Все відбувалося днями, у спеку. Пані Світлана їхала з донькою у одне із сіл району здалеку. Місця у маршрутку придбала заздалегідь, не відаючи, що очікувані зручності незабаром закінчаться і почнеться справжній «армагедон».
І полягали автобусні катаклізми не лише у одному верхньому прочиненому віконці, не в тому, що «сидячим» пасажирам просто хотілося не зрозуміло чого. Все почалося із безкінечних зупинок, на яких до автобуса, як у консервну банку, втрамбовувалися все нові й нові люди. Із великими валізами, чоловіки й жінки, діти. Навіть мова не йшла, щоб не брати на ноги їхній вантаж й, власне, самих персон не тримати на плечах... Похилених, спітнілих до нитки, з ахами, але смирених. Бо їхати ж треба! Альтернативних варіантів (дешевих) - нуль! І якось би можна було витримувати ту поїздку, коли б не майбутня породілля, котру так затиснуло в проході, що вона враз позеленіла і побіліла. Був би проміжок - впала б! Водій маршрутки на крики: «Молода жінка втрачає свідомість!» все ж зупинився. Обабіч розпеченого асфальту... Якось долаючи перешкоди, почав на подвір`я виходити й народ, що стояв чи висів спереду. Кричав, щоб дати з аптечки ліки, сердечні, нашатир, на що реакція водія багатьох приголомшила.
– А ліків нема! Аптечка порожня, - щось пояснював наш перевізник, посилаючись чи то на власника, чи ще на когось. Може, й на владу високу, на всі неумови, в яких змушений здійснювати перевезення.
А молода жінка тим часом ледь дихала на «свіжому» повітрі, рятуючись чиєюсь водою, корвалментом. Казали, що в той час у автобусі лікарка знаходилася, та чомусь не поспішала кидатися «у бій»! Скоріш за все, також їхала без засобів першої допомоги... Фінал цієї історії - як добре! - все-таки вийшов не фатальним... Всі якось дожили до кінцевих зупинок, доїхали. Але з гіркотою, молитвами до Бога і прокльонами на адресу винних у подібному безладі. У кожного ці винні - свої. Принаймні чула про них, бачила на власні очі усю картинку подорожі небайдужа до життя і нашого побуту киянка. Стверджувала, зателефонувавши до редакції: «Пишіть! Говоріть! Може, чиєсь життя врятуєте! Літа ж і спеки попереду ще багато! І в червні, і липні, і серпні, навіть восени!»
Записала Олена КОМПАНЕЦЬ
Від редакції. Ми готові викласти на шпальтах «Променя» різні думки щодо автотранспортної проблеми в нашому регіоні. Чекаємо на звернення і ділові пропозиції.
І полягали автобусні катаклізми не лише у одному верхньому прочиненому віконці, не в тому, що «сидячим» пасажирам просто хотілося не зрозуміло чого. Все почалося із безкінечних зупинок, на яких до автобуса, як у консервну банку, втрамбовувалися все нові й нові люди. Із великими валізами, чоловіки й жінки, діти. Навіть мова не йшла, щоб не брати на ноги їхній вантаж й, власне, самих персон не тримати на плечах... Похилених, спітнілих до нитки, з ахами, але смирених. Бо їхати ж треба! Альтернативних варіантів (дешевих) - нуль! І якось би можна було витримувати ту поїздку, коли б не майбутня породілля, котру так затиснуло в проході, що вона враз позеленіла і побіліла. Був би проміжок - впала б! Водій маршрутки на крики: «Молода жінка втрачає свідомість!» все ж зупинився. Обабіч розпеченого асфальту... Якось долаючи перешкоди, почав на подвір`я виходити й народ, що стояв чи висів спереду. Кричав, щоб дати з аптечки ліки, сердечні, нашатир, на що реакція водія багатьох приголомшила.
– А ліків нема! Аптечка порожня, - щось пояснював наш перевізник, посилаючись чи то на власника, чи ще на когось. Може, й на владу високу, на всі неумови, в яких змушений здійснювати перевезення.
А молода жінка тим часом ледь дихала на «свіжому» повітрі, рятуючись чиєюсь водою, корвалментом. Казали, що в той час у автобусі лікарка знаходилася, та чомусь не поспішала кидатися «у бій»! Скоріш за все, також їхала без засобів першої допомоги... Фінал цієї історії - як добре! - все-таки вийшов не фатальним... Всі якось дожили до кінцевих зупинок, доїхали. Але з гіркотою, молитвами до Бога і прокльонами на адресу винних у подібному безладі. У кожного ці винні - свої. Принаймні чула про них, бачила на власні очі усю картинку подорожі небайдужа до життя і нашого побуту киянка. Стверджувала, зателефонувавши до редакції: «Пишіть! Говоріть! Може, чиєсь життя врятуєте! Літа ж і спеки попереду ще багато! І в червні, і липні, і серпні, навіть восени!»
Записала Олена КОМПАНЕЦЬ
Від редакції. Ми готові викласти на шпальтах «Променя» різні думки щодо автотранспортної проблеми в нашому регіоні. Чекаємо на звернення і ділові пропозиції.
Комментариев нет:
Отправить комментарий