонували перейти на інше місце роботи. І посаду начальника бази, і працювати у відділі кадрів, і бути головою місцевого комітету. Але зрадити своїй професії не зміг би, та й не хотів.
З нагоди Дня працівників залізничного транспорту поздоровляє всіх причетних до цієї поважної справи. Й тих, хто уже на заслуженому відпочинку, й тих, хто уміло господарює зараз. Залізничник – горде звання. Стримані, конкретні, надійні, люди цієї професії - одні із рушійних сил прогресу та стабільності.
Катерина
ЗАПОРОЖЕЦЬ, фото з архіву героя
Трудова книжка рясніє не записами про зміну місця роботи, а подяками. Й рясніє так, що не вистачило місця, довелося доклеювати сторінки. Володимир Іванович більше сорока років присвятив роботі на залізниці, а, якщо бути точною, то 40 років 4 місяці і 25 днів. Розпочинав працювати у Гомельському депо, але написав прохання про переведення до депо Щорс, аби бути ближчt до сім’ї, допомагати.
– Батьки хотіли, щоб вивчився на лісника. А я твердо сказав, що у лісі не буду, хочу бути машиністом. З нами по сусідству жив машиніст, часто їздив у Корюківку з татом, то й я з ними, уже й на паровоз залазив. А ще пам’ятаю, як з мамою їхали до Камки, а на вокзалі мене злякав паровозний гудок, - усміхаючись розповідає Володимир Іванович.
Такі, здається, дрібні й неважливі деталі у сюжеті оповіді. Але саме з них складається пазл життя. Те, що формує тебе, як особистість. Віддані улюбленій справі з дитинства, такі люди, як він, проносять це почуття скрізь роки. Працелюбні, амбітні, сильні – відчувається, що вони на своєму місці і у свій час.
Незважаючи на поважні роки, герой моєї публікації має відмінну пам`ять, а проілюструвати спогади може фотографіями, які дбайливо зберігає. Підрахував, що за роки праці на залізниці в нього змінилося 6 керівників. Першим вчителем був Олександр Миколайович Нікітін (начальник депо Щорс 1944-1946), якого Володимир Іванович згадує з надзвичайною теплотою та повагою.
– Завжди допомагав мені, давав завдання, аби навчити. Хороша була людина. Професіонал. Це ж уже пізніше я майже всі паровози випробував. Бувало, захворіє хтось із машиністів тепловоза, а мене на заміну просять. Знають, що я однаково добре справлюсь і з ними. Як порахувати, то з 55-го по 88-й рік точно об’їхав усю земну кулю по екватору, - коментує Володимир Іванович.
Усі ці роки поруч була вірна помічниця, кохана дружина - Людмила Кузьмівна, з якою вони народили і виховали двох прекрасних доньок. Сім’ю досі добре знають і шанують у місті. Хоча зараз діти роз’їхались, навідуються до тата при нагоді, бо живе уже два роки сам. Часто гуляє містом, споглядає… Наговоритися з ним неможливо – це справжній колодязь знань. Людина відкрита та чесна. Людина, зі спогадів якої можна написати книгу.
Неодноразово залізничникові пропонували перейти на інше місце роботи. І посаду начальника бази, і працювати у відділі кадрів, і бути головою місцевого комітету. Але зрадити своїй професії не зміг би, та й не хотів.
З нагоди Дня працівників залізничного транспорту поздоровляє всіх причетних до цієї поважної справи. Й тих, хто уже на заслуженому відпочинку, й тих, хто уміло господарює зараз. Залізничник – горде звання. Стримані, конкретні, надійні, люди цієї професії - одні із рушійних сил прогресу та стабільності.
Катерина
ЗАПОРОЖЕЦЬ, фото з архіву героя
Комментариев нет:
Отправить комментарий