Дні і ночі героїнь цього сюжету – Тетяни Петрівни Журавльової й Людмили Михайлівни Коваленко розділилися на «до» та «після», але вони продовжують жити заради пам`яті про синів, ставши берегинями їхніх подвигів.
Пані Людмилу і пані Тетяну я б назвала символами України, яка плаче, але не здається, знаходячи сенс у вірі в перемогу, у збереженні тих спогадів і цінностей, які назавжди, навіки.
Вони живуть спогадами про лагідні посмішки, голос і мрії, дитинство, навчання, роботу рідних кровинок, які не загинули – стали для них високими незгасними зірками. Адже ці жінки – мами. Вони виховали Героїв, воїнів, які за нас з вами, за свободу рідної землі віддали найдорожче.
Пані Людмила безкінечно згадує останню розмову зі своїм Павлом, котрий перед виконанням чергового бойового завдання на Покровському напрямку ще говорив з нею по телефону, заспокоював, що повернеться, відпочине й знову «зв’яжеться». Вже потім вона дізналася про погані синові передчуття й знаки, які свідчили про ймовірні страшні наслідки того завдання, інші нюанси, чомусь не враховані командиром.
В її очах він – живий, натхненний, а паралельно скрізь інша болюча картина з чорним поліетиленовим мішком, закривавленим тілом Паші, продірявленим осколковим влучанням поблизу серця.
Як те забути? Як про те не думати, Людмила Михайлівна досі не знає…
Заливається слізьми, розповідаючи про синочка Олександра Тулупа й Тетяна Журавльова. Вороги вбили його внаслідок атаки безпілотним літальним пристроєм у серпні 2025 року в районі Бахмута. Веселим, життєрадісним був Олександр, мав солідний строк вислуги у ЗСУ і дуже любив свою Вітчизну, свою маму і сім`ю, не збираючись полишати сиротами трьох неповнолітніх дітей, дружину, батьків. І У Павла тепер без тата зростатиме красуння – доня, але не буде ніколи того, про що мріялося, чого прагнулося.
Днями Указами Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденами «За мужність ІІІ ступеня серед інших Героїв посмертно нагороджені Олександр Миколайович Тулуп й Павло Вікторович Коваленко, сини героїнь цього сюжету, жінок, у душі яких застигло і зайшло за хмари сонце, рани яких ніколи не загояться, а біль став вічною тінню.
Однак їхня любов сильніша смерті, і ця любов світить нам, нагадуючи ціну, що платиться за спроможність ходити, дихати, працювати. Пам’ятаємо це завжди і не забуваймо хоч подумки вклонятися за силу, витримку, за те, що є нашими невидимими щитами і оберегами.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий