Читаю теплу присвяту зі щирими побажаннями від давнього друга й зупиняюся на даті: 20 липня 2015 року. Отже, тримаю в руках «свіжісіньку» книгу і поспішаю поділитися із земляками й численними друзями-шанувальниками радісною новиною, що Микола Максимець порадував світ ще одним виданням. За визнанням автора – художньо-публіцистична книга ввібрала у себе оповідання, нариси, публіцистичні розвідки. Інтригуюча назва «На сторожі білого птаха» явилась автору ще при написанні нарису про Івана Миколайчука «Пастух білого птаха». «Якби моя воля, - зізнається М. Максимець, - я б вишив золотими нитками нашого лелеку на прапорі України. Хай би нагадував співвітчизникам на всіх континентах, що їх зачекалась Батьківщина – не зла мачуха, а доброзичлива, любляча мати, яка виглядає з далеких доріг своїх роз’єднаних діток».
Ще раз переглянула півтисячі сторінок нового видання і пораділа, що в кожному рядку вчувається любов до Вітчизни, малої батьківщини, що автор не соромиться свого селянського походження, а навпаки з гордістю розповідає про своїх земляків, досліджує «Що ми знаємо про свій родовід», докладно вивчає п’ять поколінь Максимців і чекає на продовження роду в нових онуках.
Замість передмови автор пильно зазирає кожному з нас у серця і душі: «Українці ми з вами – чи як?» Бо живемо в складний час протиріч. Кожен на своєму місці має «…працювати і жити за відомим принципом: все для фронту, все для перемоги! Адже воюємо не з бабою Клавою за порослу бур’яном ділянку городу, а з грізним супротивником – переважно з крутіями, грабіжниками і «наїжджалами», тепер до зубів озброєними, підкупленими сепаратистами, яких скеровує до захоплення суміжних українських земель путінська верхівка». Відверті роздуми про наше сьогоднішнє життя-буття, переконаність, що сучасна публіцистика має слугувати незворотному процесові підняття економіки, середнього й малого бізнесу, осучасненню всієї правничо-судової надбудови, науки і культури, впливати на громадську думку.
Перший розділ нової книги М. Максимця, присвячений видатному землякові «Коцюбинський у «маленькому Парижі», просякнутий любов’ю до історії Чернігівщини та Чернівців. Михайло Коцюбинський та Ольга Кобилянська – дві видатні постаті, два великі таланти, сучасники, які не могли не зустрітися. Тим паче, що кожен із них не приховував захоплень творчістю іншого. Пильне око дослідника, з певних обставин, ставить під сумнів можливість такої зустрічі в 1909 році. Але описи тогочасних Чернівців, ретроспектива на тихі зелені вулиці тодішнього Чернігова, свідчення очевидців, допомагають повернутися подумки на століття назад.
І продовження спогадів про більш сучасну Чернігівщину в нарисі про улюблену вчительку Староборовицької восьмирічної школи Ельзу Григорівну Фомську, яка «уважно стежила за моєю «творчістю». Виявляється, що у повоєнні роки, по закінченні педучилища їй випало на далекій Буковині починати вчителювати. Дуже приємно було колишньому учневі дізнатися, що й у селі Вартиківці Кельменецького району Чернівецької області любили й пам’ятають педагога. Вдячний спогад про вчительку, яка мала безумовний вплив і на його вибір професії, автор називає спробою учнівського твору через літа і здалечі.
Ліричне оповідання «На хвилях рапсодії літа» також мені знайоме із української літературної антології «Пастораль річечки». То екскурс у щасливе дитинство, що минало на березі Снову. До 70-річного ювілею Івана Миколайчука шанувальник талановитого актора присвятив нарис про життя і творчість, про здійснене і мріяне. Ми зустрічаємося із знайомим і незнаним Іваном, поринаємо в непростий час цензури й невігластва тієї доби. Втім, і сьогодення не менш бурхливе і сповнене протиріч.
Оптимістичні розповіді-враження про книжковий дитячий фестиваль «Форум видавців – дітям» у Львові, міжрегіональну спеціалізовану виставку-ярмарок «Книжковий салон’2009» у Херсоні, спеціалізовану виставку-продаж «Світ книги – 2009» у Чернігові, учасниками яких був автор, підводять до розуміння того, що не випадково М. Максимець береться до створення малотиражного видання «Літературна скарбничка». Адже це – літературний альманах учнів Новоборовицької загальноосвітньої школи, випускником якої свого часу був і він.
Знайома нашим читачам публіцистична розвідка автора «Тривожна тиша в Лісограді». Автор переосмислює події Великої Вітчизняної, сперечається з новітніми істориками, котрі часом занадто негативно трактують вклад у Перемогу народних месників. Хоча погоджується, що й у їх діях іноді були провокативні моменти. «Справді, як би не оцінювали визвольні бойові походи і гіркі прорахунки минулої війни, - підсумовує М. Максимець, - все ж одна істина є незаперечною: де була б сьогодні хвалена Європа, якби не вони – хоробрі солдати і партизани, котрі ціною величезних втрат і зусиль звільнили народи від фашистського поневолення. Не забуваймо про це, панове». Читали ми на шпальтах «Променя» і «Останній бій комісара», в якому йдеться про життя і героїчну смерть Героя Радянського Союзу, генерал-майора С.В. Руднєва.
Герої нарисів М. Максимця – офіцери-фронтовики, які і в мирному житті вірно служать Батьківщині, армійські побратими автора, з якими є що згадати та чим поділитися, танкісти й льотчики, ракетники і прикордонники… Про військових Микола пише з особливим задоволенням, радо зустрічається з ними, поринаючи в спогади чи розмірковуючи про хід подій у воєнному лихолітті Другої світової. Ця тема йому особливо болить, бо його тато «…підлітком, дописавши рік до біографії, важкими дорогами війни дійшов до самого Берліна і далекої Японії». І пішов з життя молодим, залишивши напівсиротами малолітніх дітей.
Журналістські стежки Миколи Максимця перетиналися з дорогами багатьох відомих людей. Спогади про колишнього колегу по перу, заслуженого журналіста України Володимира Пелеха, про знаного фольклориста, історика-краєзнавця, письменника і публіциста, справді народного вчителя Миколу Зінчука, який протягом майже чотирьох десятиліть створював 40-томну серію «Казок України». Серед них – два останні томи присвячені казкам Чернігівщини. Схвилює читача й розповідь про зимову подорож до музею-садиби А.П. Чехова.
Публікації давні (журналіста-початківця) у «Промені Жовтня», маститого майстра пера у «Деснянській правді» про земляків, якими гордиться і про яких пам’ятає, попри розлуку в кілька десятиліть. Розповіді про земляків-буковинців давні й сучасні. Щемні спогади про однокурсників, яких життя розкидало по всенькій Україні і не тільки. Враження від туристичних маршрутів, полювання і риболовлі… Кожен читач цієї книги знайде щось до своїх уподобань. Нікого не залишила байдужим книжка прози «Таємниця гори діда Лева». Першими читачами повісті стали земляки, бо ще недописану почала друкувати її щорська районка. Саме завдяки цій автобіографічній ліричній оповіді про далеке дитинство Микола Максимець став лауреатом Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф». Згодом до неї додалися інші – лауреатство премій імені Пантелеймона Куліша та Леоніда Глібова. Потрібно наголосити, що усі відзнаки він отримав на рідній чернігівській землі.
Ще і ще раз перегортаю сторінки восьмого і останнього розділу «Пам’ятні світлини».Чимало знайомих облич навіюють спогади про дні, коли ми були молоді й завзяті, коли мріялось і здавалося, що усе можливе й світ біля наших ніг. Зрештою, з роками прийшло розуміння, що для щастя потрібно не так і багато. І що життя, власне, відбулося, склалося. Для Миколи Максимця - знаного журналіста й письменника, поважного редактора й лауреата ця книга – підсумок певного етапу його життя. Прискіпливий читач помітить під зовнішністю немолодої і мудрої людини задерикуватого хлопчика-витівника з відкритою душею і ранимим серцем, очі якого все так же допитливо споглядають і вивчають світ з-під стріхи білявого волосся. А ще шукають у небі чи у гнізді біля сільської хати лелеку – символ рідної сторони і мирного неба над Батьківщиною.
Читала й настійливо рекомендує всім прочитати книгу Миколи Максимця «На сторожі білого птаха» Валентина ВОЛОКУШИНА.
Ще раз переглянула півтисячі сторінок нового видання і пораділа, що в кожному рядку вчувається любов до Вітчизни, малої батьківщини, що автор не соромиться свого селянського походження, а навпаки з гордістю розповідає про своїх земляків, досліджує «Що ми знаємо про свій родовід», докладно вивчає п’ять поколінь Максимців і чекає на продовження роду в нових онуках.
Замість передмови автор пильно зазирає кожному з нас у серця і душі: «Українці ми з вами – чи як?» Бо живемо в складний час протиріч. Кожен на своєму місці має «…працювати і жити за відомим принципом: все для фронту, все для перемоги! Адже воюємо не з бабою Клавою за порослу бур’яном ділянку городу, а з грізним супротивником – переважно з крутіями, грабіжниками і «наїжджалами», тепер до зубів озброєними, підкупленими сепаратистами, яких скеровує до захоплення суміжних українських земель путінська верхівка». Відверті роздуми про наше сьогоднішнє життя-буття, переконаність, що сучасна публіцистика має слугувати незворотному процесові підняття економіки, середнього й малого бізнесу, осучасненню всієї правничо-судової надбудови, науки і культури, впливати на громадську думку.
Перший розділ нової книги М. Максимця, присвячений видатному землякові «Коцюбинський у «маленькому Парижі», просякнутий любов’ю до історії Чернігівщини та Чернівців. Михайло Коцюбинський та Ольга Кобилянська – дві видатні постаті, два великі таланти, сучасники, які не могли не зустрітися. Тим паче, що кожен із них не приховував захоплень творчістю іншого. Пильне око дослідника, з певних обставин, ставить під сумнів можливість такої зустрічі в 1909 році. Але описи тогочасних Чернівців, ретроспектива на тихі зелені вулиці тодішнього Чернігова, свідчення очевидців, допомагають повернутися подумки на століття назад.
І продовження спогадів про більш сучасну Чернігівщину в нарисі про улюблену вчительку Староборовицької восьмирічної школи Ельзу Григорівну Фомську, яка «уважно стежила за моєю «творчістю». Виявляється, що у повоєнні роки, по закінченні педучилища їй випало на далекій Буковині починати вчителювати. Дуже приємно було колишньому учневі дізнатися, що й у селі Вартиківці Кельменецького району Чернівецької області любили й пам’ятають педагога. Вдячний спогад про вчительку, яка мала безумовний вплив і на його вибір професії, автор називає спробою учнівського твору через літа і здалечі.
Ліричне оповідання «На хвилях рапсодії літа» також мені знайоме із української літературної антології «Пастораль річечки». То екскурс у щасливе дитинство, що минало на березі Снову. До 70-річного ювілею Івана Миколайчука шанувальник талановитого актора присвятив нарис про життя і творчість, про здійснене і мріяне. Ми зустрічаємося із знайомим і незнаним Іваном, поринаємо в непростий час цензури й невігластва тієї доби. Втім, і сьогодення не менш бурхливе і сповнене протиріч.
Оптимістичні розповіді-враження про книжковий дитячий фестиваль «Форум видавців – дітям» у Львові, міжрегіональну спеціалізовану виставку-ярмарок «Книжковий салон’2009» у Херсоні, спеціалізовану виставку-продаж «Світ книги – 2009» у Чернігові, учасниками яких був автор, підводять до розуміння того, що не випадково М. Максимець береться до створення малотиражного видання «Літературна скарбничка». Адже це – літературний альманах учнів Новоборовицької загальноосвітньої школи, випускником якої свого часу був і він.
Знайома нашим читачам публіцистична розвідка автора «Тривожна тиша в Лісограді». Автор переосмислює події Великої Вітчизняної, сперечається з новітніми істориками, котрі часом занадто негативно трактують вклад у Перемогу народних месників. Хоча погоджується, що й у їх діях іноді були провокативні моменти. «Справді, як би не оцінювали визвольні бойові походи і гіркі прорахунки минулої війни, - підсумовує М. Максимець, - все ж одна істина є незаперечною: де була б сьогодні хвалена Європа, якби не вони – хоробрі солдати і партизани, котрі ціною величезних втрат і зусиль звільнили народи від фашистського поневолення. Не забуваймо про це, панове». Читали ми на шпальтах «Променя» і «Останній бій комісара», в якому йдеться про життя і героїчну смерть Героя Радянського Союзу, генерал-майора С.В. Руднєва.
Герої нарисів М. Максимця – офіцери-фронтовики, які і в мирному житті вірно служать Батьківщині, армійські побратими автора, з якими є що згадати та чим поділитися, танкісти й льотчики, ракетники і прикордонники… Про військових Микола пише з особливим задоволенням, радо зустрічається з ними, поринаючи в спогади чи розмірковуючи про хід подій у воєнному лихолітті Другої світової. Ця тема йому особливо болить, бо його тато «…підлітком, дописавши рік до біографії, важкими дорогами війни дійшов до самого Берліна і далекої Японії». І пішов з життя молодим, залишивши напівсиротами малолітніх дітей.
Журналістські стежки Миколи Максимця перетиналися з дорогами багатьох відомих людей. Спогади про колишнього колегу по перу, заслуженого журналіста України Володимира Пелеха, про знаного фольклориста, історика-краєзнавця, письменника і публіциста, справді народного вчителя Миколу Зінчука, який протягом майже чотирьох десятиліть створював 40-томну серію «Казок України». Серед них – два останні томи присвячені казкам Чернігівщини. Схвилює читача й розповідь про зимову подорож до музею-садиби А.П. Чехова.
Публікації давні (журналіста-початківця) у «Промені Жовтня», маститого майстра пера у «Деснянській правді» про земляків, якими гордиться і про яких пам’ятає, попри розлуку в кілька десятиліть. Розповіді про земляків-буковинців давні й сучасні. Щемні спогади про однокурсників, яких життя розкидало по всенькій Україні і не тільки. Враження від туристичних маршрутів, полювання і риболовлі… Кожен читач цієї книги знайде щось до своїх уподобань. Нікого не залишила байдужим книжка прози «Таємниця гори діда Лева». Першими читачами повісті стали земляки, бо ще недописану почала друкувати її щорська районка. Саме завдяки цій автобіографічній ліричній оповіді про далеке дитинство Микола Максимець став лауреатом Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф». Згодом до неї додалися інші – лауреатство премій імені Пантелеймона Куліша та Леоніда Глібова. Потрібно наголосити, що усі відзнаки він отримав на рідній чернігівській землі.
Ще і ще раз перегортаю сторінки восьмого і останнього розділу «Пам’ятні світлини».Чимало знайомих облич навіюють спогади про дні, коли ми були молоді й завзяті, коли мріялось і здавалося, що усе можливе й світ біля наших ніг. Зрештою, з роками прийшло розуміння, що для щастя потрібно не так і багато. І що життя, власне, відбулося, склалося. Для Миколи Максимця - знаного журналіста й письменника, поважного редактора й лауреата ця книга – підсумок певного етапу його життя. Прискіпливий читач помітить під зовнішністю немолодої і мудрої людини задерикуватого хлопчика-витівника з відкритою душею і ранимим серцем, очі якого все так же допитливо споглядають і вивчають світ з-під стріхи білявого волосся. А ще шукають у небі чи у гнізді біля сільської хати лелеку – символ рідної сторони і мирного неба над Батьківщиною.
Читала й настійливо рекомендує всім прочитати книгу Миколи Максимця «На сторожі білого птаха» Валентина ВОЛОКУШИНА.
Комментариев нет:
Отправить комментарий